Бєлгород

Білгород, Білгород-Руський[2][3][4] (Бєлгород[5], рос. Белгород) — місто на Слобожанщині; нині адміністративний центр Білгородської області в Російській Федерації, місто обласного підпорядкування. Розміщене на південній окраїні Середньоросійської височини, переважно на правому березі Сіверського Донця (притоки Дону).

місто Білгород
рос. Белгород
Герб Білгорода Прапор Білгорода
Країна Росія
Суб'єкт Російської Федерації Білгородська область
Муніципальний район Білгородська міськрада
Код ЗКАТУ: 14401
Основні дані
Час заснування 1596
Статус міста 1779 [1]
Поділ міста 2 округи
Населення ▲ 384 425 (2015)[джерело?]
Площа 153,1 км²
Густота населення 2440 осіб/км²
Поштові індекси 308000
Телефонний код +7 4722
Географічні координати: 50°36′ пн. ш. 36°36′ сх. д.
Часовий пояс +3 (влітку +4)
Висота над рівнем моря 130 м
Водойма річка Сіверський Донець
Міста-побратими Харків, Херне, Ополе, Ніш, Вейкфілд, Елджин, Чанчунь
День міста 5 серпня
Найближча залізнична станція Білгород
Відстань
До Москви (км):
 - фізична:
 - залізницею:
 - автошляхами:
695

Схема міста
Схема міста
Влада
Вебсторінка beladm.ru
Міський голова Боженов Сергій Андрійович
Мапа

Білгород
Помилка Lua у Модуль:Location_map/multi у рядку 13: Модуль:Location map: Ні "Модуль:Location map/data/Росія Білгородська область" ні "Шаблон:Карта розташування Росія Білгородська область" не існують (див. документацію Модуль:Location map та Шаблон:Карта розташування).

 Бєлгород у Вікісховищі

Кількість населення міста з кожним роком помітно зростає через приплив жителів із півночі. Білгород вирізняє вигідне географічне положення. Розташоване за 40 км від російсько-українського кордону та за 70 км від Харкова; за 695 км на південь від Москви.

Походження назви міста

Слов'янське поселення на території сучасного міста існувало ще в часи Київської Русі і містилося в історичному центрі міста — на Білій горі. Білі, крейдяні узвишшя є характерною ознакою усієї Східної Слобожанщини. У наші часи часто можна почути думку, що ім'я Білгорода пов'язане нібито з фортецею з білого каменю, яка існувала тут колись, але це неправильно. Місцеві жителі й дотепер любовно називають своє місто «Білогір'ям». Хоча із самого свого початку Білгород формувався як російський адміністративний центр на прикордонні, але його завжди активно заселяли українці з навколишніх українських сіл та з України. Нині українці є другою за чисельністю національністю міста, хоча їх і набагато менше від росіян.

Український автор «Історії Русів» називає місто Білгородом-Руським[6], аби відрізнити його від двох інших Білгородів — княжого Білгорода під Києвом, та Білгорода-Дністровського, тодішнього турецького Аккерману (у перекладі з турецької — «Біла фортеця»).

Історія

Місто засноване в XVI столітті[7] як фортеця на історичній території Слобідської України. У тогочасній українській літературі назву міста вимовляли як Білгород[8][9], а писали як Бѣлгородъ. Із посиланням на літописи в описі міських поселень Російської імперії вказано, що воєводи князі Михайло Ноздреватий та Андрій Волконський, за вказівкою царя Федора Йоановича, 1593 року поставили города Білгород, Оскол, Валуйки та інші, що, поза сумнівом, свідчило про побудову нових та відновлення існуючих укріплень у тогочасних населених пунктах[10]. Цілком вірогідно, що якась невеличка фортеця на місці сучасного Білгорода існувала й до 1593-го року. Її неодноразово спалювали при набігах татаро-монголи і через це за указом царя Федора Івановича була відбудована заново. Із цього часу Білгород став головним містом 800-кілометрової оборонної лінії, яка захищала Московську державу від набігів кримських татар та українських козаків. Під час Смоленської війни підрозділ Якова Острянина знищив острог та випалив передмістя[11]. На початку XVIII століття, після створення Малоросійського приказу, була побудована нова оборонна лінія і стратегічне значення Білгорода значно зменшилося. Незабаром після завоювання Криму в 1785 році місто було виключене з числа діючих фортець.

При поділі Російської імперії на вісім губерній місто серед інших 56-и, 18 (29) грудня 1708 року було приписане до Київської губернії[12] і стало центром її однойменної провінції. З 1 (12) березня 1727 року — центр губернії, до якої входили також міста Орел і Харків. Після скасування губернії 23 травня (3 червня) 1779 року — повітове місто Курської губернії.

Чѣмъ ближе подъѣзжалъ я къ Белгороду, тѣмъ рѣзче сказывалась разница въ небѣ и солнцѣ, во всей природѣ сѣвера и юга. Здѣсь вы покидаете Великороссію, вступаете, если не въ Малороссію, то въ область съ нею родственную и по природѣ и по населеію.[13]

У XIX столітті основою промисловості в місті був видобуток крейди, вовномийні та переробка воску. Білгородські свічки дуже славилися по всій країні. До середини XIX століття місто було одним із головних центрів торгівлі салом і напоями, які містили алкоголь (горілкою). Наприкінці XIX століття в місті було 15 церков і 2 собори, чоловічий і жіночий монастирі, чоловіча класична гімназія, жіноча восьмикласна гімназія, учительські інститут та семінарія, духовне початкове училище, повітове і парафіяльне училища. Заводів було 41, з них: 7 салотопних, 3 миловарних, 7 шкіряних, 2 восково-свічкових, 2 сально-свічкових, 6 цегельних, 4 кахельних, 4 вапняних і 6 гончарних.

Радянську владу в місті встановлено 26 жовтня (8 листопада) 1917 року. З 10 квітня 1918 до 20 грудня 1918 був у складі Української Держави[14]. До Гетьманського перевороту адміністративно належав до Донеччини з центром у місті Слов'янськ. З 24 грудня 1918 до 7 січня 1919 Білгород було містом засідання тимчасового робітничо-селянського уряду України[14]. Взимку 1919 між урядами України і Росії розгорівся конфлікт через невизначеність кордонів та в 1917—1919 роках під час російсько-української війни Білгород як залізничний вузол відігравав стратегічне значення.[3][15] Тільки 7 лютого 1919 офіційний Харків визнав територію Білгородського повіту частиною Курської губернії.[15] 14 травня 1928 року ліквідовано Бєлгородський повіт і Курську губернію. Білгород стає центром Білгородсього округу Центрально-Чорноземної області, яка була ліквідована 1934 року. 13 червня 1934 року Білгород стає центром Білгородського району Курської області.

Під час Німецько-радянської війни в околицях йшли кровопролитні бої. На честь звільнення міста і Орла від нацистів 5 серпня 1943 року був даний салют у Москві — з того часу називають містом першого салюту, а 5 серпня святкується День міста. 6 січня 1954 року став центром однойменної області.

Розвиток герба міста:

  • Герб 1730 року
  • Герб 1893 року
  • Герб 1970 року

  • Герб 1994 року

Адміністративний поділ

Місто поділене на два адміністративних округи:

  • Західний — 195 321 особа (2002),
  • Східний — 141 709 осіб (2002).

Населення

Населення сучасного Білгорода багатонаціональне, у даний момент на території міста проживає до 100 національностей. Найбільша частина — росіяни. На другому місці — українці. Населення міста збільшується з кожним роком за рахунок мігрантів з півночі Росії і колишніх радянських республік, також в останні роки відзначений природний приріст населення.

Білгородська агломерація складається з селищ: Сєверне, Розумне, Дубове, Стрілецьке, Травневе, Таврове та інших населених пунктів. Населення агломерації становить приблизно 600 тисяч жителів.

Демографічний розвиток (тис.)
1801186118911939195919701979198920022006200820102013
3462 11 852 22 940 34 000 72 278 151 336 239 814 300 408 337 030 344 200 353 043 352 300 373 500

Економіка

Нині одним із пріоритетних напрямків в економіці Білгорода є видобуток і експорт крейди. Крейда, яку видобувають на території області, не має аналогів у світі. Окрім цього, на території Білгородської області видобувають залізну руду (Курська магнітна аномалія)

Екологічний стан

Білгород характеризує концентрація антропогенних об'єктів на обмеженій території, що роблять негативний вплив на компоненти природного середовища. За результатами соціально-гігієнічного моніторингу сумарний показник хімічного забруднення ґрунту у 2012 році в Білгороді дорівнював 18,8 при допустимому значенні до 16. У ґрунті виявили залізо, свинець, мідь, цинк.

Торгівля

На території міста є понад 20 великих торгових комплексів, універмагів, моллов і гіпермаркетів.

Торгові комплекси
Універмаг «Маяк» ТЦ «Модний бульвар» ТЦ «Слов'янський» Торгово-офісний центр «Вокзальний»
ТЦ «Супутник Стиль» ТЦ «Супутник Дім» ТЦ «Аеробус» Гіпермаркет «Лінія»

Культура й освіта
Бєлгородський державний університет

Місто має низку вищих навчальних закладів:

Середні спеціальні навчальні заклади
Бєлгородський будівельний коледж
  • Бєлгородський індустріальний коледж.
  • Два медичних коледжу.
  • Бєлгородський педагогічний коледж.
  • Бєлгородський механіко-технологічний коледж.
  • Бєлгородський будівельний коледж
  • Професійне училище № 4.
  • Професійне училище № 5.
  • Професійне училище № 6.
  • Бєлгородський політехнічний коледж (колишній Бєлгородський політехнічний технікум) (колишній ліцей № 17)
  • Бєлгородський технікум громадського харчування.
  • Професійне училище № 20.
  • Бєлгородський музичний коледж ім. С. А. Дегтярьова.

Театри міста
Бєлгородський державний академічний драматичний театр імені М. С. Щепкіна
Білгородський державний театр ляльок
Білгородська державна філармонія
  • Бєлгородський державний академічний драматичний театр імені М.С. Щепкіна.
  • Бєлгородський державний театр ляльок.
  • Білгородський державний театр пісні.
  • Дитячий музичний театр ДШМ № 1 м. Білгорода.

Музеї міста
  • Бєлгородський державний історико-краєзнавчий музей, відкритий у 1924 році.
  • Музей-діорама «Курська битва. Білгородський напрямок», відкритий у 1987 році.
  • Бєлгородський державний художній музей, відкритий у 1983 році. Знаходиться в будівлі колишнього кінотеатру «Оріон», зараз розміщений у новому будинку, побудованому в стилі модерн.
  • Музей органів внутрішніх справ Білгородської області. Культурний центр УМВС Росії у Білгородській області, відкритий у 1997 році.
  • Білгородський державний музей народної культури, відкритий у 1999 році.
  • Бєлгородський літературний музей.
  • Бєлгородський музей зв'язку, відкритий у 2003 році.

Парки міста
  • ЦПКіВ імені В. І. Леніна.
  • Міський парк Перемоги.
  • Міський парк пам'яті полеглих у ВВВ.
  • Парк ім. Ю. А. Гагаріна.
  • Архієрейська гай.
  • Південний парк на Харківській горі.

Інші культурні об'єкти
  • Білгородська державна філармонія (колишній БК залізничників). Відкрита після реконструкції у грудні 2010 року, має органний зал.
  • Білгородський державний центр музичного мистецтва (БК «Ювілейний»).
  • Міський палац культури (БК «Енергомаш»).
  • Білгородський міський палац дитячої творчості.
  • Білгородський обласний палац дитячої творчості.
  • Центр молодіжних ініціатив (БК «Будівельник»).
  • Міський центр народної творчості (БК «Сокіл»).
  • Білгородський міський зоопарк. Розміщений практично у центрі міста, на березі р. Везелки, поблизу жвавого пр-та Б. Хмельницького. У зв'язку з цим ухвалене рішення про перенесення зоопарку в урочище Соснівка на околиці міста, де надалі також планується побудувати аквапарк і новий сучасний стадіон).
  • Молодіжний культурний центр БелДУ.
  • Виставковий центр БДТУ ім. Шухова.
Смоленський собор.
  • Муніципальна установа культури «Центр дозвілля» (розміщений на території мікрорайону Крейда).

Храми міста
Преображенський кафедральний собор
  • Преображенський кафедральний собор (1813 р.).
  • Смоленський собор. Побудований у 1727—1754 рр. за зразками української слобожанської архітектури[16].
  • Хрестовоздвиженський храм (1863 р.).
  • Йосафівський собор (1799 р.).
  • Свято-Михайлівський храм (1844 р.).
  • Покровський храм (1791 р.).
  • Успенсько-Миколаївський собор (1709 р.).
  • Храм Корсунської ікони Божої Матері (1997 р.).
  • Храм Архангела Гавриїла (2001 р.).
  • Храм Великомученика Георгія (Юрія) Побідоносця (2001 р.).
  • Свято-Троїцький храм (2000 р.).
  • Храм Корсунської ікони Божої Матері (1995 р.).
  • Храм блаженної Матрони Московської (2004 р.).
  • Храм в ім'я Праведного Йоана Кронштадтського (2009 р.).
  • Храм святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії (2010 р.)

Транспорт
Аеропорт Білгород
БКМ 420 «Вітовт» в Білгороді

Повітряне сполучення з містом здійснюють через міжнародний аеропорт «Білгород».

У місті є два залізничні вокзали — «Бєлгород» і «Сумський», автовокзал «Білгород», діє внутрішньоміське автобусне і тролейбусне сполучення. Довжина контактної мережі тролейбусних ліній становить 86 км. Тролейбусний парк міста складається з тролейбусів російського виробництва Тролза-5275.07 «Оптіма», ЗіУ-682Г (012), білоруських БКМ 420030 «Вітовт». Раніше експлуатувалися 2 одиниці ЗіУ-683 (з 1990 року), 3 одиниці Тролза-6205, а також єдиний в місті тролейбус Škoda 14Tr-ВМЗ (з 1996 року). У 2002 році адміністрацією міста було придбано 15 нових тролейбусів ЗіУ-682Г, а 2005 року ще 20 нових тролейбусів ЗіУ-682Г. У 2013 році адміністрацією міста придбано 20 тролейбусів БКМ 420 «Вітовт»[17].

У майбутньому планується будівництво швидкісного трамваю і фунікулеру, а також підвісної канатної дороги від міського пляжу до спальних районів Харківської гори[18].

Персоналії

Міста-побратими

Див. також

Література

Примітки
  1. http://www.belgorodobl.ru/about/belgorod
  2. на офіційних українських мапах Рудницький С. Л. «Карта України». — Відень: Фрейтаг і Берндт, 1918.; Колекція мап Гарвардського Університету.; і в українській літературі вживається традиційна українська назва Білгород; Міста зі слобідськими осадчими.; Макарчук С. А. Етнічна історія України. — К. : Знання, 2008. — 471 с. — ISBN 978-966-346-409-1.
  3. Білгород // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955. — Т. Кн. 2, [т. 1] : А — Головна Руська Рада. — С. 127-128.
  4. Білгород // Українська Загальна Енциклопедія: Книга Знання. В 3-х т / Під гол. ред. І. Раковського. — Львів; Станіславів; Коломия : Рідна школа, 1930. — Т. 1: А – Ж. — С. 313.
  5. Бєлгород // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  6. Исторія Русовъ, или Малой Россіи. — М., 1846. — С. 17.
  7. «В лето 7101 году (1593 г.):… царь Федор Иванович виде от Крымских людей своему государству войны многие и помысля поставити по сакмам Татарским городы и посла воевод своих со многими ратными людми. Они же, шедше, поставиша на степи городы: Белгород, Оскол, Валуйку и иные городы». Новый летописец. — ПСРЛ, М., 1965, т. 14, с. 44, 45.(рос.)
  8. Літопис Самовидця. — К. : Наукова думка, 1971. — С. 78.
  9. Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ / Подъ редакціей проф. Ө. К. Волкова, проф. М. С. Грушевскаго, проф. М. М. Ковалевскаго, акад. Ө. Е. Корша, проф. А. Е. Крымскаго, проф. М. И. Туганъ-Барановскаго и акад. А. А. Шахматова. — С.-Петербургъ : Книгоиздательство «Жизнь и Знаніе». Типографія т-ва «Общественная польза», Б. Подъяческая, 39. — 1914. — Т. II. — С. 379. (рос.)
  10. Городскія поселенія въ Россійской Имперіи. Том третій. — С.-Петербург : Въ типографіи К. Вульфа, 1863. — С. 18. (рос.)
  11. А.И. Папков. Оборона Белгорода от черкас летом 1634 г.. http://www.historybel.narod.ru (рос.). Процитовано 26 квітня 2018.
  12. Городскія поселенія въ Россійской Имперіи. Том третій. — С.-Петербург : Въ типографіи К. Вульфа, 1863. — 684 с.
  13. Краснов А. Первое знакомство съ Малороссіей.— У кн.: Европейская Россія. Иллюстрированный географическій сборникъ, составленный преподавателями географіи А. Кпуберомъ, С. Григорьевымъ, А. Барковым и С. Чефрановым. Издание II, исправленное и дополненное, Т-ва И. Н. Кушнерев и К°.— Москва, 1906.— С. 368
  14. Ігор Роздобудько. Східна Слобожанщина в боротьбі за незалежну Україну. // Східна Слобожанщина. Українці навколо України.
  15. Геннадій Єфіменко. Про кордон між радянською Україною і більшовицькою Росією. 1919 рік. Історична правда. 10.03.2014
  16. Официальный сайт Смоленского собора. Архівовано 19 серпня 2014 у Wayback Machine.(рос.)
  17. Белгород принимает автобусы и троллейбусы XXI века
  18. В Белгороде появится канатная дорога «Воздушное метро». (рос.)
  19. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.