Еріка Кремер

Кремер народився 20 травня 1900 року в Мюнхені в сім'ї вчених і викладачів.[4][5] Її батько, Макс Кремер, був професором фізіології і винахідник скляного електрода.[5] Мати, Елізабет (уроджена Розмунд), походила з сім'ї вчених[5]. В Еріки було два брата, Юбер Кремер, який став математиком, і Лотар Кремер — фізик-акустик.

Сім'я переїхала в Берлін. Еріка Кремер мала проблеми з адаптацією до нової прусської шкільної системи.[6] Кремер закінчила середню школу в Берліні в 1921 році і вступила до Берлінського університету, де вивчала хімію. В Берлінському університеті вона відвідувала лекції Фріца Габера, Вальтера Нернста, Макса Планка, Макса фон Лауе і Альберта Ейнштейна.[6]

У 1927 році Кремер отримала ступінь доктора філософії з відзнакою під керівництвом Макса Боденштейна.[6] Дисертація присвячена питанням кінетики воднево-хлорової реакції.[7] Завдяки цій роботі та її іншим роботам з кінетики, майбутній нобелівський лауреат з вивчення кінетики, Микола Семенов запросив її до Ленінграда на роботу.[6] Вона відмовилася і залишилася в Німеччині, щоб працювати в Інституті фізичної хімії і електрохімії ім. Кайзера Вільгельма (сьогодні Інститут імені Фріца Габера). Там вона працювала з Карлом-Фрідріхом Бонгефером над теоретичними квантовими проблемами фотохімії.[5][6]

Кремер отримала стипендію університету Фрайбурга для вивчення розпаду спиртів з використанням оксидних каталізаторів з Джорджем де Гевеші.[5][6] Згодом Кремер повернулася до Берліна, щоб працювати з Майклом Полані в Інституті Габера, де вони досліджували перетворення водню та орто-водню в одному спиновому стані до пара-водню. Вона працювала там до 1933 року, коли до влади в Німеччині прийшла фашистська партія, і інститут був розпущений.[5][6] Протягом чотирьох рокі Кремер не змогла знайти роботу за фахом або продовжити дослідження.[5]

У 1937 році Кремер приєдналася до Отто Гана в Інституті хімії Кайзера Вільгельма.[6] У 1938 році Кремер отримала габілітацію в Берлінському університеті. Ця кваліфікація повинна була дозволити стати їй викладачем, однак нацистський уряд прийняв Закон про правове становище жінок-державних службовців.[5] Закон забороняв жінкам займати вищі керівні посади (наприклад, професорські) і вимагав, щоб жінки звільнялися з державної служби, як тільки виходили заміж.[5] Багато жінок-вчених залишилися безробітними або були обмежені у кар'єрі.[5]

Після початку Другої світової війни був брак чоловіків вчених і професорів, який призвали на фронт, Кремер отримала посаду доцента в 1940 році в Інсбрукському університеті в Австрії.[5] Проте її повідомили, що після закінчення війни її звільнять, як тільки чоловіки повернуться додому. Кремер була задоволена своїм місцем призначення, оскільки вона могла займатися своїм хобі — альпінізмом.[6]

В Іннсбруку Кремер досліджувала гідрування ацетилену і зіткнулася з труднощами з розділенням двох газів з подібними температурами адсорбційного нагрівання.[8] В цей час в Іннсбруцькому університеті проходили дослідження хроматографії рідинної абсорбції.[3]Кремер подумала про подібний метод розділення газів, використовуючи інертний газ-носій як рухому фазу.[5] Вона розробила математичні розрахунки і прилади для першого газового хроматографа.[6][5] У 1944 році Кремер навела короткий науковий звіт в журналі Naturwissenschaften.[6][8] Однак цей документ не був опублікований тоді, тому що друкарська машина журналу була знищена під час бомбардування авіації.[3] Остаточно звіт опублікували аж через тридцять років, у 1976 році, коли він вже вважався історичним документом.[3][8]

У грудні 1944 року об'єкти університету були сильно пошкоджені під час авіаційного бомбардування. Після війни Кремер, як громадянин Німеччини, мала обмежені можливості у своїй науковій діяльності.[5] Фріц Пріор був одним з її післявоєнних студентів і вчителем хімії середньої школи. Для дисертації він обрав ідею газового хроматографа. Поки об'єкти в Університеті Інсбрука відбудовувались, він використовував лабораторію середньої школи для продовження дослідження разом з Кремер.[6][8] Коли університет частково відкрився, у Кремер ще була заборона на роботу через німецьке громадянство, проте вона таємно відвідала університет, щоб продовжувати дослідження.[5]

Кремер отримала дозвіл на роботу наприкінці 1945 року. У 1947 році вона завершила попередню розрорбку нового методу вимірювань і аналізу газової зроматографії. Інший студент Еріки Кремер Роланд Мюллер написав дисертацію про аналітичні можливості газового хроматографа.[8] У 1951 році Кремер призначена директором Інституту фізичної хімії та стала професором.[5] У 1951 році три статті про роботу Кремер були опубліковані в німецькому науковому журналі Zeitschrift für Elektrochemie. Наукова спільнота сприйняла опубліковані статті негативно. Багато хто вважав, що старі методи були достатніми. У 1952 році британські вчені Ентоні Тредфорд Джеймс і Арчер Портер Мартін, а в 1953 році чеський науковець Я. Янак опублікували звіти, що підверджують винахід газової хроматографії Ерікою Кремер.[6] Мартін і його колегаРічард Лоренс Міллінгтон Сінг отримали Нобелівську премію за винайдення розподільної хроматографії у 1952 році[8].

Еріка Кремер та її студенти продовжила свою роботу з розробки методів і теорії газової хроматографії протягом наступних двох десятиліть. Вони запропонували ідей, що використовуються в сучасній газовій хроматографії. Кремер і її колеги запропонували "відносний час утримування ", а також спосіб розрахунку площі піку через множення висоти піку на ширину піку на половину висоти. Крім того, вони продемонстрували взаємозв'язок між вимірюванням і температурою колонки, а також винайшли аналіз головного простору.[6]

Кремер продовжила дослідження в Університеті Інсбрука і звільнилася у 1971 році. Але вона займалася вивченням газової хроматографії майже до кінця свого життя.[8] У 1990 році в Інсбруку відбувся міжнародний симпозіум з нагоди її роботи та 90-річчя з дня народження.[8] Еріка Кремер померла у 1996 році.[5]

У 2009 році Університет Інсбрука заснував програму її імені для висококваліфікованих жінок-вчених для отримання габілітації.[9]