Кадило

Початково в юдаїзмі це одна зі священних посудин скинії та храму, що використовувалася для кадіння фіміаму з особливо урочистих нагод. Спалення жертв перед Богом з'явилося у найдавніші часи — жертва праведного Авеля. Сам Господь у Старому Завіті наказав Мойсею зробити в скинії особливий жертовник для священного куріння ароматичних речовин (Вих. 30:1-9). Волхви, котрі прийшли поклонитися Христу, серед інших дарів принесли немовляті Ісусу ладан (Мт. 2:11). Євангеліст Іоанн Богослов описав видіння в Небесному храмі янгола, котрий приймає золоту кадильницю (Об. 8:3).

Найстаріший зразок кадила на ланцюжках датується 1405 роком. Кадило набуло форми храму, що інтерпретується як прообраз Небесного Єрусалима. В іконографії кадило є атрибутом святих дияконів Лаврентія та Стефана. З кадилом зображується також юдейський первосвященник Аарон. У світській семіотиці кадило є алегорією Азії[1].

У християнстві кадило також стало частиною церковного інвентарю, його використовують під час більшості релігійних заходів. Кадило розпалюють за допомогою розпеченого вугілля, на яке кладуть ладан — духмяну смолу східних дерев. Під час спалювання утворюється дим — фіміам. Існують церковні кадила (з ланцюжками, якими приєднуються до ручки) та келійні або домашні (з фіксованою ручкою збоку).

Богослужебне кадіння буває «повним», коли диякон чи священник з кадилом обходить весь храм, і «малим», коли кадять вівтар, іконостас і парафіян з амвону. Коли кадіння здійснюється перед священними предметами — іконами храму, воно призначене Богу, віддаючи йому належну почесть і хвалу. Коли ж кадіння звернене до людей, цим засвідчується, що Святий Дух сходить на християн, як таких, що «подібні до Бога». За східною традицією у відповідь на кадіння заведено кланятися.

Згідно з православною традицією, померлого диякона ховають з кадилом у руках.

Два різновиди кацеї

Каце́я (кація, кацья) — давній вид кадила у вигляді ковша з довгою ручкою. Такі кадила існували на сході й на Русі до появи кадил на ланцюжках у XVII столітті[2].

Нині кацею використовують, якщо служба здійснюється мирянським чином, без священника, особливо старообрядцями-безпопівцями.

У давнину на Русі був звичай кадити свої будинки. Деякі віруючі відроджують цю традицію. При цьому використовують не кадило, яким користуються священнослужителі, а саме кацею. Обходячи кімнати в будинку і здійснюючи кадилом хресне знамення, промовляють 90-й і 100-й псалми, а також молитву «Нехай воскресне Бог і розвіються вороги Його» (з вечірнього молитовного правила)[3].

• Ботафумейро — найбільше у світі кадило, кріпиться канатами до стелі Компостельського собору в Галісії. Важить 80 кг та приводиться в дію шляхом розгойдування вісьмома служителями (tiraboleiros) в багряниці. Для наповнення цього кадила, яке під час руху розвиває швидкість до 60 км на годину, потрібно 40 кг вугілля й ладану.
• Слово «кадило» часто плутають із панікадилом — церковною люстрою. Таких помилок припускалися навіть відомі письменники, наприклад, Іван Тургенєв у своєму творі писав: «Ледь живий дячок вийшов з кухні, з труднощами роздуваючи ладан у старому мідному панікадилі».
• «Роздути кадило» в російській мові у переносному значенні означає розвернути якусь діяльність, розгорнутися[4].
• Відомо, що козаки ніколи нічого не палили в хаті, бо вважалося, що це накликає всяку нечисть^{[джерело?]}.

• Энциклопедический словарь : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб. : Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон, 1890—1907.
• Кадильниця, кадило^{[недоступне посилання з липня 2019]}. Біблейська енциклопедія.

• Кадило // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 3, кн. V : Літери К — Ком. — С. 570. — 1000 екз.