Завалій Євдокія Миколаївна

Незабаром після того, як їй виповнилося 17 років, почалася німецько-радянська війна.

25 липня 1941 року бої почалися в її рідному селі. Німцями був висаджений десант. Вона під бомбардуванням перев'язувала поранених бійців і командирів. Коли 96-й кавалерійський полк 5-ї кавалерійської дивізії 2-го кавалерійського корпусу став відступати, вона умовила командира полку взяти її з собою, сказавши, що їй скоро 18 років.

13 серпня 1941 року німецькі війська наблизилися до Нового Бугу. Їх наступ стримували частини 169-ї стрілецької дивізії 18-ї армії. Вночі радянські частини за наказом командування залишили Новий Буг, і 14 серпня 1941 року німці зайняли рідне село Є. М. Завалій[1].

У полку вона служила санітаркою. При переправі через Дніпро в районі Хортиці була поранена, відправлена до Краснодара в шпиталь. Медики хотіли її комісувати, але вона відмовилася. Після лікування була спрямована в запасний полк, але коли відбирали солдатів на передову, її прийняли за чоловіка, тим більше що вона була в гімнастерці і галіфе, а в документах було записано «Завалій Євдок. Мик». Вона нікого переконувати не стала.

Вона була направлена в 6-у десантну бригаду. Їй вдалося зберегти свою таємницю 8 місяців. Після того, як вона узяла в полон німецького офіцера, вона була направлена у відділення розвідки, командиром якого незабаром стала. У одному з боїв командир взводу був убитий і вона підняла усіх в атаку. У цьому бою вона була поранена і в шпиталі відкрилася таємниця про те, що «Євдоким», який 8 місяців воював разом з десантниками, — дівчина.

У 1943 році вона була направлена на шестимісячні курси молодших командирів і після закінчення їх, в званні молодшого лейтенанта, була спрямована в 83-тю бригаду морської піхоти командиром взводу.

Командуючи взводом, вона звільняла Севастополь, штурмувала Сапун-гору (за цей епізод була нагороджена орденом Вітчизняної війни I ступеня), брала участь у боях за Балаклаву, Цукрову Голівку і Керч, переправлялася через Дністровський лиман, звільняла Бессарабію, воювала за звільнення Тамані, Туапсе, Новоросійська, висаджувалася з десантом в румунську Констанцу, болгарські Варну і Бургас, Югославію.

У ході Будапештської наступальної операції Євдокія Завалій зі своїм взводом, пройшовши через міську каналізацію з кисневими подушками, захопили бункер німецького командування. Серед полонених опинився генерал, для якого цей полон виявився ганьбою, тому що командиром десантників виявилася дівчина. За цей епізод була нагороджена орденом Червоного Прапора.

Зі своїм взводом вона перекрила шлях до відступу німецьким танкам. Десантники під її командуванням підбили 7 танків.

Після закінчення війни її хотіли направити на навчання у військове училище, але позначилися 4 поранення і 2 контузії, отримані нею під час війни. У 1947 ріку вона демобілізувалася і поїхала в Київ.

Я після війни ще довго ночами ходила в атаку. Кричала так, що сусіди лякалися. А бабуся молилася і говорила мамі: «Це нечистий дух з неї виходить»! Напевно, завдяки цим її молитвам живу досі, хоча тричі була похована.

— згадувала полковник у відставці.[2]

У Києві вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, вийшла заміж. У неї 2 дітей, 4 онуки і 4 правнуки. Працювала директором гастроному.

Вела активну роботу серед молоді. Об'їздила безліч міст, військових частин, кораблів і підводних човнів з оповіданнями про свій взвод морської піхоти. У травні 2009 року брала участь в урочистостях з нагоди Дня Перемоги і 65-річчя звільнення Севастополя, а восени з делегацією українських ветеранів відвідала Азербайджан. Всього у 2009 році вона провела понад 130 зустрічей із різними аудиторіями в Україні, Росії, Азербайджані і Молдові[1].

Померла 5 травня 2010 року в Києві. Похована з військовими почестями на Байковому цвинтарі.