Залізня

Залі́зня — село в Україні, у Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 177 осіб. Національний склад населення — українці, поляки, росіяни. В селі мешкає значна частина нащадків старообрядців попівської гілки. Наявне чинне старообрядницьке кладовище.

село Залізня
Країна  Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Житомирський район
Громада Новогуйвинська селищна громада
Основні дані
Населення 177
Площа 0,85 км²
Густота населення 208,24 осіб/км²
Поштовий індекс 12466[1]
Телефонний код +380 412
Географічні дані
Географічні координати 50°09′00″ пн. ш. 28°31′20″ сх. д.
Середня висота
над рівнем моря		 219 м
Водойми Гнилоп'ять
Місцева влада
Адреса ради вул. Шкільна, 335, с. Головенка, Житомирський р-н, Житомирська обл., 12464
Карта
Залізня
Залізня
Мапа

 Залізня у Вікісховищі

Географія

Село розташоване у мальовничій місцині, по обох берегах річки Гнилоп'яті, на кордоні з територією 37 загальновійськового полігону Міністерства оборони України. На північний захід від села на території полігону бере початок річка Кривуха. У селі річка Руда Кам'янка впадає у Гнилоп'ять.

Історія

В історичній літературі згадується назва населеного пункту Мократіца, поблизу Троянова, який згідно ревізії у 1545 році належав землевласникам Грицьку Івашковичу та Стецьку Гнєвошевичу Вороничам.

Село Залізняк (польськ. Zielezniak, Żeleźniaki, Żeleźnice, Żelazna) згадується в документах 1609 року, де йдеться про втечу селян троянівського дідича Олександра Грицьковича Воронича (польськ. Alexander Hryćkowicz  Wrona) до маєтків Романа Ружинського. У 1612 році декілька селян втекли до маєтку Михайла Вишневецького. Наступна втеча відбулась 1614 року, цього разу до м. Сквири.

У 1646 році шляхтич Войтех Лесецький позивався на власника Желізняку київського скарбника Даніеля Ярему Воронича (польськ. Jerzy Daniel Woronicz), який на три роки віддав під заставу третину села разом із селянами та млин мократицький з млинарем Процьком на р. Пяті, але продовжував збирати з них різні податки. Це привело людей до зубожіння і вони були змушені піти наймитами по іншим селам. Окрім того, пан Воронич уклав договір з Флоріаном Радзиминським, за яким надав дозвіл побудувати двір з винницею на заставній землі. Через постійну потребу дров для виробництва горілки, Радзиминський заборонив селянам вирубувати в бору дерева для обігріву домів, а лиш виділяв маленьку частку.

У липні того ж року, велика гребля поблизу млина була вщент розтрощена, але пан Воронич не захотів її реставрувати власним коштом.

У XVIII та XIX століттях відоме, як слобода Железняки, значну частину населення якого становили старообрядці.

У селі проживала значна кількість старообрядців попівської гілки. За переказами, їхні предки прибули на Житомирщину з замосковських місцевостей, з міста Рильськ та Гуслиць. Громада старообрядців Древлеправославної церкви Білокриницької ієрархії (офіційна назва з 1988 р. — Руська Православна Старообрядська Церква) попівської гілки старообрядництва, сформувалася у с. Желізняки ще у XIX ст. У 1875 році общиною старообрядців, що діяла у селі, було споруджено дерев'яну Свято-Покровську церкву, яка збереглась аж до 2000 років[2]. Церква була закрита у 1936 році, пізніше діяла з 1945 по 1949 рр., а в подальшому її приміщення рішенням виконкому Троянівської райради було передано сільській раді для використання під клуб.

На 1906 рік у селі налічувалось 57 дворів, у яких проживало 355 чоловік[3].

На кінець 1922 року у селі Желізняки наявно 197 дворів, населення складало 991 чоловік[4]. З 1923 р. по 12.05.1958 р. село було центром Залізнянської (Желізняцької) сільської ради Троянівського та Житомирського районів, до складу якої входило також село Головенка. З 1958 р. до 1996 р. село входило до складу Троянівської сільської ради Коростишіського (1962-1965 рр.), а з 04.01.1965 р. — Житомирського району. Зі створенням Головенківської сільської ради (17.04.1996 р.) війшло до її складу[5].

22 листопада 1921 р. через Железняки, вертаючись з Листопадового рейду, проходила Подільська група (командувач Сергій Чорний) Армії Української Народної Республіки.

З 1945 року на території населеного пункту розташовувалась бригада колгоспу «Більшовик», пізніше перейменованого у колгосп «Світанок» (правління у с. Троянів), яка займалась тваринництвом та рослинництвом[6]. Діяла кузня, у якій не лише ремонтували колгоспну техніку, а й задовольняли ковальсько-слюсарні потреби населення. Працювали школа-восьмирічка, у якій навчались діти селян, фельдшерський пункт, магазин Укоопспілки, сільський клуб.

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932—1933. Наразі відомо про 17 жертв.

На цвинтарі, розташованому на околиці села, знаходиться братська могила 17 воїнів, які загинули при його визволенні у 1944 році[7]:

ст. сержант Абаєв Килч - 1896 01-01-1944 -
рядовий Босик Петро Сидорович 1902 01-01-1944
рядовий Бондарев Григорій Іванович 1912 01-01-1944
рядовий Готун Микола Степанович - 01-01-1944
ст. сержант Кобець Андрій Андрійович 1924 03-01-1944
гв. мол. сержант Колтун Олександр Кузьмович - 03-01-1944
рядовий Колтун Олександр Кух - 03-01-1944
мол. сержант Кострицький Павло Прокопович 1919 01-01-1944
рядовий Красилович Василь Ількович 1908 01-01-1944
мол. лейтенант Кургузов Григорій Гаврилович - 03-01-1944
рядовий Павлюк Антоніна Михайлівна - 13-04-1944
рядовий Петручек Яків Сазонович 1911 01-01-1944
рядовий Панежда Лука Кузьмович 1907 01-01-1944
ст. сержант Суховеєв Володимир Степанович 1905 01-01-1944
рядовий Татченко Григорій Якович 1910 07-01-1944
мол. сержант Тимаков Семен Фролович 1922 03-01-1944
рядовий Юткін Олексій Григорович 1911 01-01-1944
  • Сільський клуб
  • Пам'ятний хрест на одному зі старих цвинтарів в с. Залізня, встановлений у червні 1911 року
  • Братська могила радянських воїнів на цвинтарі у с. Залізня
  • Відреставрований пам"ятний хрест на одному зі старих цвинтарів у с. Залізня

Примітки
  1. Поштові індекси та відділення поштового зв’язку України. Укрпошта. Процитовано 23 жовтня 2020.
  2. Громада старообрядців
  3. здание Волынского Губернского Статистического комитета (1906). Список населённых мест Волынской губернии, 1906 (рос.). Житомир: Волынская Губернская типография. с. 224.
  4. Матеріали з адміністративно-територіального устрою Волинської губернії 1923 року. resource.history.org.ua. Процитовано 24 вересня 2018.(рос.)
  5. Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795–2006. resource.history.org.ua. Процитовано 24 вересня 2018.
  6. Архівний відділ Житомирської райдержадміністрації. zhytomyr-rda.gov.ua. Архів оригіналу за 1 грудня 2017. Процитовано 28 листопада 2017.
  7. Список солдат облікової картки № 93 (ВВВ). https://web.archive.org/. Процитовано 23 жовтня 2020.

Джерела
  • Литовська метрика. Книга 561: Ревізії українських замків 1545 року / Підготував В. Кравченко; редкол: П. Сохань (відповідальний редактор), Г. Боряк, М. Крикун та ін. Наук. тов. ім. Шевченка в Америці, Наук. тов. ім. Шевченка в Україні, НАН України, Інститут укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. — Київ, 2005. — 597 с.
  • Книга Київського підкоморського суду (1584—1644). / Упорядники: Г. В. Боряк, Т. Ю. Гирич, Л. 3. Гісцова, В. М. Кравченко, В. В. Німчук, Г. С. Сергійчук, В. В. Страшко, Н. М. Яковенко. — Київ, 1991. — 344 с. (Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні АН України; Археографічна комісія АН України; Інститут історії АН України; Центральний державний історичний архів України у м. Києві).
  • Тариф подимного податку Київського воєводства 1754 року / Опрац. К. Жеменецький; Вступ укр. перек. Є. Чернецький. ‒ Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2015. ‒ 272 с.
  • Селянський рух на Україні 1569—1647: збірник документів і матеріалів. — К.: Наукова думка, 1993.
  • Верига Василь. Листопадовий рейд 1921 року. — Київ: Видавництво «Стікс», 2011.
  • Список землевладельцев и арендаторов волынской губернии, во владении коих находится не менее 50 десятин земли, 1913.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.