Йоасаф (Горленко)

Яким Горленко народився в сім'ї прилуцького полковника Андрія Дмитровича Горленка (його дід по батькові також був прилуцьким полковником), а його мати — Марія Данилівна — була дочкою гетьмана Данила Апостола. Був дядьком Г. Квітки-Основ'яненка (він написав біографію Йоасафа Горленка).

В 1713 році розпочав навчання в Київській духовній академії. Батьки, власники багатого маєтку, хотіли для нього військової кар'єри, але він ще у віці одинадцяти років вирішив покинути світське життя.

В 1725 в Києво-Межигірському монастирі пострижений в рясофор з ім'ям Іларіона.

В 1727 прийняв чернецтво з ім'ям Іоасафа; в 1728 висвячений в ієродиякона.

Після закінчення академічного курсу залишився викладачем при академії.

В 1737 у призначений ігуменом Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря.

В 1744 посвячений у сан архімандрита і переведений намісником Троїце-Сергієвої Лаври до Московії.

2 червня 1748 хіротонізований в єпископа Бєлгородського і Обоянського; на цій кафедрі залишався до кінця життя.

На той час Бєлгородська єпархія була однією з найбільших в Російській імперії, нараховувала 1060 парафій. Превелебний Йоасаф дбав про піднесення церковного життя, відбудову храмів, піклувався за Харківську колегію і взагалі багато уваги приділяв розвиткові освіти в Слобожанщині, виступав проти латинізації шкіл України, проте сприяв уніфікації церковних звичаїв на Слобожанщині в сенсі підведення їх під загальноросійський кшталт: переслідував старі звичаї та нищив книги київського друку[1] (див. Русифікація). До характеристики неоднозначної постаті Йоасафа Горленка слід також додати, що він уникав у своїх творах характерного для своєї доби вихваляння можновладців. За переказами сучасників, був дуже милосердний до всіх стражденних, часто відвідував хворих і навіть приносив їм зцілення.

Крім церковно-організаційної та просвітницької діяльності, Йоасаф уславився літературними творами. Частина з них (проповіді, листи, молитви) за жанром та стилем досить звичні для церковного діяча. Значно виділяється з цього ряду його поема «Брань честныхъ седми добродѣтелей зъ седми грѣхами смертными…» (1737). Іноді її називають також драмою, але діалоги в її тексті займають відносно невелику частину; радше це не зовсім вірне означення жанру обумовлене тематикою: символічні події, описані у «Брані…», міцно пов'язані з ритуалами Великого Посту, — цим вона подібна до школярських драм так званого великоднього циклу. Поема — яскравий зразок українського бароко за тематикою та художніми засобами. Відрізняє її від інших барокових творів те, що боротьба добра зі злом у душі людини описується в термінах справжнього військового мистецтва, із широким використанням тогочасних мілітарних реалій. Це поєднання морально-повчального тексту з батальною поемою створює характерний для літератури бароко ефект ілюзорної достовірності. Поему написано церковнослов'янською мовою, але з численними українізмами, як-от «ланцюжок», «дошкуляти», «втікати», «обмеження», «корогви» тощо. Вперше її було опубліковано лише 1892 року («Чтения в историческом обществе Нестора-летописца», книга 6); на сучасну українську мову перекладено Валерієм Шевчуком («Бран семи добродіництв з сімома гріхами в людині-мандрівцю»)[2].

Йоасафові належить також автобіографія «Путешествіе въ свѣтѣ семъ грѣшника Іоасафа, игумена Мгарскаго», фамільні записки, подорожні нотатки, одне повчання (Слово), кілька листів і окружних послань.

Біографія Іоасафа, складена його родичем, відомим українським письменником Г. Ф. Квіткою, видана в Києві в 1836 році і потім багато разів перевидавалася, інша біографія — Кулжинського, 1883. Важливий біографічний матеріал по консисторським документам знаходиться в «Історико-статистичному описі Харківської єпархії», архієпископа Філарета (1, 12-25).

Слабке здоров'я Горленка було підважене аскетичними вправами: зокрема, під час посту він зовсім не вживав гарячої їжі. Не маючи ще й п'ятдесяти років, він смертельно захворів. Незадовго до своєї смерті, він вирушив до Чернігівщини, в рідне місто Прилуки, щоб побачити батьків. У середині вересня 1754 відправився назад у Бєлгород. Але, зупинившись у селі Грайворон, де була його архієрейська вотчина, тяжко захворів і, провівши більше двох місяців на одрі хвороби, 10 грудня 1754 в 5-й годині пополудні, преставився, проживши 49 років.

Два з половиною місяці після блаженної кончини Іоасафа тіло його в труні стояло відкрито в Свято-Троїцькому соборі, не піддаючись тлінню і не втрачаючи звичайного кольору і вигляду. Тіло покійного архіпастиря залишалося непохованим до кінця лютого 1755 року, з огляду на те, що призначений Святійшим Синодом для здійснення поховання Іоасафа Преосвященний Іоанн Козлович, єпископ Переяславський і Бориспільський, був затриманий розлиттям річок.

Лише 28 лютого 1755 року у співслужінні численного сонму пастирів, труну з тілом Іоасафа було поставлено в склепі (у південно-західній частині бєлгородського Свято-Троїцького собору), який був споруджений за повелінням покійного святителя.

Свт. Іоасаф (Горленко), єп. Білгородський. Гравюра. 1865

Будучи істинно добрим пастирем, Іоасаф ще за життя користувався побожною повагою пастви за істинно благочестиве і подвижницьке життя. Через 2 роки після поховання Іоасафа деякі з духовних чинів кафедрального собору, знаючи святе життя архіпастиря, таємно пішли в його усипальницю і відкрили труну, виявивши не тільки тіло святителя нетлінним у всіх своїх частинах: але і його одягу, покриву і самого гробу не торкнулося навіть найменше тління, хоч і відчувалася достатня вогкість у повітрі при відкритті склепу.

Протягом понад півтора століття зберігалися його нетлінні мощі в Троїцькому соборі монастиря в Бєлгороді. Шанування Іоасафа в народі як святого і чудотворця, навколо імені якого склався ряд сказань, а також зцілення і чудеса, що відбулися у його труни і на могилі послужили підставою для численних прохань про його канонізацію.

У грудні 1908 року єпископ Курський Питирим (Окнов) представив Святішому Синоду ряд прохань про прославлення єпископа Іоасафа від духовенства та мирян. Синодом була утворена комісія під головуванням Питирима; на підставі поданих свідоцтв та акта огляду мощей синод направив всепідданішу доповідь, на якій 10 грудня 1910 року Микола II написав: «<…> Приймаю пропозиції Св. Синоду з щирим зворушенням і повним співчуттям».

Рака для св. мощей Святителя Іоасафа Білгородського і покров над нею в Свято-Троїцькому соборі були виготовлені за проектом арх. Покровського В. А. (1910—1911 рр.; втрачені);

Урочистості канонізації і відкриття мощей відбулися 4 вересня 1911 року за Курського Преосвященного Питирима (Окнова) і вікарного Бєлгородського єпископа Никодим (Кононова) в присутності Єлисавети Феодорівни та Костянтина Костянтиновича.

1 грудня 1920 року, на виконання постанови Народного комісаріату юстиції від 23 серпня 1920 року «Про ліквідацію мощей», відбулося розкриття мощей святителя під керівництвом спеціально призначеної комісії. Комісія склала офіційний акт, підписаний її членами і опублікований в «Курській правді» за 10 грудня 1920[3]. Мощі були відправлені в Москву, в Музей Народного комісаріату охорони здоров'я на Петрівці і в антирелігійний музей. В 1930-х роках їх перевезли в Ленінград і помістили в експозицію Музею історії релігії та атеїзму в колишньому Казанському соборі.

Наприкінці лютого 1991 року мощі були виявлені в запаснику музею та ідентифіковані за актом розтину мощей і іншим документам. До 10 серпня 1991 мощі перебували в Преображенському соборі Ленінграда, після чого доставлені, через Москву та Курськ, в Бєлгород. З 17 вересня 1991 року перебувають в Преображенському соборі Бєлгорода.

Пам'ять (по юліанському календарю): 10 грудня і 4 вересня (набуття мощей).

Пам'ятник Йоасафу у Прилуках. 2012

Навколо Іоасафа Горленка і його спадщини склався гурток його шанувальників, який виріс до Братства в ім'я святого і проіснував в Петрограді до 1917 року.[4] Перед подіями 1917 року в селищі Парголово біля Петрограду була побудована церква в ім'я Святителя Іоасафа, і створено при ній Михайлівське Іоасафовське Братство, заборонене за радянської влади. Товариство Святого Іоасафа було відновлено в кінці XX століття і діє зараз в Санкт-Петербурзі.

У вересні 2005 року в Бєлгороді відбулися урочистості, присвячені 300-річчю з дня народження святителя Іоасафа Білгородського.[5]

У Бєлгороді щорічно проводиться науково-богословська конференція «Іоасафовські читання».[6]

У вересні 2011 року в м. Прилуки встановлено пам'ятник Іоасафу Бєлгородському, на честь 100-річчя його канонізації.

Серед спадщини святителя Йоасафа найбільшого поширення набув текст його щогодини молитви. Цей текст докладно аналізувався В. Д. Жеваховим і С. А. Нилусом в книзі «Молитва святителя Іоасафа Білгородського і всієї Росії чудотворця (1705—1754): досвід короткого коментаря», що витримала три видання[7]. Точна дата виникнення тексту не встановлена, найчастіше автори книг про Йоасафа хронологічно відносять цей текст до останнього (бєлгородського) періоду життя святителя[8] У своєму аналізі, опублікованому в 1912—1915 роках в даній книзі, В. Д. Жевахов підкреслював ряд подвижницьких символів, які застосовувались Йоасафом в нічному молитовному подвигові:

• Текст молитви складається з двох речень, обидва з яких — прохання, що відображають світогляд і настрій святителя, характеризують його особу.
• Перше з прохань характеризує усвідомлення Йоасафом викупної ролі земного життя Христа, а також необхідності особистої участі святителя в справі його власного духовного порятунку, з взіраніем на Христа як на «Примирителя з Правосуддям Божим», розуміння сили Христа як джерела милосердя і божественної Правди.
• Друге прохання присвячено вдячності Христа Йоасафом, поводженню глибокої подяки святителя за межі земного життя християнина. На думку В. Д. Жевахова, святитель бачив і глибоко сумував через те, що людство не вдячно Христу за його спокутну жертву, і з такою ж скорботою стежив за своєю і єпархіальної духовним життям. В той же час, усвідомлюючи, що земне мандрівка закінчується разом зі смертю, Йоасаф просить Христа прийняти його дух не заради нього самого, а заради молитов Пречистої Богоматері.
• Завершуючи свій аналіз, В. Д. Жевахов піднімає перед віруючими ключові значення щогодини молитви — почуття подяки до Христа за його спокутні страждання, усвідомлення земного життя як шляху мандрівок в Царство Небесне, а також питань почуття обов'язку перед усіма сторонами подвигу і значенням фрази «Ми — Христові люди».

• В. В. Лисиця. Горленко Йоасаф // Українська літературна енциклопедія. Київ: Головна редакція Української радянської енциклопедії ім. М. П. Бажана, 1988, т. 1, с. 465.
• Енциклопедія українознавства. Перевидання в Україні. Львів: НТШ, 1993, т. 2, с. 413-414; 2003, т. 11, с. 287.
• В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко. Слобожанська хвиля. Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури Північної Слобожанщини. Донецьк: Східний видавничий дім, 2005, с. 20-29.
• [В. Шевчук. Коментар] // Антологія української поезії. Київ: Дніпро, 1984, т. 1, с. 426-427.

• Іоасаф Бєлогородський, святитель
• 17 вересня — набуття мощей святителя Іоасафа, єпископа Бєлгородського (Історична довідка) на офіційному сайті Московського патріархату