Захоплення Пеньйону-де-Велес-де-ла-Гомера (1508)

На початку XVI століття територією Бадіса та його околиць правив Мулей Манкор (ім'я зустрічається в іспанських хроніках), емір ваттасидських правителів Марокко (двоюрідний брат султана у Фесі), який у січні 1508 року підписав угоду з Венеційською Республікою про незалежність від Феса (хоча, за свідченням Ернандо де Зафра, в Бадісі вже в 1492 році був свій «король»)[1]. Після падіння в 1492 році Гранади — останнього мусульманського анклаву на Іберійському півострові, багато з мусульман та євреїв, які втекли або були вигнані з Іспанії осіли на протилежному боці Гібралтарської протоки. Вигнанців переповнювала жага помсти іспанцям і вони поповнювали ряди місцевих піратів. Бадіс був гніздом корсарів, яких звинувачували у рейдерській діяльності на узбережжі Гранади і, таким чином, у іспанців з'явилась ідея побудувати фортецю на скелі, що головувала над бухтою Бадіс, щоб вирішити проблему з піратськими фустами[2]. Під час регентства Фердинанда, іспанці вели з правителем Бадіса переговори, які, проте, закінчились невдало[3].

В 1508 році іспанська флотилія, яка базувалась в Малазі і на чолі з Педро Наварро брала участь у нападі на Оран, здійснила захоплення скелі навпроти Бадіса[4]. Оскільки усі марокканці при наближенні іспанської флотилії втекли з острова, 23 липня 1508 р. Наварро без особливих проблем зайняв скелю і перед відходом залишив на ній іспанський гарнізон та артилерію[4].

Оскільки згідно умов Тордесільянського договору 1494 року, який встановив сфери впливів між Португалією і Іспанією, Бадіс знаходився в португальській зоні, після захоплення іспанцями Пеньйону-де-Велес-де-ла-Гомера виник певний конфлікт з Португальським королівством. Але після надання іспанцями допомоги португальцям в Асилі, португальський король Мануел I в кінці 1508 року погодився на це завоювання Іспанії в зоні португальського впливу. Офіційна згода була закріплена в Сінтрському договорі 1509 року[5]. Після іспанського завоювання Орана у 1509 році, емір Бадіса відновив переговори з іспанською монархією[6]. У будь-якому випадку гармати, встановлені на скелі Пеньйон-де-Велес-де-ла-Гомера виявились неефективними, оскільки, не маючи достатнього діапазону для обстрілу, вони не змогли стримати рух фуст, що входили і виходили з бухти Бадіса[6].

Пеньйон-де-Велес-де-ла-Гомера був втрачений іспанцями в 1522 році в результаті нападу марокканських берберів, який призвів до загибелі всього іспанського гарнізону. Алі Абу Хассун, новий ваттасидський правитель Марокко в 1554 році передав острів Пеньйон-де-Велес і місто Бадіс османам, які допомогли йому отримати трон[7]. Османська імперія використовували Бадіс і Пеньйон як базу для берберських корсарів, що діяли в районі Гібралтарської протоки. Ця діяльність непокоїла саадитського султана Абдаллах аль-Галіба, який почав побоюватися, що османи можуть використати Пеньйон і Бадіс в якості бази для завоювання всього Марокко, як це раніше вже відбулось з сусідніми Алжиром, Іфрикією та Триполітанією.

У 1564 році Абдаллах аль-Галіба передав Бадіс та Пеньйона іспанцям, перед тим повністю евакуювавши з них місцеве марокканське населення[8]. Після цього знелюднене місто Бадіс поступово занепало і зруйнувалось, а Пеньйон-де-Велес-де-ла-Гомера дотепер перебуває в складі іспанських суверенних територій.

• Пеньйон-де-Велес-де-ла-Гомера
• Європейські анклави в Північній Африці до 1830

• Colin, G.S. (1986). «Bādis». У Bearman, P.; Bianquis, Th.; Bosworth, C.E. та ін.. Encyclopaedia of Islam. I (2nd вид.). Leiden, Netherlands: Brill Publishers. p. 859. doi:10.1163/1573-3912_islam_SIM_0995. ISBN 9004081143. https://referenceworks.brillonline.com/entries/encyclopaedia-of-islam-2/badis-SIM_0995.
• López de Coca Castañer, José Enrique (2018). Sobre la política norteafricana de los Reyes Católicos: los principados de Badis, Chauen y Tetuán (1491–1515). En la España Medieval (Madrid: Ediciones Complutense) 41 (18): 199–225. ISSN 0214-3038. doi:10.5209/ELEM.60009.
• Quirós Linares, Francisco (1998). Los peñones de Vélez de la Gomera y Alhucemas y las Islas Chafarinas. Ería: Revista cuatrimestral de geografía (Oviedo: Universidad de Oviedo) (45): 54–66. ISSN 0211-0563.