Голодомор в Україні (1932—1933)

З відомих на наш час документів (зокрема[26]) випливає висновок про свідому організацію керівництвом Радянської Росії (пізніше — СРСР) винищення голодом саме українців. Голод організовувався на всіх їхніх етнічних землях, а не лише в межах УСРР. Організаційні дії та відкритий грабунок селян, який спричинював голод серед селянства, із застосуванням війська, розпочалися не пізніше 1920 року, із часу, коли Україна була, як зараз відверто пишуть, — «завоевана Красной армией в 1920»[27]. І першими організаторами й керівниками цих дій були В. Ульянов-Ленін і Л. Троцький.

Селяни здають хліб у Баришівському районі Київської округи, 1930 рік

У 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від чверті до третини зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби із цим явищем у грудні 1932 року в СРСР було запроваджено внутрішні паспорти.

У 1930 році на території морського торговельного порту в Миколаєві збудували найбільший у Європі елеватор для відправки зерна на експорт

На тлі цього продовольче становище українських сіл ставало дедалі важчим. У результаті хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, в певних сільських районах Української СРР почався голод, унаслідок якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року.

З іншого боку, зі збільшенням тиску на селян активізовувався селянський рух опору. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Українській СРР відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися «як широкі збройні повстання проти радянської влади». Вони об'єднували до двох тисяч людей і відбувалися під гаслами: «Верніть нам Петлюру!», «Дайте другу державу!», «Хай живе самостійна Україна!», «Геть СРСР!», «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!». У ті часи люди організовувалися як могли, озброювались вилами, лопатами, сокирами, були навіть кінні загони. Натовпи селян зі співом «Ще не вмерла Україна» ліквідовували місцеві органи влади. Партійці й комсомольці втікали. Прикладом таких ситуацій, а також методів боротьби Радянської влади із селянами, слугують документально зафіксовані події у селах Устивиця та Федунка на Полтавщині.

Радянська влада не приживалася в Українській СРР. Керівництво СРСР розуміло це. На партійних зборах влітку 1930 року керівник Компартії України Косіор заявив:

Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями

Розумів це і Сталін. У листі до Кагановича від 11 серпня 1932 року, вождь писав:

Якщо не візьмемось нині за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити… Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати

Таким чином, радянське керівництво ставило перед собою дві мети. По-перше, загнати селян у колгоспи і збільшити обсяги хлібозаготівель. По-друге, зламати класовий і національний рух опору, який на хвилях українізації набував обертів.

19 квітня 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову «про насіннєву позику Україні». Як виняток, позика відпускалась безвідсотково, але з «централізованих ресурсів всередині України». Держава забрала зерно, а потім дозволила використати зерно, зібране в Українській СРР, для потреб Української СРР, не залучаючи зовнішні ресурси. Аж 12 тис. тонн і лише 3 тис. тонн для продовольчої допомоги колгоспникам.

Виїзд червоної валки з хлібом. Колгосп «Хвиля пролетарської революції», Харківська область, 1932 рік

Станом на 17 травня 1932 року в Українській СРР не було запасів борошна, що зафіксовано постановою Політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи щодо виконання постанов ЦК ВКП(б) про продовольчу допомогу Україні»: з 6,5 млн пудів зерна, відпущених Українській СРР, Політбюро просило завезти 1,5 млн борошном, «зважаючи на повну відсутність в Україні запасів борошна».

Станом на 30 червня 1932 року з більшості районів Української СРР посівний матеріал було вивезено.

Голова РНК УСРР В. Чубар писав В. Молотову та Й. Сталіну про становище в сільському господарстві УСРР (10 червня 1932 p.). За його підрахунками, на той момент в Українській СРР уже можна було нарахувати мінімум 100 районів, замість 61 станом на початок травня, які потребували продовольчої допомоги та зривали план весняної сівби. Ці ж райони, на його переконання, в подальшому зриватимуть обробку і збирання врожаю[28].

Улітку 1932 року Українська СРР мала повернути в рахунок погашення позики 8 млн 250 тис. пудів зерна понад встановлену норму хлібозаготівель.

7 серпня 1932 року з'явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назвою «Закон про п'ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. «Законом про п'ять колосків» фактично людям було заборонено володіння їжею.

Михайло Михалевич. Листівка «Хліба!», 1933

За кілька днів до того, 4 серпня 1932 року, Й. Сталін, у листі до Л. Кагановича, повідомляв про повернення проєкту декрету щодо охорони суспільного майна з правками та додатками, надавав вказівку видати його якомога швидше. У пункті третьому запропоновано ОДПУ залучати озброєних осіб для охорони залізничних вантажів (ешелони із зерном) та надавати їм право розстрілювати на місці осіб, які посягнули на розкрадання залізничних вантажів.

11 серпня 1932 року Сталін у листі до Кагановича вимагав направити спеціального листа ЦК ВКП(б) до партійних і судово-каральних органів про застосування закону щодо охорони громадської власності та боротьбу проти спекулянтів. Підкреслював, що «найголовніше зараз — Україна», оскільки справи в Українській СРР дуже погані. Повідомлялося, що в двох областях Української СРР близько 50 райкомів висловилися проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. Висловив звинувачення на адресу українських керівників (генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, В. Чубаря та голови ДПУ УСРР С. Реденса), а також побоювання втратити Українську СРР через підривну діяльність агентури Ю. Пілсудського та наявність свідомих і несвідомих петлюрівців, а також прямих агентів Пілсудського в ЦК КП(б)У. Пропонував вжити рішучих заходів для виправлення господарської і політичної ситуації в Українській СРР: зняти з посади генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора та поставити на його місце Л. Кагановича; висунути на посаду голови українського ДПУ В. Балицького, пересунувши С. Реденса на посаду заступника; замінити В. Чубаря іншим керівником, наприклад Г. Гриньком; перетворити Українську СРР в найкоротший строк на фортецю СРСР «і грошей на це не шкодувати»[29].

Наприкінці літа газета «Правда» організувала в Українській СРР рейд боротьби з крадіжками зерна. Із 7 по 17 серпня 1932 року в ньому взяли участь 100 тисяч «ударників преси». Метою рейду була боротьба з крадіжками зерна.

Станом на 22 серпня ДПУ зафіксовано 220 випадків відмови колгоспів і сільрад від прийняття планів хлібозаготівель, непогодження з ними місцевих партосередків за мотивами нереальності поставлених завдань; у Харківській області у 20 районах — 91 випадок, у Дніпропетровській у 12 районах — 19, у Вінницькій у 16 районах — 96, в Одеській у 6 районах — 14. Усього у 54 районах — 220 випадків.

Того ж дня видана постанова Укрколгоспцентру про заборону видавати хліб для громадського харчування колгоспникам, крім трактористів. Пропонувалося повністю забезпечити видачу колгоспникам натурального авансу на трудодень відповідно до рішення ЦК і РНК СРСР, крім тих, що отримували громадське харчування на роботі, які мали приносити свій хліб.

Аналіз 20 тисяч справ показує, що серед засуджених було 83 % колгоспників та селян-одноосібників і лише 15 % — «куркульсько-заможних елементів». Отже, цей закон було спрямовано проти селян, котрі, рятуючи дітей від голодної смерті, змушені були нести додому з току чи поля кілограм чи два зерна, ними ж вирощеного[30].

27 серпня з Москви надійшла телеграма заступника голови Комітету заготівель при РПО СРСР М. Чернова керівникам заготівельних організацій УСРР про негайне відвантаження зерна для млинів, які забезпечували борошном північні райони СРСР. Того ж дня прийшла телеграма заступника голови РПО В. Куйбишева до ЦК КП(б)У про необхідність прискорення відвантаження зерна в Українській СРР на експорт. Вказувалося на зрив плану хлібного експорту через слабке відвантаження зерна до портів республіки: 20 тис. т замість запланованих 190 тис. Для виправлення ситуації пропонувалося відвантажити до кінця серпня 30 тис. т пшениці, 20 тис. т ячменю та 10 тис. т жита, незважаючи на раніше вивезене[31].

Станом на 30 серпня, за даними Укрколгоспцентру, колгоспи УСРР, обслуговувані МТС, виконали місячний план заготівель на 39,1 %. Того ж дня газета «Вісті» ВУЦВК надрукувала статтю «Виконання серпневого плану зірвано». Повідомлялося про незадовільне проведення хлібозаготівель зокрема в Артемівському районі. Одноосібні господарства виконали план хлібозаготівель на 3,9 %, у 18 сільрадах хліб одноосібниками ще не здавався. Миронівська сільрада план виконала на 1 %, Зайцівська — на 0,8 %, Покровська — на 1,5 %, хоча у цій сільраді обмолотили половину скошеного хліба[32].

31 серпня 1932 року в Луганську вийшла постанова бюро міському КП(б)У про неприпустимість витрачання хліба на громадське харчування в їдальнях колгоспів.

За серпень-місяць 1932 року до приймальні голови ВУЦВК Г. Петровського надійшло близько 1,5 тис. заяв колгоспників про вихід із колгоспів. Майже 70 % поданих заяв припадало на Харківську область, переважно з Гадяцького, Великописарівського, Олексіївського та Богодухівського районів (170—180 заяв). Основна маса селян, що подали заяви — бідняки (80 %), решта середняки[33].

1 вересня 1932 року в Москві політбюро ЦК ВКП(б) затвердило вересневий план хлібозаготівель в обсязі 290 млн пудів для селянського і радгоспного секторів, розподіливши по регіонах: для Української СРР — 85 млн, для Північного Кавказу — 30 млн, для Поволжя — 51,2 млн, для Казахстану — 13,1 млн, для Уралу — 11,6 млн, для Башкирії — 10,4 млн, для Московської області — 8,8 млн, для Сибіру — 14,6 млн, для ЦЧО — 30 млн, а для решти — від 0,4 до 10,7 млн пудів зернових культур[31].

2 вересня 1932 року всеукраїнська контора «Торгсин» інформувала, що населення купує в обмін на побутове золото винятково хліб, борошно, крупу, цукор, сіль, відмовляючись від промислових товарів.

3 вересня з Москви надійшла телеграма заступника голови Комітету заготівель при РПО М. Чернова про відвантаження з УСРР хліба на експорт: зобов'язав уповноважених заготівельних органів вивезти за кордон наявну в Українській СРР пшеницю першого і другого класу для виконання планового завдання третього кварталу[34].

Станом на 14 вересня після прийняття закону від 7 серпня (Закон про п'ять колосків) Наркомюст УСРР у доповідній записці констатував про 250 вироків на розстріли[35].

24 вересня постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) відхилено всі пропозиції про видачу насіннєвої позики, попереджено радгоспи і колгоспи, що «насінпозики не видаватимуться ні для озимої, ні для ярої сівби»[36].

30 вересня генеральний консул німецького посольства в Харкові К. Вальтер направив річний звіт посольству Німеччини в Москві по ситуації в Українській СРР; зазначив про невиконання хлібозаготівельного плану (356 млн пудів), високі ціни на продукти, відсутність торгівлі в селах, підкреслював руйнівні наслідки колективізації[37].

Рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932 року в основних хлібозаготівельних регіонах створені Надзвичайні хлібозаготівельні комісії (НХК). В Українській СРР комісію очолив голова Раднаркому СРСР В'ячеслав Молотов[38]. 23 жовтня прийнята постанова політбюро ЦК КП(б)У про необхідність «перелому в ході хлібозаготівель» — річний план виконано лише на 38 %[39].

25 жовтня — постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про необхідність подолання відставання країни у виконанні плану хлібозаготівель» — жовтневий пленум ЦК КП(б)У зобов'язав партійні організації домогтися негайного перелому хлібозаготівель, оперативного керівництва хлібозаготівлями, організувати «боротьбу за хліб», зробити листопад та останні дні жовтня вирішальними щодо виконання плану хлібозаготівель, у 10 разів підвищити темпи виконання річного плану до 15-ї річниці Жовтневого перевороту; рекомендував «безжалісно придушувати всі спроби класового ворога та його агентури, спрямовані на зрив хлібозаготівель»[39][40][41]. Вже в листопаді 1932 року комісією Молотова запроваджено систему спеціальних бригад з видобуття зерна («червоних валок»). Загалом, до таких бригад входило понад 110 тисяч добровольців, набраних з-поміж селян, які таким чином намагалися спастися від голодної смерті — вони одержували певний відсоток від вилученого зерна і харчів[42].

Подібні НХК були створені також на Північному Кавказі (очолив Лазар Каганович) та на Поволжі (очолив Павло Постишев). Однак, на Поволжі подібного масштабу репресій не проводилося, а на Північному Кавказі репресії стосувалися переважно кубанських українців, які до Голодомору становили більшість населення регіону. Разом із цим, кубанська і поволзька НХК невдовзі припинили свою роботу, а Постишев і Каганович наприкінці 1932 року були направлені в Українську СРР[43].

Держава переймалась питанням повернення насіннєвої позики: у постанові Політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи з посилення хлібозаготівель» від 30 жовтня 1932 року окремим пунктом (№ 11) ішлося про встановлення кінцевого терміну покриття заборгованості з насіннєвої позики по всій Україні до 1 грудня 1932 року. Цю позику мали погасити районні та обласні організації республіки^{[джерело?]}.

1 листопада РНК УСРР визнало незадовільним виконання річного плану хлібозаготівель по Українській СРР, встановлено остаточний план хлібозаготівель по секторах, областях та культурах у розмірі 282 млн пудів, із них для одноосібних господарств — 36,9 млн, для колгоспів — 224,1 млн, для радгоспів — 21,6 млн, а також стягнення мірчука — 28,8 млн і насіннєвої позики — 8,1 млн пудів[44].

3 листопада надіслана телеграма секретаря ЦК КП(б)У Хатаєвича до Косіора, Молотова, Чубаря з пропозицією зменшити постачання промтоварами районів, які не виконали плану хлібозаготівель та формувати списки селянських господарств — саботажників хлібозаготівель[45]. 5 листопада Молотов і секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич надіслали директиву на місця з вимогами негайного виконання Постанови від 7 серпня «з обов'язковим і швидким проведенням репресій і нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів». 6 листопада надіслана телеграма ЦК КП(б)У до обкомів партії про товарну блокаду районів, які не виконували хлібозаготівельних планів: зменшити завезення промислових товарів для 7 районів Одеської, 8 районів Дніпропетровської, 8 районів Харківської, 5 районів Київської області. Надвечір 8 листопада відправлена шифрограма В. Молотова, Й. Сталіна для ЦК КП(б)У: із цього дня «призупиняється відвантаження товарів для сіл всіх областей України», допоки колгоспи та «індивідуальні селяни» не розпочнуть «чесно і добросовісно виконувати свій обов'язок перед робітничим класом і Червоною Армією» в справі хлібозаготівель. 11 листопада надіслана інструкція РНК УСРР «Про організацію хлібозаготівель в одноосібному секторі» — суворі судові репресії щодо господарств, у яких виявлено закопаний у ямах хліб, кваліфікуючи як навмисне псування хліба та шкідництво, забороняти «відпуск промтоварів» з оголошенням списку одноосібників, рішуче стягувати сільгоспподаток, державне страхування, самообкладання, негайно застосовувати «найжорстокіші та найсуворіші» репресії до куркульських господарств, за невиконання ними твердого завдання — продаж усього майна, арешт і виселення[46]. 15 листопада політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про запровадження паспортної системи і розвантаження міст від «зайвих елементів»[47]. 21 листопада надіслана телеграма Молотова, Чубаря, секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У В. Строганова, Кагановича Сталіну — надати спецкомісії ЦК КП(б)У (Косіор, Раденс, Кисельов) повноваження на час хлібозаготівель вирішувати питання винесення вироку про розстріли[48]. Голова ДПУ УСРР Станіслав Раденс 22 листопада розробив план операції з виявлення контрреволюційних центрів, які організовують саботаж і зрив хлібозаготівель (рос. по выявлению контрреволюционных центров, организующих саботаж и срыв хлебозаготовок), спрямованої, практично, на виконання директив Молотова-Хатаєвича. Операція мала охопити 243 райони[49]. З санкції ЦК КП(б)У вона розпочалася негайно. 26 листопада у пресі з'явився наказ наркома юстиції і генерального прокурора УСРР, в якому наголошувалося на тому, що «репресії є одним з потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі»[50][51][52].

Згідно із цими настановами засуджено тисячі людей. Непоодинокими були випадки, коли люди добровільно просили записати їх до переселенців. Як свідчить секретар Краснопільського райкому партії, після закінчення суду в селі Краснопілля середняк Бесараб Олексій Васильович сказав[53]:

Хай судять та везуть звідціля, так хоч з голоду не вмреш, а вдома коли залишимося, все рівно помремо

Озброєний комсомолець охороняє комору зі збіжжям посівного та страхового фондів сільгоспартілі імені Григорія Петровського, село Вільшани, теперішнього Дергачівського району Харківської області

Чорна дошка і жорна в експозиції Лебединського історико-краєзнавчого музею

18 листопада 1932 року вийшла Постанова ЦК КП(б)У про заходи щодо посилення хлібозаготівель, згідно з якою, окремі господарства за невиконання планів хлібозаготівель каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією 15-місячної норми м'яса[54]. Того ж дня постановою політбюро ЦК КП(б)У «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп», доручено Реденсу та Косіору розробити до 23 листопада спеціальний оперативний план ліквідації куркульських та петлюрівських контрреволюційних кубел, ДПУ вилучити з міст ідеологів та організаторів «куркульського саботажу», зобов'язати ДПУ провести чистку та засудження рахівників і бухгалтерів — (наперед визначено 300 осіб); доручено Чубарю у Дніпропетровській, Хатаєвичу в Харківській, Зайцеву в Чернігівській областях разом з обкомами провести операцію у найближчі дні, каральні органи мають «завдавати рішучого удару куркульським елементам для запобігання куркульським повстанням»[55]. Через два дні вийшло рішення Раднаркому УСРР, згідно з яким натуральні штрафи дозволялося застосовувати також щодо колгоспів. Згодом перелік компенсаційних харчів розширено картоплею і салом, наприкінці року — продуктами тривалого зберігання. Під вилучення підпадали всі колгоспи УСРР за винятком півтори тисячі (6,4 %)[56]. Таким чином, практично по всій Україні каральні органи конфісковували все продовольство^{[джерело?]}.

Постанова РНК УСРР та ЦК КП(б)У про занесення ряду сіл на «чорні дошки»

1 грудня Раднарком УСРР заборонив торгувати картоплею у районах, які не виконують зобов'язань по контрактації і перевірці наявних фондів картоплі у колгоспах. До цього переліку потрапили 12 районів Чернігівської, 4 — Київської і 4 — Харківської областей. 3 грудня у ряді районів заборонено торгувати м'ясом і тваринами. Із 6 грудня ці райони, а також окремі села, почали заноситися на «чорні дошки»: телеграма Косіора та Чубаря керівникам Дніпропетровської, Одеської та Харківської областей, вимагали негайного виконання постанови, щоб показати, як «радянська влада вміє безжалісно розправлятися з організаторами саботажу хлібозаготівель, з куркульськими елементами та їх поплічниками»[57]. Згодом ці села абсолютно ізолювалися від зовнішнього світу. 11 грудня керівництву УСРР надходить шифрограма В. Молотова і Й. Сталіна з вимогою «негайно судити і дати п'ять, краще десять років тюремного ув'язнення» за невиконання хлібозаготівельних планів колгоспами та селянами[58][59].

14 грудня 1932 року. Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хід хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі та у Західних областях», «проблеми» хлібозаготівель в Україні та на Північному Кавказі пов'язувалися безпосередньо з «неправильно проведеною» політикою українізації і наказувалося негайно переводити на російську мову діловодство, навчання і пресу, провести ув'язнення у концтабори і виселення на Крайню Північ[60] та заселення на їх місце червоноармійців^{[джерело?]}.

15 грудня ЦК КП(б)У затвердив список 82 районів, куди припинялася також постачання промислових товарів[61].

Крім блокади внутрішніх адміністративних одиниць, наприкінці 1932 — на початку 1933 року запроваджено блокаду самої Української СРР. Річ у тому, що українські селяни втікали в сусідні області Російської СФРР, де не було голоду. Так звана «харчова» блокада України організована силами внутрішніх військ і міліції. Було заборонено виїзд селян з УСРР. Разом із цим, громадянам, які в'їжджали в Українську СРР з Російської СФРР було заборонено провозити харчі без дозволу держави[62]^{[неякісне джерело]}.

Жертви голоду на вулицях Харкова — столиці УСРР, 1933. Автор фото — Александр Вінербергер[63]

16 січня 1933 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило остаточний план хлібозаготівель для України — 260 мільйонів пудів без мірчука, котрий підлягав «безумовному і повному виконанню» та «за будь-яку ціну».

Після запровадження всіх цих заходів і обмежень, вже на початок 1933 року більшість селян України залишилися без їжі. Згідно зі свідченнями Федора Коваленка з села Лютенька Гадяцького району тодішньої Полтавської області, які зафіксовані в тритомнику свідчень, виданих у 1990 році Комісією з українського голоду 1932—1933 років в Конгресі США:

В листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні — все забрали

Не всі селяни гинули від голоду на початку, коли заготівельники викачували весь хліб, оскільки в навіть в найбідніших селянських господарствах залишалися інші продукти харчування. Картина змінилася, коли держава вдалася до конфіскації продуктів харчування у всіх «боржників», тобто влада здійснила щодо «боржників» терор голодом. Саме конфіскація всього продовольства спричинила переростання голоду в голодомор. Основною причиною Голодомору була спланована конфіскація в селян зернових та всіх інших продуктів харчування, включаючи малопридатні та непридатні до споживання сурогати їжі.[64]

22 січня 1933 року. Директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про запобігання масового виїзду селян, які голодують»: заборонявся виїзд за межі території Радянської України та Кубані.

Дмитро Корнієнко з села Понорниця в Чернігівській області згадував, що батько й мати після розкуркулення сиділи в тюрмі. Дітей, які жили самі, підгодовувала бабуся. У день обшуку вона принесла пів склянки пшона, але зварити не встигла. Прийшла бригада з п'яти чоловік з різними за розмірами торбами. Один тримав торбу спеціально для пшона, туди пів склянки й висипали.

13 лютого 1933 року. У директивному листі другий секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич визнав, що з ряду районів надходять відомості про опухання та голодну смерть колгоспників. Він вимагав «принять решительные меры»: знайти для годування голодуючих «внутри колхозов и в районе необходимое количество хлеба».

Варто зазначити, що обсяги конфіскованого органами ДПУ та міліції зерна були мізерними. Тобто зерно, виявлене при обшуках, які супроводжувалися конфіскацією всього незернового продовольства, становило зовсім маленьку частку в усьому обсязі заготівель. Люди ж, позбавлені будь-якого продовольства пухнули і помирали від голоду. Більшість померлих не хоронили — просто не було кому. В кращому разі трупи звозили в братські могили, куди часто потрапляли й живі люди. Доволі поширеним був канібалізм. За словами Надії Рогозянської, якій у 1933-му було 6 років[65],

Жили всі закрито, мати на засов хвірку закривала і кричала, щоб ми не виходили за цю хвіртку, бо на вулиці, що поряд, їли дітей. Ну, це страшне. А скількох хоронили таких, що ще рухалися. Чому? А щоб не заїжджати. Сьогодні він ще рухається трохи, а завтра знову заїжджати. Не було ні коней, ні підвод, ні тих, хто б їх возив. Тож тих, хто ще живий був валили на той віз і кидали в могилу

Навесні 1933 року селян привчали працювати в громадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. З метою налагодження життя у враженому голодомором селі були організовані надзвичайні органи компартійної диктатури — політвідділи МТС і радгоспів. З врожаєм 1933 року тиск на селян значно послабився.

Народний комісаріат охорони здоров'я УСРР у доповідній записці до ЦК КП(б)У від 3 червня 1933 року зазначив, що частина потенційно працездатних селян через перешкоди, пов'язані з початком посівної кампанії, не отримувала роботи, «а потому не имела возможности получать производственную помощь», укладаючись таким чином в схему: нема роботи — нема харчування.

Інфографіка Visuals

Одним із перших на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вивчення демографічних втрат провів історик Станіслав Кульчицький. Ці дослідження вказують на те, що населення УСРР за переписом 1937 року становило 28 388 тисяч, за переписом 1926 року — 28 926 тисяч осіб, тобто за 10 років воно скоротилося на 538 тисяч. З підрахунку втрат від голоду потрібно виключити очікувану природну смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927—1930 роки, тобто, в середньому, 524 тисячі осіб на рік. Виходячи з відкоректованої народжуваності у 1933 році (621 тисяча), одержуємо нормальний приріст за цей рік у 97 тисяч людей. Цей приріст п'ятикратно менший, ніж у попередні роки.

Таким чином, маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду, а також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник — неприродну смертність у 1933 році. Природний приріст за 1927—1936 роки становить 4 мільйони 43 тисячі осіб. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами (538 тисяч), одержуємо демографічний дефіцит у 4 мільйони 581 тисячу людей. Облік механічного руху населення, який проводився працівниками ЦУНГО СРСР протягом 10-ти років, вказує на від'ємне для України сальдо в 1 мільйон 343 тисячі осіб. Статистичні органи визнавали, що він більш неточний, ніж облік природного руху.

Потрібно також врахувати сальдо міграційного балансу, яке становить 3 мільйони 238 тисяч осіб. Цю цифру можна вважати прямими втратами від голоду 1933 року. Вона увібрала в себе неточності в державному обліку природного й особливо механічного руху населення. Деякі історики відмовляються враховувати міжреспубліканське міграційне сальдо, вважаючи його непевною величиною.

Території з найбільшою втратою населення внаслідок голодомору:

   >25%

   20%-25%

   15%-20%

   0%-15%

   0%

Згідно з даними демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року в Україні був причиною смерті 144 тисяч людей. Цей голод був наслідком конфіскації зерна для хлібозаготівлі з урожаю 1931 року. Він припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком чергової конфіскації, з урожаю 1932 року. На відміну від 1931 року, у 1932-му, у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. В результаті цього перевага смертності над народжуваністю в українських селах почалася вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж звичайно, смертність у селах (тепер також відомо, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних вказує на те, що у 1933 році від голоду померло 3 мільйони 238 тисяч людей. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 мільйонів осіб.

Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Так, відбулося зниження природного приросту населення з 662 тисяч на рік у 1927 році до 97 тисяч на рік у 1933 році (без врахування померлих від голоду), і 88 тисяч на рік у 1934 році.

Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тисячі, то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тисячі людей. Прямі й опосередковані втрати за 1932—1933 роки, разом з демографічним відлунням 1934 року, становлять 4 мільйони 649 тисяч людей. Ці дані характеризують демографічні наслідки голодомору 1932—1933 років в Україні.

Згідно з дослідженнями Месле та Валліна демографічні втрати від Голодомору 1932—1933 років в Україні становлять 3,2 мільйони осіб[67].

За оцінками Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України демографічні втрати України внаслідок Голодомору в 1932—1933 роках становлять близько 4,5 млн осіб, у тому числі 3,9 млн — втрати, пов'язані з надсмертністю, а ще 600 тисяч — із дефіцитом народження. Автори використали точнішу методику оцінки втрат, в результаті чого уточнені дані французьких демографів Месле та Валліна, які давали цифру 2,6 млн загиблих. Основна похибка французів у тому, що вони дали надзвичайно високу цифру міграції селян у 1933 році з України — 1,4 млн. Українські дослідники не змогли знайти доказів міграції такої значної кількості людей, до того ж в період Голодомору радянська влада закривала кордони України, не випускаючи селян[68][69][70].

За підсумками судової справи за фактом Голодомору встановлено, що кількість людських втрат від Голодомору 1932—1933 років становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Втрати українців у частині ненароджених, що за даними слідства СБУ становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб, судом не встановлювалися.

Під час проведення міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932—1933 років: втрати української нації», яка пройшла 4 жовтня 2016 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка її учасники окрему увагу надали аналізу експертних оцінок демографічних втрат України від Голодомору Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України. Конференція розцінила їх як неостаточні і умовні через застосування в розрахунках некоректних базових даних, взятих експертами з матеріалів сфальсифікованих всесоюзних переписів 1937 і 1939 років, та відправної цифри кількості населення УСРР станом на 1 січня 1932 року (31,7 мільйона осіб), яка, порівняно з опублікованою в 1933 році в Довідниках з основних статистично-економічних показників господарства районів по усіх областях УСРР, зменшена майже на мільйон (32°680,7 тисяч — загальна кількість населення УСРР, з них — 25°553,0 тисячі селян), і вважає, що отриманий на некоректній базі показник кількості жертв Голодомору є заниженим. Також у доповідях прозвучала критика щодо використання демографами дефініції «надсмертність» для визначення власне жертв Голодомору (3 942,5 тисячі осіб) і неврахування у загальну кількість демографічних втрат від геноциду 1 606,8 тисяч осіб, померлих за цей час, за їхніми твердженнями, через природні чинники, наполягання на остаточності своїх підрахунків, тощо. Конференція вирішила вважати науково встановленими на сьогодні втрати від Голодомору-геноциду 1932—1933 років щонайменше 7 мільйонів — в УСРР і 3 мільйони — за межами УСРР: на Кубані, в Центрально-Чорноземній області, Поволжі та Казахстані. Рекомендувати освітнім закладам, музейним установам, ЗМІ, дипломатичному корпусу вживати ці кількісні показники в освітній і інформаційній роботі, в яких враховані усі померлі під час Голодомору[71]. Історик Геннадій Єфіменко критикував конференцію за категоричні твердження в резолюції, попри її недостатню репрезентативність — оскільки в ній «не брали участі ті науковці, для яких тема демографічних втрат від Голодомору була предметом тривалих спеціальних наукових досліджень». Окрім того, він вказував на надмірну довіру учасників конференції до довідників, виданих на початку 1930-х років в УСРР, і загалом стверджував, що «Висновки конференції базуються на основі вигаданих подій та ігнорують пряму вказівку упорядників взятих за основу документів про їх неповноту і недосконалість. Такі висновки не мають нічого спільного з наукою»[72]. Він вважає, найбільш аргументованими є розрахунки демографів, які вказують на сукупну цифру 3,9 млн прямих втрат та ще 0,6 млн опосередкованих (ненароджених) за три роки[73].

Питання кількості жертв Голодомору залишається дискусійним до цього часу. Українські дослідники Голодомору Володимир Сергійчук, Василь Марочко та ряд інших у своїх працях доводять, що внаслідок Голодомору загинуло близько 7 млн українців на території УСРР, та до 3 млн українців в інших частинах СРСР.[74] Слід зазначити, що під час другої світової війни серед українців загинуло близько 8 млн осіб[75], тобто, умовно 2 млн смертей українців за рік бойових дій Радянського Союзу. Таким чином, у мирний час, за рік між урожаями 1932 і 33 років, загинуло удвічі більше українців ніж за рік бойових дій під час другої світової війни.

Голодомор великою мірою зруйнував українське село, яке зберігало традиції української родини. Високий шлюбний потенціал українського села був зруйнований і вже ніколи не був відновлений. Це означає, що був зруйнований потенціал дітонародження, що в майбутньому призвело до зменшення кількості населення.

31 серпня 1933 року побачила світ постанова РНК «Про переселення на Кубань, Терек та Україну». Запропоновано Всесоюзному переселенському комітету при РНК СРСР організувати до початку 1934 року переселення в Україну 15—20 тисяч сімей, а на Кубань і Терек не менше 10 тис. сімей[76].

4 вересня 1933 року у промові на обласному «зльоті» передових колгоспів Дніпропетровщини Г. Петровський зазначив, що «колгоспний лад остаточно переміг усіх своїх ворогів».

Окрім того, необхідно враховувати неполічену кількість загиблих від супутніх захворювань. 2 листопада 1933 року відправлено повідомлення німецького консула в Києві А. Хенке про поширення в місті висипного тифу та зазначено, що кожного дня до лікарень потрапляє близько 200 хворих на тиф; причиною поширення тифу стало сільське населення, яке масово приїздить до Києва за хлібом; на селі розпочалася епідемія, спричинена масовою смертністю людей.

Президент України Віктор Янукович і Росії Дмитро Медведєв вшановують пам'ять жертв голоду. Національний меморіал пам'яті жертв Голодомору у м. Києві. 17 травня 2010

Як в Україні, так і за її межами не досягнуто згоди стосовно подій, означених як Голодомор. Існують такі альтернативні точки зору щодо Голодомору в Україні:

• Жодного голодомору взагалі не було, а була посуха на значній території СРСР (а не лише в Українській СРР), в результаті чого у населення були певні проблеми з харчуванням. Кількість загиблих (мільйони) завищена з метою спекуляції.
• Апологети радянщини заявляють, що Голодомор був спричинений неврожаєм, але замовчують факти, що в інші роки при ще меншому урожаї голоду не було, що радянська влада під час Голодомору конфісковувала продукти харчування у селян, включаючи малопридатні та непридатні до споживання сурогати їжі, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України, здійснювала експорт зернових за кордон та зберігала значні запаси зерна в резервах[5], відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону[108], замовчувала та заперечувала факти масового голоду і загибель людей від нього. Для порівняння Голод на Поволжі (1921—1922) висвітлювався в ЗМІ, радянська влада збирала допомогу всередині країни та за кордоном для голодуючих Поволжя в 1921—1922 рр.[109]. Вони також називають деякі інші фактори Голодомору, як, наприклад, колективізацію, надмірний план хлібозаготівель, шкідництво ворогів радянської влади і т. д. з метою, щоб відвернути увагу від вказаних справжніх причин Голодомору та таким чином виправдати сталінський режим.
• Прихильники радянщини стверджують, що, відповідно до чисельних документів та свідчень, багато селян загинуло не від голоду, а тільки від хвороб. Однак вони не враховують те, що саме масове голодування, викликане конфіскацією продуктів харчування радянською владою, та пов'язані з ним стреси значно ослаблювали організм голодуючих та сприяли поширенню хвороб, які разом з голодом спричинювали масову смертність людей, що навіть підтверджується радянськими документами.[110][111][112][113]
• Так, мільйони людей загинули в Україні від голоду, але:
  • Голод було викликано необхідністю експортувати значну кількість зерна для сплати закупівель передових технологій, необхідних для індустріалізації СРСР, тобто метою було винятково зерно, а не загибель селян[114]; (хоча насправді валютна виручка, отримана від експорту зернових під час Голодомору, становила незначну долю у загальному об'ємі валютної виручки[115]).
  • Те, що в Україні ситуація (тобто кількість загиблих) була гіршою, ніж в інших частинах СРСР, викликано лише «перегинами» тодішнього керівництва України.
  • Вилучення продовольства виправдано тим, що воно дозволило здійснити індустріалізацію, а індустріалізація — перемогти Німеччину у Другій світовій війні. Разом з тим, саме постачання зерна з СРСР в тогочасну Німецьку Державу допомогло Гітлеру та його партії прийти до влади й поставити економіку Німеччини на «військові рейки».

Стосовно кваліфікації Голодомору як акту геноциду висловлюється теж певний спектр альтернативних думок: від того, що не можна кваліфікувати геноцидом події, що сталися до укладення міжнародного документу про геноцид (1948) до того, що, оскільки від голоду помирали не лише в Українській СРР, то нема доказів про акцію, направлену проти українців.

Головними апологетами заперечення Голодомору виступають офіційні урядові/президентські кола Росії. «Російська форма „правди“ боїться оприлюднених документів, — вважає Ярослав Грицак. — Вона не побудована на фактах, а, відтак, і архіви залишаються абсолютно закритими для вивчення»[116].

За мотивацією, що дослідження українських істориків про Голодомор 1932—33 років «підривають авторитет російської влади», праці деяких українських науковців про Голодомор 1932—33 років, зараховано в Російській Федерації до «екстремістських видань». До переліку заборонених, що його оприлюднює Міністерство юстиції, включено працю українського правознавця й дипломата Володимира Василенка «Голодомор 1932—1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка»[116][117] (рос. «Голодомор 1932—33 годов в Украине как преступление геноцида»). А також працю Юрія Шаповала, Володимира Пристайка та Вадима Золотарьова «ЧК—ГПУ—НКВД в Україні: особи, факти, документи».

На думку українських науковців, наведені у заборонених книгах докази суперечать «концепції» нинішньої російської влади про «голод як спільне горе для країн колишнього Радянського Союзу і без особливостей в Україні», на підтвердження якої у Москві підготовлена багатотомна збірка документів «Голод в СССР». «Підважуючи історичні міфи, створені теперішньою російською владою, українські науковці „зазіхають“ на легітимність цієї влади і авторитет Росії, — вважає кандидат історичних наук Марта Гавришко. — А це вже небезпека. Тому ці видання і опинилися в списку „екстремістів“»[116].

Росія також чинила тиск і шантажувала інші країни з вимогами не визнавати Голодомор геноцидом. У листопаді 2010 року сайтом «Wikileaks», серед інших, опубліковано таємну телеграму Держдепартаменту США від Посольства в Киргизстані, де зазначалося, що британському принцу Ендрю відомі факти тиску. Про них йому розповів, зокрема, президент Азербайджану Ільхам Алієв[118][119], про що, власне, йдеться в повідомленні:

Алієв отримав документ від президента Медведєва, в якому зазначено, що якщо Азербайджан визнає більшовицький штучний Голодомор в Україні «геноцидом» в ООН, «то ви маєте забути про Нагірний Карабах взагалі». Оригінальний текст (англ.) Aliyev had received a letter from President Medvedev telling him that if Azerbaijan supported the designation of the Bolshevik artificial famine in Ukraine as «genocide» at the United Nations, «then you can forget about seeing Nagorno-Karabakh ever again».

Пресслужба Алієва назвала ці матеріали провокацією, однак, прямо не спростувала факт шантажу[120].

«Кровопролиття на Дністрі (Розстріляно селян за спробу перетнути кордон)» — замітка у румунській газеті «Glasul Bucovinei» від 27 лютого 1932 року

На Заході факт Голодомору став широко відомим 29 березня 1933 року, коли валлійський журналіст Ґарет Джонс опублікував свій відомий репортаж про існування Великого Голоду в Україні у 1932—1933 роках. Цей репортаж був надрукований у багатьох газетах включно з «Manchester Guardian» та «New York Evening Post».

Радянська влада намагалася заперечувати голодомор через своїх прихильників на Заході. Уже через два дні після появи у західних газетах репортажу Ґарета Джонса, 31 березня 1933 року, газета «New York Times» опублікувала статтю власкора у Москві Вальтера Дюранті із запереченням факту Голодомору. Потім у приватній розмові з дипломатом цей журналіст фактично зізнався, що брехав, а його статті визнані спеціальною комісією газети «New York Times» незбалансованими. У той же час у 1933 році іноземним журналістам, які перебували в СРСР, фактично заборонили в'їзд в Україну та на Північний Кавказ[121].

Окрім Джоунса, статті про Голодомор також публікували Малколм Маггерідж, Ріа Клаймен та ряд інших журналістів. Їхні публікації зіткнулися з контркампанією заперечення з боку СРСР та прорадянськи налаштованих письменників та політиків, таких, як Бернард Шоу, Герберт Веллс, Едуард Ерріо, які подорожували в СРСР і стверджували, що голодомор — це антирадянська пропаганда.

У лютому-березні 1932 року в Росії та в Україні побував кореспондент нью-йоркської єврейської щоденної газети соціалістичного спрямування Мендель Ошерович. Він побачив і задокументував справжні факти та свідчення мешканців про голод в Україні, а після повернення написав і видав книжку Як живуть люди в Радянській Росії: враження з поїздки, яка, проте, не отримала великого розголосу поза колами єврейських соціалістів Нью-Йорка. Лише у 2020 році книга перекладена англійською мовою та потрапила до людей, зацікавлених історичною правдою про Голодомор[122].

У 1934 р. з СРСР повернувся австрійський хімік Александр Вінербергер, який зробив у Харкові близько 100 світлин подій Голодомору. Завдяки підтримці Евальда Амменде та кардинала Іннітцера вони були перепубліковані у кількох книжках і брошурах, і стали відомими Лізі Націй.

Спомини про роки Голодомору публікувалися під час німецької окупації, серед них було перше докладне статистичне дослідження Степана Соснового про число жертв Голодомору. Ще більше відомостей з'явилося на заході внаслідок того, що велика кількість українських біженців та колишніх «остарбайтерів» опинилася за межами СРСР після 2-ї світової війни, де їм вже не загрожувала цензура.

Перші ґрунтовні дослідження фактів про Голодомор здійснив в кінці 1940-х — на початку 1950-х років Дмитро Соловей — у еміграції. Його роботи високо цінувалися спеціалістами, але не були широко відомими.

У повісті «Все тече» (1955—1963), яку вперше надруковано у ФРН 1970 року, Василь Гроссман описав події в Україні у 1933 році, зокрема, голодомор, репресії, антигуманність комуністичної ідеологічної системи. Цитата з повісті «Все тече» (переклад з російської):

А наказ — убити голодом селян в Україні на Дону, на Кубані, убити з малими дітьми... Шукали зерно, неначе не хліб це, а бомби, кулемети. Землю штрикали багнетами, шомполами, всі погреби перекопали, всі підлоги повиламували, у городах шукали. Вдень і вночі підводи скрипіли, пил над усією землею висів, а елеваторів не було, зсипали на землю, а навколо вартові ходять. Зерно до зими від дощу намокло, горіти стало — забракло в радянської влади брезенту мужицький хліб прикрити. А коли ще з сіл везли зерно, навколо пил піднявся, все в диму: і село, і поле, і місяць уночі. Один із глузду з'їхав: горимо, небо горить, земля горить! Кричить! Ні, небо не горіло, це життя горіло ... Пішов селами суцільний мор. Спершу діти, старі, потім середній вік...

Шпальта, присвячена Голодомору в американській газеті «Chicago's American»

У Меморандумі № 1 УГГ (листопад — грудень 1976 року), зазначалося: «З перших років сталінської диктатури геноциду і етноциду… Український народ, який протягом багатьох століть не знав голоду, у 1933 році втратив понад 6 мільйонів чоловік, які загинули від голодної смерті. Це був всенародний голод штучно створений органами влади: хліб відбирався до останньої зернини, руйнувалися навіть печі та господарчі прибудови в пошуках схованого зерна. Якщо до цього додати мільйони, розкуркулених, котрих цілими родинами вивозили до Сибіру, де вони цілими родинами помирали, то лише за якихось три роки (1930—1933) ми налічимо не менше десяти мільйонів цілком свідомо винищених голодом українців. Четверта частина українського населення»[123].

Наступний етап досліджень проведено після створення у 1984 році Всесвітнім конгресом вільних українців міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні. У 1985 році Конгрес США створив спеціальну комісію з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Дослідження проводилися як в США (зусиллями вищезазначеної комісії), так, паралельно, і в Україні — після того, як стало відомо про створення американської комісії та було вирішено створити «антикомісію».

Уперше в СРСР 25 грудня 1987 року перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УРСР, згадав про факт голоду. Згадування було побіжним («5—6 рядків»), і причиною голоду оголошено «посуху», але принципово новим було визнання самого факту — раніше (і то дуже зрідка) дозволено було згадувати лише про «нестачу продуктів». Є підстави стверджувати, що це визнання було вимушеним — з огляду на очікуване оголошення результатів роботи американської комісії.

18 лютого 1988 року «Літературна Україна» опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації Спілки Письменників України. Вітаючи курс нового керівництва КПРС на десталінізацію, Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої хлібозаготівельної кампанії, наслідком якої став голодомор 1933 року. Використане в цій доповіді слово «голодомор» було новотвором письменника.

На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС в Москві виступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так:

А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з'ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія.

В Україні на початку XXI століття одним з найвідоміших дослідників голодомору є Станіслав Кульчицький.

Починаючи з 2008 року, Служба безпеки України почала оприлюднювати списки осіб, причетних до здійснення Голодомору в Україні в 1932—1933 роках. За словами директора архіву СБУ Володимира В'ятровича, для встановлення цих осіб широко застосовуються партійні документи, аби визначити відповідальних за Голодомор вже на районному рівні.

22 травня 2009 року Служба безпеки України порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України за фактом здійснення Геноциду в Україні у 1932—1933 роках, від якого загинули мільйони людей[124]. У листопаді названо звинувачених по справі, першим з яких фігурував Йосип Сталін. 5 січня 2010 року президент України Віктор Ющенко заявив, що Генеральна прокуратура України передала справу до суду. 12 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва почав розгляд справи[125]. Суд визнав, що Сталін, Молотов, Каганович, Постишев, Косіор, Чубар та Хатаєвич вчинили злочин геноциду, передбачений частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України (геноцид), який відповідно до Конвенції ООН від 26 листопада 1968 року не має терміну давності, та закрив кримінальну справу на підставі пункту 8 частини 1 статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України, у зв'язку з їхньою смертю[126].

14 січня 2010 президент України звернувся до лідерів інших держав Східної Європи, які постраждали від комуністичних режимів — Росії, Польщі, Грузії, країн Балтії та інших — з пропозицією про підписання угоди про створення міжнародного трибуналу над злочинами комунізму[127].

Російська Федерація, яка представляє себе на світовій політичній арені правонаступницею Радянського Союзу, відмовляється визнавати голодомор 1932—1933 років і в офіційному зверненні президента Росії Дмитра Медведєва від 14 листопада 2008 року використовує слово «голодомор» тільки в лапках[128]. Небажання Росії визнати Голодомор навіть просто злочином спричинене взятим в останні роки російським керівництвом курсом виправдовування та відбілювання злочинного радянського минулого, у тому числі сталінського періоду історії СРСР. Вище керівництво Росії воліє, щоб тема Голодомору взагалі не згадувалась, як така, що очорнює злочинне радянське минуле, до якого Росія має стосунок як правонаступник СРСР. У Росії суди приймають рішення, якими забороняється поширення деякої української історичної літератури: переважно історичних книг про Голодомор та злочини НК—ДПУ—НКВС в Україні[129].

Спираючись на міжнародний досвід проведення судів і трибуналів стосовно геноцидних дій на Балканах, у Руанді та Судані, юридичну відповідальність держави за наміри вчинити геноцид або незапобігання йому, Федеральний суддя США Богдан Футей вважає, що Російська Федерація, до якої перейшло 95 % власності СРСР, найбільшою мірою відповідає і успадковує відповідальність за дії та злочини радянських часів. Свого часу над тим, щоб досягти відповідного визнання в ООН, працювало багато експертів. Однак з політичних причин російська сторона заявила протест, заблокувавши навіть дебати із цього питання у Раді Безпеки ООН. Україні варто спробувати звернутися до Міжнародного трибуналу ООН у Гаазі. Україна сама має подавати судовий позов на РФ. За судовим прецедентом, що виник під час процесу «Боснія і Герцеговина проти Сербії» 2007 року, встановлено, що існує відповідальність держави за акти геноциду, хоча Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 року) й не містить окремих положень, які передбачають відповідальність держави. Остання навіть може бути притягнута до відшкодування потерпілим. У випадку Голодомору 1932—1933 років залишилося не багато живих свідків (зокрема, ті, хто дітьми пережив катастрофу), але є їхні родини, які можуть позиватися за те, що родичі потерпіли від Голодомору. Нині Україні потрібно діяти різними способами. Зокрема, й далі намагатися досягти визнання Голодомору геноцидом в ООН, а також вести переговори з окремими країнами. Попри всі перепони, уряд України зобов'язаний і надалі працювати над тим, щоб ООН визнала Голодомор геноцидом[130].

Рафал Лемкін, першим із фахівців міжнародного права, зокрема у статті «Радянський геноцид в Україні» визначив злочин сталінського комуністичного режиму Голодомор як геноцид та проаналізував геноцид в Україні в контексті міжнародного права[131][132][133].

Також злочинні дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство[14][134].

«Тоді був неврожай, засуха. А ще відбирала влада те, що виростили люди. Ті, що відбирали, документів не пред'являли. Люди їм не заперечували… Приходили чоловіки — 4—5 осіб. З'являлися в вечірній час. Забирали зерно, продукти, дивилися по горшках, яка є їжа — і з'їдали або виливали. Приходили щоденно. Люди від них усе ховали, закопували. Але сховати було неможливо. Вони шукали із шомполами, переколювали геть усе. Люди їли, що було: в полі мерзлу картоплю, мишей, котів, липові листки, корінці, ягоди, гриби, їжаків, відростки від калини, які підпікали або їли сирими. Всі голодували. Дуже багато вмирало людей, цілими сім'ями. Ховали їх попід хатами. На них нема ні хрестів, ні пам'ятників. їх згадують ті, хто зостався живим. В їх смерті я виню лише владу.»

Заріцька Станіслава Іванівна, 1923 р. н., село Яворівка Житомирської обл.

«Пам'ятаю, тоді у людей все забирала влада — проводила „викачку“. Робили це місцеві. Людей залишали без засобів існування. Виживали хто як міг. З липи здирали кору, сушили і пекли коржі, з сосни ламали відростки, їли шишки, вживали різні корінці, дикий бур'ян, варили борщ з кропиви. Їли горобців, їжаків, собак, котів. У кого було що міняти, то міняли на їжу.»

Патлатюк Ядвіга Миколаївна, 1922 р. н.

«Наш дід ховав у ямах. Під ліском, в огороді, саду. І в полі. Ставив мітки. Ставив траву, щоб виглядала з-під снігу. Буряки, які садили в огороді, не викопували. А вже викопували мерзлими. Мерзле не заберуть. А ми це їли. Літом збирали колоски, ходили шукали ховрахів, ловили деркачів на лугу, їли голубів. У діда була голубятня, поступово з'їли. Пропала у нас собака, то дід казав, що вовки з'їли. Вони приходили, я їх бачив. А потім уже нам сказала мати, що ми ту собаку з'їли. Комсомольці попереджали родичів. Своїм знайомим, щоб ховали картоплю і поживу, щоб вижити. Так за те потім їх розстріляли.»

Циба Василь Іванович, 1928 р. н., село Райгородок Чернігівської обл[135]

«Я виступаю з цієї важливої трибуни України не тільки як Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, а й як один з останніх свідків Голодомору, бо мені в 32-33 роках було чотири роки. І я добре пам'ятаю, що відбувалося. Тільки я не розумів тоді, яка причина того, що, як батьки говорили, врожай був великий, а хліба не було[…] Перша [причина голодомору]: це те, що на той момент  перепис населення показав, що українців — 85 млн, а росіян — 65 млн. Тому безбожне радянське керівництво вирішило знищити українців, щоб не переважали над росіянами. В результаті того Голодомору, перепис 1939 року вже показав, що кількість українців становила лише 65 млн, а росіян — збільшилася. Друга: Зробила свою справу цитата Бухаріна: „Хто володіє хлібом, той має владу“. А хлібом володіли українські селяни. Почався процес, щоб хліб передати у руки радянської влади, а українські селяни відмовлялися йти в колгоспи[…]Визнання Голодомору Геноцидом — це те, що сьогодні утверджує нашу державу. Український народ укріпляється і зміцнюється. Нас знищували, а ми живі і не тільки живі, а й утверджуємося. Наші молоді хлопці на сході України захищають нашу  державу, віддаючи і тіло, і душу за нашу свободу. Це правда, бо в рабстві жити ми не хочемо і не будемо[…] Росіянам хліб давали [а українцям ні]. Я думаю що з часом весь світ визнає що це був геноцид а не звичайний голод»

Патріарх Філарет (Денисенко) нар. 1929, Благодатне[136].

Про Голодомор знято велику кількість фільмів і телепередач, найвідомішими з яких є[177] (де не вказано країну-виробника, мається на увазі Україна): «Незнаний Голод» (1983, Канада)[178], «Жнива розпачу» (1984, Канада), «33-й, свідчення очевидців» (1989), «Під знаком біди» (1990), «Великий злам» (1993), «Пієта» (1993), «Українська ніч» (2002), «Час темряви» (2003), «Голодомор 1932—1933 рр.» (2004, Угорщина), «Великий Голод» (2005)[179], «Тайна пропавшей переписи» (2005, Росія), «Голодомор. Технології геноциду» (2005), «Голодомор. Україна» (2005), «Голодомор. Україна, XX століття», «Жити заборонено» (2005), «Радянська історія» (2008, Латвія).

• «Голод — 33» (Україна, 1991)[180],
• «Маленьке життя» (Україна, 2008),
• «Поводир» (Україна, 2014),
• «Номер 44» (США, 2015),
• «Гіркі жнива» (Канада, 2016).
• «Ціна правди» (Польща, Україна, Велика Британія, 2019).
• «І будуть люди (телесеріал) » (Україна, 2020).

Українські композитори створили вокально-оркестрові твори на тему Голодомору. Найвідомішим є реквієм «Панахида за померлими з голоду» Євгена Станковича на слова Дмитра Павличка (1993). Приблизно в той же час з'явилася «Дума про тридцять третій» для мішаного хору та солістів Геннадія Саська на вірші Михайла Ткача. Ораторія Олександра Яковчука на текст Василя Юхимовича «Тридцять третій» відзначається тим, що крім очевидного для твору такої тематики трагедійного звучання, в ній наявні і сатиричні мотиви, пародіювання бравурних радянських маршів.

Бретонський фолк-виконавець Денез Прижан присвятив подіям Голодомору композицію «Gwerz Kiev»[181][182]. У вітчизняній рок-музиці тематично відображено зокрема Natural spirit піснею «33 (Жовтий Князь)».

• 
  «Засвіти свічку» біля пам'ятного знаку у столиці України — Києві.
• 
  Емблема жалобних днів за жертвами Голодомору.
• 
  Ювілейна монета на честь 75-ї річниці Голодомору.
• 
  Монумент у Києві.
• 
  Монумент у Обухові Київської області.
• 
  Монумент у Луганську.
• 
  Монумент у селі Довгалівка Вінницької обл.
• 
  Меморіальний хрест у селі Долотецькому Вінницької обл.
• 
  Меморіал у Вінніпезі.
• 
   Австралія Плакат художника Леоніда Денисенка з Австралії.
• 
  Меморіал у Віндзор, Онтаріо.
• 
  Церква святого Андрія у Саут-Баунд-Брук. Збудована 1965 року в пам'ять Голодомору в Україні.
• 
  Жалобна хода в пам'ять жертв голодомору у Мюнхені.
• 
  Меморіал пам'яті жертв Голодомору в Україні 1932—1933, Плянти, Старе Місто, Краків, Польща.
• 
  Монумент в Любліні.
• 
  Пошана тим, хто пішов під час Голодомору 1932—1933 років.
• 
  Пам'ятник в Житомирі, на майдані Путятинському.
• 
  Іспанська поштова марка, присвячена річниці Голодомору.

• Статті Станіслава Кульчицького
  • «Скільки нас загинуло від Голодомору 1933 року?»
  • «Демографічні втрати України В ХХ столітті»
  • «Причини голоду 1933 року в Україні. По сторінках однієї призабутої книги»
  • «Причини голоду 1933 року В Україні-2»
  • «Чому Сталін нас нищив?» (ч. 1), (ч. 2), (ч. 3), (ч. 4) [https://day.kyiv.ua/uk/article/podrobici/chomu-stalin-nas-nishchiv-0 (ч. 5), (ч. 6)
  • «Чи був Голодомор 1933 р. геноцидом?» 20.09.2006 (ч. 1), (ч. 2), ]
  • Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні
  • «Чорні дошки» Голодомору — економічний метод знищення громадян УСРР (СПИСОК) Георгій Папакін, Українській інститут національної пам'яті
  • Два обличчя терору. Про Голодомор 1932—1933 рр. в Україні у порівнянні з голодом 1932—1933 рр. у СРСР
• Безансон Ален: «Існують дві перешкоди для остаточного формування української нації — давній дефіцит ЕЛІТИ і старанно культивований Росією розбрат усередині українського народу» (Діалог з Тарасом Марусиком)
• Веселова О. «Пам'ятні знаки і пам'ятники жертвам голоду-геноциду 1932—1933 років в Україні» // «Проблеми історії України: факти, судження, пошуки». Міжвідомчий збірник наукових праць. — Вип. 13.
• Веселова О. «Пам'ять про жертви голоду-геноциду 1932—1933 років в Україні: смертність й ушанування загиблих» // «Проблеми історії України: факти, судження, пошуки». Міжвідомчий збірник наукових праць. — Вип. 10.
• Вознюк П. «Повернення правди про „Великий голод“ в Україні. Як попередження і пересторога для світової спільноти».
• Давиденко В'ячеслав. Сорокоріччя Великого Голоду 1932—33 р.
• Граціозі А. «Концепція постгеноцидного суспільства Джеймса Мейса встановлює порядок денний на майбутнє» (Діалог з Ігорем Сюндюковим)
• Мейс Д. «Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933 рр.)»
• В. І. Марочко. Сучасна зарубіжна історіографія голоду 1932—1933 рр. в Україні: нова чи стара інтерпретація? (pdf)
• Снайдер Т., професор Єльського університету: «Янукович заперечує Голодомор як акцію, спрямовану проти українців. Але це було саме так» (укр.)
• Георгій Касьянов. «Danse macabre: голод 1932—1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті — початок 2000-х)» (2010). уривки з книги
• Коваль Р. Селянські рухи напередодні Голодомору
• Микола Воротиленко: Голодомор в Україні мовою фактів
• Нестор-літописець Голодомору // «Історична правда», 21 листопада 2014
• Левчук Н., (Київ, Україна), Боряк Т. (Київ, Україна), Воловина О. (Чапел-Гілл, США), Рудницький О. (Київ, Україна), Ковбасюк А. (Київ, Україна). Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору 1932—1934 рр.: нові оцінки // Український історичний журнал. — 2015. — № 4 (523) (липень-серпень). — С. 84—112. — ISSN 0130-5247
• Голодомор 1932—1933 рр. як етнічний та культурно-духовний геноцид українського народу: історіографія питання / Л. О. Слободян // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. — 2013. — № 3. — С. 100—109.
• Голодомор-геноцид 1932—1933 років в Україні: політичний дискурс / В. І. Марочко // Історична пам'ять. — 2014. — № 30—31. — С. 53—62.
• Збір, приймання на державне зберігання та організація використання свідчень жертв і очевидців Голодомору 1932—1933 рр. в Україні / Л. Левченко // Архіви України. — 2008. — № 5—6(262). — С. 16—22.
• Голодомор: позиція нашого сумління / Володимир. Кудлач // Вісник Книжкової палати. — 2010. — № 1. — С. 50—52.
• Внесок Руслана Пирога у дослідження історії Голодомору 1932—1933 років в Україні: мовою документів / С. В. Кульчицький // Архіви України. — 2011. — № 2—3(273). — С. 275—289.
• Міжвідомче засідання «Внесок архівістів України у відродження історичної пам'яті (до 75-х роковин Голодомору 1932—1933 років в Україні)» // Архіви України. — 2008. — № 5—6(262). — С. 5—12.
• Зміст і склад документів, переданих до державних архівів відділами РАЦС\Методика виявлення фактів про смерть від голоду, встановлення населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 рр. / Раїса. Воробей // Архіви України. — 2008. — № 5—6(262). — С. 22—26.
• Голодомор 1932—1933 років очима українців діаспори (документи з фондів ЦДАВО України) / Владислав. Берковський, Наталія. Григорчук, Олена. Петрук // Архіви України. — 2008. — № 5—6(262). — С. 44—55.
• Голодомор в Українській СРР 1932—1933 рр. та реакція на нього українського населення міжвоєнної Польщі / М. П. Гетьманчук // Військово-науковий вісник. — 2010. — Вип. 13. — С. 123—131.
• Історична травма Голодомору: проблема, гіпотеза та методологія дослідження / В. І. Огієнко // Національна та історична пам'ять. — 2013. — Вип. 6. — С. 145—156.
• Професор із Вірджінії Марк Таугер — адвокат Сталіна та його оточення щодо причин голодомору в Україні / П. Брицький // Питання історії України. — 2009. — Т. 12. — С. 180—184.
• Замовчування трагедії голодомору в Україні провідними державами світу в 30-х роках XX ст./ В. Демочко // Питання історії України. — 2010. — Т. 13. — С. 29—34.
• Джерельні свідчення штучного характеру Голодомору в Україні 1932—1933 років / Л. Слободян // Українознавство. — 2013. — № 1. — С. 41—51.
• Голодомор 1932—33 рр. крізь призму жіночого досвіду / О. Кiсь // Народознавчі зошити. — 2010. — № 5—6. — С. 633—651.
• Комплексне дослідження питання ідеологічного протистояння довкола проблематики Голодомору 1932—1933 рр. / В. М. Воронін // Архіви України. — 2013. — № 5. — С. 230—234.
• Голодомор 1932—1933 років як інструмент політики деукраїнізації / Л. Слободян // Гілея: науковий вісник. — 2013. — № 74. — С. 48—51.
• Тема голодомору 1932—1933 рр. в Україні в контексті музики постмодерну: на прикладі опери Вірко Балея / Г. В. Карась // Культура і сучасність. — 2013. — № 2. — С. 102—107.
• Сергійчук В. Втрати від Голодомору 1932—1933 років набагато більші, ніж вважають українські демографи // Голос України. — 2017. — № 17 (6522) (28 січ.). — С. 8. — (Історія).
• Сучасні історіографічні дослідження проблеми голодомору 1932—1933 рр. в Україні: тенденції та напрямки / К. В. Чернявська // Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Сер. : Історичні науки. — 2013. — Вип. 3.35. — С. 262—268.
• Нікольський В. «Голодомор 1932—1933 рр. на Україні за матеріалами „Окремої папки“ Політбюро ЦК КП(б)У» // «Проблеми історії України: факти, судження, пошуки». Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 12.
• Особливості репресивної політики радянської влади в українському селі в умовах голодомору / Н. Р. Романець // Чорноморський літопис. — 2011. — Вип. 3. — С. 45—50.
• Репресії проти південноукраїнських робітників під час голодомору 1932—1933 рр. / Р. М. Крайник // Інтелігенція і влада. — 2010. — Вип. 19. — С. 61—68.
• Людські витрати під час голодомору 1932—1933 років в Україні / В. М. Осипов // Інтелігенція і влада. — 2010. — Вип. 19. — С. 99—106.
• Марочко В. І. ГОЛОДОМОР 1932—1933 років в УСРР // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 145—146. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
• Мотиви проведення радянською владою голодомору 1932—1933 рр. в Україні: політико-соціальний аспект / В. Є. Мусієнко // Наукові праці Чорноморського державного університету ім. Петра Могили комплексу «Києво-Могилянська академія». Сер. : Історичні науки. — 2009. — Т. 94, Вип. 81. — С. 41—45.
• Причини Голодомору 1932—1933 рр. в Україні / В. М. Осипов // Інтелігенція і влада. — 2011. — Вип. 23. — С. 90—94.
• Голодомор 1932—1933 рр. як механізм упокорення українського селянства / Л. Б. Лехан // Інтелігенція і влада. — 2012. — Вип. 24. — С. 127—135.
• Дослідження демографічних наслідків Голодомору в Україні у 30-ті — 80-ті роки XX століття / В. Ґудзь // Українознавчий альманах. — 2014. — Вип. 16. — С. 241—245.
• Голодомор 1932—1933 рр.: сторінки історії / С. С. Богатчук // Гілея: науковий вісник. — 2014. — Вип. 81. — С. 36—40.
• Голодомор 1932—1933 рр. в історичній і національній пам'яті / В. І. Головченко // Гілея: науковий вісник. — 2014. — Вип. 82. — С. 46—53.
• Марочко В. Територія Голодомору 1932—1933 pp. — К., 2014. — 64 с.
• Сергійчук В. Наповнення перших класів українських шкіл у 1933—1940 роках як свідчення катастрофічних втрат дітей під час Голодомору-геноциду // Народна творчість та етнологія, № 2 (голов ред Г Скрипник); НАН України, ІМФЕ ім. М Рильського. — К., 2020. — С. 68—86.
• Юридичні дослідження:
  • Голодомор 1932—1933 рр. в Україні: до проблеми визначення політичної відповідальності / Журбелюк Г. В. // Матеріали з V міжнародної науково-практичної конференції — 2009. — Софія: Бял ГРАД-БГ, 2009. — С. 55—60.
  • Осмислення Голодомору у світлі конвенції ООН про геноцид / Роман. Сербин // Архіви України. — 2008. — № 3—4(261). — С. 53—62.
  • Висновок Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права щодо правового визначення Голодомору 1932—1933 років в Україні як геноциду українського народу по відношенню до визначення, сформульованого у Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року // Архіви України. — 2008. — № 3—4(261). — С. 63—74.
  • Голодомор 1932—1933 років в Україні як геноцид української нації: суб'єктивна сторона злочину / М. Антонович // Мандрівець. — 2013. — № 6. — С. 4—8.
  • Щодо встановлення кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні та Голокосту єврейського народу (до проєкту Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України») / Б. В. Романюк, М. А. Погорецький // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2007. — Вип. 15. — С. 231—234.
  • Голодомор 1932—1933 років в Україні як геноцид української нації: суб'єктивна сторона злочину / М. Антонович // Мандрівець. — 2013. — № 6. — С. 4—8.
  • Голодомор 1932—1933 років у документах СБУ / В. М. Осипов // Інтелігенція і влада. — 2009. — Вип. 16. — С. 156—163.
• Полеміка:
  • Валерій Солдатенко «Голодний тридцять третій суб'єктивні думки про об'єктивні процеси»
    • Ігор Гирич «Чи був планованим голод 1933 року, або коли вже українці перестануть бути жертвами обставин?»
      • Віктор Бідненко «Коли за деревами не видно лісу»
  • Михайло Білецький. «Світ повинен це пам'ятати (Про юридичну кваліфікацію Голодомору)»^{[недоступне посилання з липня 2019]}
    • Євген Зарудний «Деконструкція геноциду?»
  • Дмитро Полюхович Точка зору: Голодомор як акт творіння «гомо совєтікус»
• Дмитро Каневський Чи отримає Україна компенсацію за Голодомор від Росії?
• Іван-Павло Химка: Скільки людей загинуло під час Голоду і чому це важливо?
• Шаповал Ю. «Голод 1932—33 років в Україні: що ми знаємо про нього сьогодні?»
• Боряк Тетяна. Продовольча допомога Кремля як інструмент голодомору в Україні.
• Голодомор в Україні 1932—1933 років на сайті газети «Факты и комментарии» в статті «Даже имея закопанное зерно, опасавшиеся доноса селяне умирали от голода, так и не откопав своих запасов». (рос.)
• Свідчення:
  • «„Я бачила Голодомор 1933-го“»
  • «Голодомор 1932—1933 років: спогади очевидців»
  • «Діти 1933-го року»
  • Некоторые мазки-воспоминания о Голодоморе

• Ukrainian Genocide Famine Foundation USA
• Andrew Gregorovich BLACK FAMINE IN UKRAINE 1932—33
• HOLODOMOR The Forgiven Holocaust of 1932—33
• Ukrainian Famine
• Ukrainian Famine 1932—1933 I will remember
• Democide in the Soviet Union 62 million people killed
• The Great Famine of 1932-l933 in Ukraine: a presentation at Penn State University
• Alexander Motyl's SWEET SNOW, a novel of the Ukrainian famine of 1933.

• Stanislav KULCHYTSKY Why did Stalin exterminate the Ukrainians?