Заливаха Опанас Іванович

Ескіз вітража «Шевченко. Мати» (1964)

Юність О.Заливахи минула на Далекому Сході СРСР і в Сибіру, куди його сім'я втекла з рідної Харківщини від голодомору 1930-х років[1].

Тоді просто так не випускали, і батько Опанаса виготовив два вулики начальству села. Так вони оселились в Уссурійському краї. Там у Заливахи прокинулась любов до малювання. У 1941 році він планує поступити в художнє училище, утім, планам завадила Друга світова війна — як наслідок, училище закрили. Сам Опанас переїжджає в Іркутськ. Після війни у 1946 році повторює спробу й вступає в Академію мистецтв у Ленінграді. Однак і цього разу йому не вдалось вдало закінчити навчання. 1947 року вступив до Інституту живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна в Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Ще студентом він просто зневажав радянську систему, за що був вигнаний із другого курсу «за поведінку, недостойну радянського студента». Причина — не прийшов з іншими студентами на зустріч із кандидатом у депутати. Відновитись і закінчити навчання Заливаха зумів тільки у 1960 році[2].

1957 року приїхав на практику до Косова (Гуцульщина). Через 4 роки оселився в Україні. Працював у галузі станкового живопису та графіки.

1960—1961 — художник Тюменського художнього фонду.

1961—1965 — художник Івано-Франківського художнього фонду.

У Івано-Франківьку, куди приїхав 1961 року, відбулася його перша виставка. Експонувалася вона в обласному краєзнавчому музеї приблизно протягом двох тижнів. Опанас поклав книгу відгуків, де з'явилися дещо суперечливі записи. Через це виставка терміново завершила свою роботу за наказом відділу культури обкому партії. Як згадує митець, книгу відгуків хотіли вилучити: "Казали: «Нам это интересно будет почитать». Але я відповів: «Мені й самому вона цікава». То так її і забрав. Пізніше, вже під час суду наді мною, заявили (певно, маючи на увазі цю виставку): «Вы вызвали раскол в нашем дружном товариществе художников». Я, відверто кажучи, не сподівався такої похвали. Ситуація ж була загалом просто трагікомічною. Деякі з моїх картин, які я малював у Сибіру, вже тут, в Івано-Франківську, потрапили за кордон. До моєї творчості виникло якесь зацікавлення. От саме тоді й з'явилось оте нью-йоркське запрошення [ред. — для експонування на виставці], яке, на жаль, так і залишилось усього лиш запрошенням, доброю пам'яттю про минулі роки[3].

Восени 1962 року познайомився з молодими київськими художниками, поетами, критиками. Активно долучився до правозахисної діяльності[4].

1964 — у співавторстві з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко було створено вітраж «Шевченко. Мати» до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу КНУ. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, тож вітраж був знищений адміністрацією університету.

1965—1970 — відбував покарання за статтею 62 Карного кодексу УРСР («за антирадянську агітацію та пропаганду») — 5 років у таборі № 385 (Мордовія). У кінці 1964 року його заарештували за підозрілу діяльність, від'їзди до Києва та «пропагандистську» діяльність на п'ять років. У в'язниці йому заборонили малювати, вилучили його екслібриси. І хоча кияни неодноразово зверталися, аби Опанасу надали дозвіл на малювання, дозвіл так і не отримали[5]. Ось так згадує своє ув'язнення: «Я й так постійно жив в одній загальній зоні під назвою СРСР. Спочатку був інтернат, потім інститут у Ленінграді. І всюди давали пайку їжі, звісно, якщо ти був „слухняним“. А потім у тюрмі також давали пайку. Влада завжди намагалася виділити пайку в усьому: і в харчах, і у творчості. Такою вже була та держава. Усе виділялося за рознарядкою»[3].

Опанас Заливаха разом із Вячеславом Чорноволом, Святославом Караванським, братами Горинями, Аллою Горською, Валентином Морозом протестував проти розправ з українськими правозахисниками. У 1968-му підписався під «Листом 139-ти» (відкритий громадський лист на ім'я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів). Але така завзята боротьба за правду обернулася гоніннями для самих підписантів[6].

Узимку 1969-го Алла Горська відвідала у Мордовській концтабірній зоні ЖХ-385 Опанаса Заливаху. 28 серп­ня 1970 року, коли він вийшов з ув'язнення, за її активної участі йому було організовано гучну зустріч у київському ресторані «Наталка»[7]. У кінці осені цього ж року Аллу Горську вбили. Заливаха бере участь у похороні шістдесятниці[2].

Коли вийшов з табору, одружився з Дариною Возняк, племінницею Степана Бандери. Вони виховали сина Ярослава та доньку Ярину. 30 січня 2020 року дружина політв'язня померла[8].

Вийшовши на волю, художник перебував перед адміністративним наглядом, вдома неодноразово відбувались обшуки. Однак він продовжував малювати. Але великою радістю була можливість малювати. Наприкінці 80-х, коли радянський режим доживав останні роки, до Заливахи прийшло заслужене визнання. Його роботи виставлялись на персональних виставках в Івано-Франківську, Львові, Києві та за кордоном: у Торонто, Лондоні та Нью-Йорку. За незалежної України займався активною просвітницькою діяльністю, плекав відродження національної свідомості[2].

Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні у листопаді 2016 року вніс його ім'я до проєкту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе[9].

23 листопада 2017 року на пішохідній частині вул. Незалежності в Івано-Франківську художнику був встановлений пам'ятник (скульптор Ігор Семак).

Скільки робіт створив Заливаха, нікому достеменно невідомо. Лише 2003 року у видавництві «Смолоскип» вийшов його перший альбом.

Удома художник тримав іконостас загиблих товаришів: Івана Світличного, В'ячеслава Чорновола, Алли Горської. Хотів відкрити свій музей.

• 1989 — Премія імені Василя Стуса.
• 1995 — Шевченківська премія за твори останніх років — «ХХ вік», «Мироносиці», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок».

Все можна взяти в чужинця, окрім віри. Віра, взята у чужинця, губить.

У Івано-Франківську планують продати столітню будівлю часів Австро-Угорщини, у якій працював шістдесятник Опанас Заливаха та інші художники[10].

• Митці України : Енциклопедичний довідник / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. — 848 с. — ISBN 5-88500-042-5. — С. 258.
• Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — 700 с. — ISBN 5-88500-071-9. — С. 254.
• Шевченківські лауреати 1962—2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 178—179.

• Опанас Заливаха. Каталог. Самвидав.
• Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
• Кореспондент.Net
• Ірина Рапп, Василь Овсієнко. Художник, який захотів бути українцем // Майдан
• Богдан Скаврон. Митець під ковпаком КГБ // Zbruch, 26.11.2015