Білгород-Дністровський

Місто на мапі УНР

У IV столітті до н. е. на острові, що омивався двома рукавами Тіраса (Дністра), мілетці заклали поліс, що дістав назву Офіуса («місто змій»), через безліч плазунів. Незабаром на високому правому березі річки виросла Тіра — поселення скіфів-орачів. Згодом відмінності між полісами стерлись, люди перемішались, утворивши нову спільноту — скіфів-еллінів, або мікс-еллінів. А коли через дедалі вищий рівень Світового океану Офіусу затопило — її пожильці перебрались до Тіри.

107 року Римська імперія завоювала Дакію, вийшла до Дунаю й зробила його прикордонною річкою. Форпостом імперії стала Алба-Юлія (так перейменували Тіру).

238 року Алба-Юлію захопили готи, котрі вже 257 року почали будувати в місті піратський флот і стали нападати на римські провінції.

371 року під мурами поліса з'явились орди гунів, що взяли собі за спільників готських невільників — скіфів-еллінів. У розпал битви за місто вони відчинили ворота, що через них увірвалися кочовики. Від чистого знищення готів урятувала угода з імператором Римської імперії, що 376 року дозволив менш як 200 тисячам готів розселитись у Мезії та Фракії. А завойовники-гуни, на знак подяки несподіваним спільникам, мало не відновили історичну назву поліса — Туріс.

Утім, серед гунського війська були й слов'яни, що осіли в завойованому місті. А вже через три століття воно стало резиденцією легендарного хана Аспаруха, що скорив сім слов'янських племен і 679 року розбив візантійську армію. Ще через два роки на відбитих у Константинополя землях започатковано перше Болгарське царство. Після цього нашестя в полісі утвердилось східнослов'янське плем'я тиверців. Воно підняло місто з попелу, а як головним будівельним матеріалом став білий вапняк, то назвали його Білий Город.

IX століття відзначилось приходом до Північне Причорномор'я кочових угрів, котрих згодом змінили печеніги. У далекому Києві спочатку не зважили на цю напасть, і вже 907 року князь Олег справив великий похід Русі на Візантію, що в ньому спілкували й тиверці. Царгород підступно помстився їм, 915 року нацькувавши печенігів на Білгород. І хоча мури й будинки під час нападу вціліли — вирізано й продано в неволю візантійцям було понад половину городян.

У 12 ст. Білгород правив за частину Галицько-Волинського князівства[4][5].

1241 року місто захопили татари, котрі теж були тюрки, як і половці, тому вони зоставили тюркську назву Ак-Ліба. Однак надовго татари в місті не задержались: 1288 року хан Ногай, мавши потребу в коштах боротись з іншими чингізидами, за щедру плату віддав місто генуезьким купцям. Назву міста тоді змінювали кілька разів: Білий Замок (Аспрокастро), Зелений Замок (Мальвокастро), Замок на горі (Монкастро). А з 1362 року, коли повсталі городяни вигнали набридлих баришників та лихварів, — місто назвали Чорний Замок (Маврокастро).

1395 року, за війни між Тимуром та ханом Тохтамишем, місто взяв авангард армії Тимура під проводом еміра Османа.

Місто набуло вільного статусу, посівши помітне місце в економічному житті краю: розвивало ремесла, карбувало монету, вигідні торгувало. Наприкінці XIV століття Білгород (а по-новому Четатя-Албе, або Фегер-Вар) відійшов до Молдавського князівства. За заступника йому був його сюзерен — Угорське королівство. Молдовські господарі подбали, щоб відновити старі й побудувати нові оборонні споруди. На каменях мурів викарбувано роки — 1399 і 1432. Останній фортецю розбудував майстер Федорко 1482 року.

Уздовж фортечних мурів завдовжки 2 кілометри вишикувалось 26 веж (спочатку їх було 34): 12 бойових і 14 глухих, щоб сполучати куртини. Зі східного, західного та південного боків фортецю обступав рів, що спочатку був завширшки 14, а завглибшки — 21 метр. Причому його дно лежало на три метри нижче від рівня води в лимані. Там, де рів підходив до лиману, справили спеціальні заслінки, що в разі небезпеки підіймались і заповнювали його водою. Для зв'язку із зовнішнім світом фортеця мала двоє воріт: Головні (Кілійські) стояли з боку суходолу у двоповерховій вежі, оснащеній двома ворітьми, двома опускними ґратами та звідним мостом; а Овідіопольські ворота виходили до лиману, а для сполучення між частинами фортеці було поставлено ще четверо внутрішніх воріт.

Разом із Кілією, фортеця не раз ставала неабиякою завадою на дорозі до експансії османських султанів. Так, 1420 року османський флот спробував узяти місто, але був відбитий із чималими для нього втратами. 1475 року 30-тисячна армія під проводом господаря Молдови Штефана III захопила місто. Султан Баязид II, що вважав Четатя-Албе за ворота не тільки до Молдови, а й усієї Речі Посполитої, 1484 року зібрав небачене на той час військо, що складалося з 300 тис. османів, 50 тис. кримських татар Менґлі I Ґерайя та загонів волохів. Обкладене і з боку суходолу, і з боку лиману, місто без надії на порятунок боронилось з 1 по 16 серпня. З 20 тисяч городян уціліли тільки 200 родин, а 4 тисячі осіб продали в рабство.

Згідно з адміністративним поділом УНР, місто було в землі Одесі.

Після тодішнього етапу української революції та громадянської війни Бессарабія загалом і Аккерман поміж іншим потрапили під Румунію. 1925 року місто під румунською назвою Четатя-Албе стає повітовим центром королівства. У 1926—1929 роках примаром міста був Пауль Нікореску[8].

За Другої світової війни місто знову потрапляє до Радянського Союзу, і указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 серпня 1944 р. йому повернули одну з колишніх назв — Білгород, з означенням Дністровський[9] одночасно з перейменуванням станції Аккерман Кишинівської залізниці (і майже тоді він став адміністративним центром Лиманського району).

20 січня 1975 року села Вершину, Переможне (до 1945 року Папушой[10][11]) і житловий масив радгоспу «28 червня» Бритівської сільради (разом із їх землями в кількості 560 га) долучили до міста Білгород-Дністровського[12].
23 січня 1975 року виконком Одеської облради долучив частину села Переможного (від вулиці Артільної) до села Випасного Випасненської сільради.[13]

1999 року Білгород-Дністровський святкував 2500-річчя. ЮНЕСКО визнало місто за одне з найдавніших у світі[14].

2002 року затверджено гімн міста.

9 липня 2003 року до міста Білгород-Дністровського додали 53,4 гектара земель, що ними урядувала Бритівська сільська рада, 195,51 гектара земель — від Салганської сільської ради Білгород-Дністровського району, 26,52 гектара земель передано від Білгород-Дністровської районної ради Салганській сільській раді Білгород-Дністровського району 4,11 гектара земель міста Білгород-Дністровський. Межі міста були затверджені загальною площею 1910,32 гектара[15].

Справджуючи Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» від 09 квітня 2015 року № 317-VIII, зважаючи на протокол комісії з питань найменування об'єктів міського підпорядкування, увічнення видатних діячів і подій у місті Білгород-Дністровський від 16 лютого 2016 року № 17, Білгород-Дністровський міський голова Алла Гінак підписала розпорядження від 19 лютого 2016 року № 32 «Про перейменування назв вулиць, провулків, скверів міста»:[16]

На 2017 рік Білгород-Дністровський — одне з промислово розвинених міст Одеської області зі середньорічним обсягом виробництва понад 200 млн грн[19] У місті працює 24 промислових підприємства. Усі підприємства, окрім міської друкарні, приватизовані.

Основні та найприбутковіші галузі промисловості:

• медична (прилади переливати кров та одноразові шприци);
• харчова (хліб та хлібобулочні вироби);
• машинобудівна (електронна);
• виробництво з пластмас (дитячі іграшки, товари народного споживання);
• виробництво будівельних матеріалів з бетону (пористого та залізного).

Лідер міської промисловості — ВАТ «Гемопласт» (питома вага у загальному об'ємі виробництві міста коло 60 %) — до 1994 року завод медичних виробів з полімерних матеріалів — єдине з підприємств цього профілю, що зостались в Україні (одноразові шприци, прилади переливати кров та ін.)

Вокзал залізничної станції Білгород-Дністровський

Транспортно-комунікаційний комплекс міста містить морський торговий порт, центр електрозв'язку, залізничний вокзал та автотранспорт.

З головного вокзалу міста до станції Одеса-Головна 3 рази на день їздять приміські електропоїзди. Вони спиняються й на платформі Тіра, що в одному з житлових масивів. Деякі городяни щоденно їздять на роботу й навчання до Одеси, купуючи місячні абонементні квитки.

До грудня 2017 року їздив пасажирський поїзд Одеса — Ізмаїл/Березине. З 23 вересня 2016 року призначений нічний швидкий поїзд «Дунай» сполученням Київ — Ізмаїл та Київ — Березине (через Вінницю, Жмеринку, Подільськ), що сполучив місто зі столицею України. Ще їздить поїзд Білгород-Дністровський — Чернівці.

Білгород-Дністровський морський торговельний порт — ще одні ворота міста. Порт лежить у закритій гавані Дністровського лиману на відстані 14 км від моря. Функціонує порт практично весь рік. Судна до порту проходять через Дністровсько-Цареградське гирло. Порт може приймати суда типу «річка — море» вантажомісткістю до 5000 тонн. Пропускна спроможність порту — 3,0 млн тонн у рік, норма одночасної обробки — 5-6 судів. Обладнання та технічні засоби порту дозволяють переробляти практично всі вантажі, окрім хімічних, навалювальних та наливних небезпечних.[20]

Автомобільний транспорт міста — це 8 підприємств автомобільного транспорту (з них 5 спеціалізується на пасажироперевезеннях), котрі надають і міжнародні послуги. Міські пасажироперевезення забезпечують 58 автобусів, приміські та міжміські маршрути — 176 автобусів.

Послуги зв'язку в місті надає Центр електрозв'язку № 1 ВАТ «Укртелеком», міський телефонний зв'язок налічує 20,4 тис. абонентів. Територія міста 100 % покрита мобільним зв'язком.

• Краєзнавчий, вул. Пушкіна, 19 У музеї зібрано велику колекцію античних пам'яток з Тири (грецького та римського часу), речі з похованння черняхівської культури, закладні камені стін Аккерманської фортеці (молдавські), представлено турецький етап міста, артефакти часів російсько-турецьких війн, перебування в місті діячів української, польської та російської культури, радянські діячі Білгорода та місто в Другій світовій війні. У приміщенні музея збереглись оригінальні кахельні печі;
• Відділ етнографії краєзнавчого музею, вул. Пушкіна, 16;
• Художній салон, вул. Кирилова, 16[22].

• Гутник Сергій Михайлович — міністр торгівлі та промисловості в уряді гетьмана Павла Скоропадського.
• Епельбаум Наум Мойсейович — український, молдовський та єврейський скульптор-монументаліст, член Союзу художників СРСР.
• Барух Камін (1914—1988) — ізраїльський політик.
• Ломаченко Анатолій Миколайович (нар. 14.12.1964) — тренер і батько дворазового олімпійського чемпіона Василя Ломаченка
• Ломаченко Василь Анатолійович (нар. 17.02.1988) — український професіональний боксер. Чемпіон світу за версією WBO в напівлегкій вазі (від 2014). Дворазовий чемпіон Олімпійських ігор (2008, 2012), дворазовий чемпіон світу (2009, 2011), чемпіон Європи (2008), багаторазовий чемпіон України. Заслужений майстер спорту України. Найтитулованіший український боксер.
• Владислав Лупашко — український футболіст, півзахисник.
• Радулович-Топазунович Володимир Митрофанович — полковник Армії УНР.
• Теннер Григорій Самійлович (1889—1943) — скульптор-портретист.
• Туранська Тетяна Михайлівна — прем'єр-міністр самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки з липня 2013.
• Хромов Анатолій Володимирович (нар. 05.11.1985) — український історик, архівіст, поет.
• Шайбле Олександр Якович — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР.

• Святий та великомученик Йоан Новий (Сучавський) (бл. 1340 року). Уважається за заступника всієї Бессарабії.
• Тугай-Бей — видатний кримськотатарський полководець і політичний діяч, спільник та побратим Б.Хмельницького.[23]
• Гангардт Іван Єгорович (1808–1875) генерал-лейтенант служив як черговий офіцер при новоросійському та бесарабському генерал-губернаторові й орудував захистом Одеси в Кримській війні. Згодом у 1864 році він став «орудником» Київської, Волинської та Подільської губерній, а з 1867 року − губернатором Бессарабії.

• Микола Лисенко - український композитор;
• Леся Українка - чільна постать української літератури;
• Іван Нечуй-Левицький - український письменник;
• Іван Карпенко-Карий - український письменник, драматург;
• Марко Кропивницький - український драматург, театральний діяч;
• Марія Заньковецька - українська акторка;
• Микола Садовський - український актор;
• Панас Саксаганський - український актор;

• Адам Міцкевич - поет польського романтизму. Тут він написав "Аккерманські степи";
• Юзеф Ігнацій Крашевський - польський письменник[5][4].