Набуття мощей

Набуття мощей — процес знаходження (відкриття, виявлення, ексгумації останків) християнина, якого Церква зараховує до лику святих. Пов'язаний з оглядом останків і перенесенням їх у храм для загального шанування до, під час або після канонізації. З давніх часів оточений молитовним обрядом[1][2]. На згадку про набуття мощей встановлюються окремі дні пам'яті святих.

Рогір ван дер Вейден. Знайдення мощей святого Губерта в церкві святого Петра у Льєжі (бл. 1437)

Історія

Шанування останків мучеників за віру відомо з перших століть християнської історії. В період гонінь віруючі вживали всі засоби для того, щоб отримати в своє володіння тіла мучеників, а місця їхнього поховання ставали святилищами, де на їх гробах відбувалися християнське богослужіння.[3] У ранній період гробниці залишалися закритими, пізніше виникає традиція витягати з них мощі і поміщати в храмах у спеціальних раках.

До ранніх і найбільш значущих випадків набуття мощей церковна історія відносить:

  • Набуття глави Івана Хрестителя (три випадки: не раніше IV століття, в 320-і роки і в 850 році);[4][5]
  • Відкриття мощей святих Гервасія та Протасія Амвросієм Медіоланського 19 червня 387 року. Відкриття відбулося в розпал аріанських спорів і сприяло перемозі православних;[6]
  • Набуття мощей Первомученика Стефана в 415 році палестинським священиком Лукіаном, який описав цю подію в «Посланні до всіх Церков про відкриття мощей мученика Стефана».[7] Це набуття відбулося в розпал пелагіанских суперечок на соборі, що що проходив неподалік від Єрусалима в Діосполі (Лідда, сучасний Лод) і володіння святими мощами для єрусалимського єпископа Іоанна II сприяло підвищенню його духовного авторитету в боротьбі з пелагіанами;[8]
  • Набуття мощей апостола Варнави, яке згідно з Енкомієм Олександра Кіпрського сталося після того, як апостол тричі уві сні з'явився Саламинському архієпископу Анфемію і вказав місце свого поховання.[9] Знайдення мощей Варнави допомогло Кіпрській церкві в суперечці з Антіохійським патріархатом і сприяло утвердженню її автокефалії.

Історія Церкви знає як поодинокі випадки відкриття мощей, так і масові заходи. Так, в катакомбах Риму в 537 році при облозі міста Вітігесом гробниці святих були розкриті, і їх мощі перенесені в міські церкви.[10] Це був перший випадок підняття реліквій з катакомб, наступні записи хроністів повідомляють про масштабніші акції:

Набуття святих мощей в епоху середньовіччя завжди мало характер суспільно значущої події, що засвідчено як письмовими, так і образотворчими пам'ятками[12]. Стародавні хроніки фіксували набуття мощей поруч із освяченням церков, землетрусами і візитами важливих державних діячів.

Значення при канонізації

Знайдення мощей не є достатньою умовою для канонізації, так само як і відсутність їх — перешкодою для неї. Для прославлення святого потрібно ряд підстав, головна з яких — чітко фіксовані чудеса за молитвами до нього[13][14][15]. У зв'язку з цим у відношенні мощей святих у діяннях про канонізацію робляться такі вказівки:[16] Чесні їх останки, у яких такі знаходяться, вважати святими мощами, а у яких не знаходяться, залишити на Боже призвоління.

Перенесення мощей
Тінторетто. Знайдення мощей апостола Марка (бл. 1562, Брера)

З набуттям мощей тісно пов'язане їх перенесення, особливо, в разі їх знаходження поза храмом. Так, після здобуття мощей Первомученика Стефана в околицях Єрусалима їх перенесли в Константинополь, де їх зустрічала імператриця Пульхерія. Ця подія відображене на рельєфі зі слонової кістки (Трір, VI століття), який є одним з найбільш ранніх зображень подібних церемоній.

Перенесення мощей в церковній історії буває пов'язано з банкрутством міських і монастирських храмів під час війн та ін. Одним із прикладів такого перенесення є переміщення мощей преподобного Венедикта Нурсійського в абатство Флері (Франція) з монастиря Монтекассино (Італія) у зв'язку з руйнуванням останнього лангобардами.

На честь перенесення мощей встановлюються окремі дні пам'яті святих. Наприклад, 2(15) серпня — перенесення з Єрусалиму до Константинополя мощей первомученика архідиякона Стефана, 9(22) травня — перенесення мощей Миколи Чудотворця з Мір в Барі, 31 травня (13 червня) — перенесення мощей святителя Філіпа Московського з Соловецького монастиря в Москву та інші.

Перенесення мощей буває пов'язано з їх повторним набуттям. Так в 828 році венеціанські купці, прибувши в Олександрію, дізналися, що мусульмани почали руйнування християнські храми для зведення мечетей. Вони вирішили врятувати мощі євангеліста Марка, вивізши їх до себе на батьківщину. Вони знайшли їх у церкві, збудованій в 310 році над могилою апостола, яка призначалася під знесення. У Венеції для мощей був побудований величний собор, а дата їх прибуття до Венеції (31 січня 829 року) стала щорічним міським святом. При перебудові собору в кінці XI століття мощі євангеліста були загублені, а потім повторно знайдені чудесним чином у схованці, що знаходилася в пілястрі базиліки.[17]

Примітки
  1. Желтов Михаил, диак. Две византийские молитвы на перенесение св. мощей // Богословские труды. — М.: 2005. — Т. 40. — С. 122–127. Архів оригіналу за 21 березня 2012. Процитовано 21 березня 2012.
  2. Уханова Е. В. Обретение мощей св. Климента, Папы Римского, и дипломатическая миссия Константина Философа // У истоков славянской письменности — М.: Муравей, 1998. — 237 с.
  3. Остров П. О почитании святых мощей // Журнал Московской Патриархии. № 1. 1997.
  4. Димитрий Ростовский. Первое и второе обретение честной главы Предтечи и Крестителя Господня Иоанна
  5. Третье обретение честной главы святого Пророка, Предтечи и Крестителя Господня Иоанна. Православие.Ru
  6. Карташёв А. В. Вселенские соборы — Клин, 2004. — С. 182.
  7. Epistola ad omnem ecclesiam, de revelatione corporis Stephani martyris('Revelatio Sancti Stephani',Revue des Etudes Byzantines, 4, 1946, pp. 178-217)
  8. Hunt, E. D. Holy Land Pilgrimage in the Later Roman Empire AD 312-460, Oxford: Clarendon Press, 1982
  9. Лосева О. В. Варнава // Православная энциклопедия. — М.: 2003. — Т. 6. — С. 641—646. — ISBN 5-89572-010-2.
  10. Протоиерей Иоанн Мейендорф. Структура церкви. Единство империи и разделение христиан
  11. Голубцов А. П. Места молитвенных собраний христиан I—III веков. Из чтений по Церковной Археологии и Литургике. Архів оригіналу за 14 липня 2012. Процитовано 14 липня 2012.
  12. протоиерей Николай Погребняк. Иконография чрезвычайных ситуаций // Московские епархиальные ведомости. — М.: Московская епархия, 2007. — № 7—8.
  13. Голубинский Е. Е. История канонизации святых в Русской Церкви // Богословский вестник. — 1894. — Т. 2. — № 6. — С. 418—436. Архів оригіналу за 29 вересня 2009. Процитовано 30 вересня 2011.
  14. протоиерей Владислав Цыпин. Глава 48. Канонизация и почитание святых // Церковное право. Архів оригіналу за 29 квітня 2009. Процитовано 30 вересня 2011.
  15. митрополит Ювеналий (Поярков). О Синодальной комиссии Русской Православной Церкви по канонизации святых // Мир истории. — 2000. — № 3.
  16. Деяние о Канонизации святых подвижников Юбилейного Архиерейского Собора 2000 года. Архів оригіналу за 8 квітня 2012. Процитовано 30 вересня 2011.
  17. Мария Да Вилла Урбани Собор Сан Марко — Венеция: Storti Edizioni, 2006. — С. 12. — ISBN 88-7666-590-0.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.