Косів

Найдавніша історична згадка про Косів відноситься до 1424 року: великий князь литовський Свидригайло подарував село «вірному слузі» Максимові Владу Драгосиновичу.

Поселення стало містом у другій половині XVI ст. за польсько-литовської доби завдяки цінним покладам солі. До того часу за чверть милі від села Косів (тепер Старий Косів) існувала соляна баня, у якій із добутої сировиці виварювали сіль. І село, і баня були королівською (державною) власністю — і тому адміністративно входили до Снятинського староства та підпорядковувалися старості — представникові короля. Снятинські старости, користуючись своїм правом, орендували косівську баню та мали з неї дохід, а приблизно в 1560 тодішній староста Генчинський заснував при ній містечко Риків. Після його смерті піддані та слуги Юрія Язловецького, якому дісталося в земельне орендне володіння село Косів, учинили збройний наїзд на Риків і зруйнували його, а соляну баню захопив Язловецький.

За якийсь час містечко було відновлено під сучасною назвою: податковий реєстр 1579 року, поряд із назвою «Koszow, villa» (Косів, село), фіксує «Koszow, oppidum» (Косів, містечко). У цьому ж документі Косів виступає як приватне містечко, власник якого — син Єжи (Юрія) Язловецького Міхал. Опинившись у шляхетській власності, Косів відокремився від Снятинського староства й утворив разом з чотирма селами окрему Косівську волость у володінні Міхала Язловецького. До розпаду Польського королівства Косів залишався приватним — і передавався у спадок від одного власника до іншого.

Двічі місто було спалене й знищене: восени 1621 — турками, татарами, волохами (підданими Османської імперії), а в лютому 1624 — буджацькими татарами.

Видобуток та виробництво солі вимагали зайнятості багатьох робітників і ремісників. Чудовий клімат приваблював сюди поселенців, завдяки чому добре розвинулось садівництво. Дбаючи про збільшення прибутків, власники Косова заохочували євреїв різними привілеями тут поселятися, а ті успішно займалися торгівлею, орендою маєтків та промислових закладів (солярня, млини, корчми та ін.), збиранням податків тощо. У центральній частині (середмісті) переважало єврейське населення, а на околицях, що були спершу окремими селами (Монастирське і Москалівка), жили переважно українці. У Косові разом із його околицями налічувалось близько 50 відсотків українців, 35 — євреїв і 15 — поляків. Багато з них швидко збагачувалося. Це привертало увагу опришків. Вони часто нападали на місто, зокрема під керівництвом Василя Лунги (1698), Пинті та Пискливого (1704), Баюрака (1750). Приблизно 1740 до шляхетського двору в Косові підступив Олекса Довбуш і чомусь «посилав рушниці до двора», але не нападав. Після страти Довбуша, за легендою, один з шматків його тіла польська влада розмістила на Міській горі для залякування опришків. 1759 у зв'язку з активізацією опришківського руху було організовано головну стоянку карального війська проти опришків, яке очолив Тадеуш Дідушицький, тодішній власник Косова, галицький хорунжий.

Австрійська марка, погашена в Косові 1867

За австрійських часів життя стало впорядкованішим. За патентами від 1773, 1778 і 1786 рр., спрямованими на одержавлення солі, косівські соляні маєтки, тобто містечко з довколишніми селами, перейшли з приватної власності в державну. Адміністративно воно кілька років належало до Червоноруського округу («циркулу»), згодом — до Станіславівського і, нарешті, Коломийського. З упровадженням 1867 нового устрою Косову надали статус повітового міста, унаслідок чого вся адміністративно-політична влада була передана повітовому управлінню — староству, очолюваному старостою та підпорядкованому безпосередньо галицькому намісництву у Львові. Крім солеваріння, розвивалися мистецькі промисли — різьба, вишивка, килимарство, кераміка. 1850 було засновано ткацьке товариство, Косів став центром ткацтва. 1882 ткацьке товариство заснувало ткацьку школу. Наприкінці XIX ст. почала розвиватися дуже перспективна курортна галузь.

Косів славиться узорними тканинами — художніми виробами ручного ткацтва, які використовуються для оздоблення житла і виготовлення одягу. У 2-й половини 20 століття поширеним типом художніх тканин узорноткані верети з поперечними смугами, ліжники, поліхромні пояси з багатим візерунком та ін. Широкого розвитку косівські узорні тканини набули з 40-х років ХХ ст. В цей період у Косові та навколишніх селах створено ряд ткацьких артілей, які згодом укрупнено і реорганізовано у фабрики. Найбільшу кількість художньої текстильної продукції виробляють тепер у Косові «Гуцульщина» та художньо-виробничий комбінат. Художні тканини (килими, верети, ліжники, накидки на крісла, рушники, скатерки, пошивки, одягові тканини тощо) виготовляються в основному з вовняної пряжі. Техніка виготовлення косівських узорних тканин здебільшого човникова, але поширена й килимова, застосовують також і ручний перебір та ткання дощинкою. Найбільш характерними для косівських тканин є поперечносмугасті узори, виконані в яскравих, золотисто-жовтих кольорах, що доповнюються блакитним, зеленим, фіолетовим та білим.

У рамках українського національного відродження, що відбувалося у всій Галичині, у Косові на зламі XIX—XX ст. значний вплив мала Українська радикальна партія. Одним із засновників її, поряд з Іваном Франком та іншими діячами, був косівчанин Михайло Павлик. Діяли товариства «Січ», «Воля», «Жіноча громада», «Просвіта». 19 липня 1914 р. зведено пам'ятник Тарасові Шевченку.[4] У червні 1914 було створено перший відділ стрілецтва «Кіш Січових стрільців». На початку світової війни повітова управа УСС набирала добровольців для боротьби на боці Австрії. Від осені 1914 до початку літа 1915 і від літа 1916 до літа 1917 Косів двічі захоплюла російська армія, яка при відступі чинила страшні погроми й грабунки. Після розпаду Австро-Угорщини (листопад 1918) була встановлена Західно-Українська Народна Республіка, яка проіснувала до травня 1919. З 26 травня до кінця серпня місто було захоплено румунськими військами. Згодом разом з багатьма іншими землями Західної України увійшло до складу Польщі і Косівський повіт включений до Станіславівського воєводства.

22 вересня 1939 в Косові була встановлена радянська влада. Під лозунгом допомоги пригнобленим «братам-українцям» були націоналізовані пансіонати, килимарні, млини, крамниці та інші господарства, що контролювалися переважно поляками та євреями. Почала працювати середня школа з українською мовою навчання. На базі ткацької було створено багатопрофільну промислову школу гуцульського мистецтва. Одночасно радянська влада ліквідувала українські політичні партії, організації, кооперативи, а в ніч на 19 грудня 1940 в пошуках уявних «ворогів народу» було заарештовано й знищено 18 чоловіків.

На початку німецько-радянської війни, Косів 1 липня тимчасово захопили союзницькі з Німеччиною угорські війська, які грабували крамниці, пансіонати, оселі, звідки забирали посуд, білизну, столи, крісла, малюнки, вікна, двері й усе це вивозили в Угорщину, однак утворенню української адміністрації не перешкоджали. Німці, перебравши в серпні владу від угорців, розпочали серію терористичних акцій: у перші ж дні негайно арештували й розстріляли діячів ОУН, які при угорцях масово вийшли з підпілля. 16-17 жовтня 1941 рано-вранці німці несподівано оточили єврейські квартали, вигнали всіх на вулиці й колонами проводили до в'язниці, а звідти підвозили Пістинською вулицею до гори, а потім відвели до великих ям, викопаних на Міській горі. Примушували роздягатися, а тоді підводили до краю ями і вбивали пострілами в голову. Не було пощади ні жінкам, ні старим, ні немовлятам. Решту вивозили в гетто (Коломия) і згодом розстрілювали в Шепарівському лісі. Сотні людей забрали на роботу до Німеччини; створили штучний голод.

Для захисту населення від сваволі німецької влади в червні 1943 провід ОУН організував у карпатських лісах Українську Народну Самооборону (УНС), яку 27 січня 1944 було включено до УПА.

Автостанція Косів

31 березня 1944 Косів захопила Червона армія, а гірський терен за містом — угорці. До літа місто залишалось на лінії фронту, унаслідок чого зазнало значних руйнувань. Після невдачі тривалих визвольних змагань УПА та СБ (таємна поліція ОУН) удруге запанувала більшовицька влада, яка розправлялася з підкореним народом, організовуючи розстріли та депортації «ненадійних елементів». У повоєнний період вона гальмувала розвиток курортництва, натомість пріоритетності надала народним художнім промислам, були різьбярська артіль «Гуцульщина» та килимарські фабрики ім. Тараса Шевченка та ім. Івана Франка, на базі яких 1968 почали діяти виробничо-художні об'єднання «Гуцульщина», художньо-виробничі майстерні Спілки художників.

У 1969 році в Косові було засновано один з перших рок-гуртів в Україні — «Гуцули».

Косівська кераміка.

Після відновлення Україною незалежності зусилля Косова було спрямовано на відродження культури, духовного життя, економіки. У цьому напрямі діють різні громадські організації, політичні партії, церковні громади, а також міська влада, яка виклопотала спеціальний статут курортного міста.

Косів має надзвичайно великий потенціал, щоб стати культурним центром Гуцульщини. Для цього є усі передумови — митці, що передають уміння з покоління в покоління, визнані художні школи, поетичність косівчан, і розташування в серці Гуцульщини. Край легенд та переказів, місця слави опришків, мальовнича природа окреслює стратегію розвитку Косівщини у напрямку розвитку туристичного бізнесу.

За кількістю зелених насаджень на душу населення Косів 2004 року входив до першої вісімки міст України (65,2 м² на 1 мешканця — при міжнародній нормі не менше 20 м²).

Відбудована Церква Святого Василія Великого

Гуцульська дерев'яна церква Святого Василія Великого побудована в 1895 році[7], благословена в 1896 році та освячена в 1900 році.[8] У радянський період церква охоронялась як пам'ятка архітектури Української РСР (№ 1158)[9]. Церква була дерев'яна хрестоподібна з великим центральним зрубом нави, довгим приміщенням бабинця та відносно вузькими боковими раменами. До вівтаря прибудовано ризниці. До фасаду бабинця та до південного рамена прибудовано відкриті ганки. Церкву оточувало опасання на вінцях зрубів. Над зрубом нави збудовано восьмисторонню основу, над якою шатроподібна баня. Баню вінчав ліхтар з маківкою. Бокові зруби перекриті двоскатними дахами, вершки яких були розташовані на рівні середини восьмисторонньої частини нави. Над дахами бокових зрубів та ганків розташовувались цибулеподібні маківки.[10][11]

19 червня 2009 року церква згоріла. Була відновлена за збереженими планами майстрами з села Голови та освячена 19 червня 2011 року[12].

Докладніше: Церква Святого Василія Великого (Косів)