Капітал

Карл Маркс, автор фундаментальної праці «Капітал. Критика політичної економії», зробив свій внесок у трактування капіталу[6]. За Марксом, засіб праці може стати капіталом (принести власнику вартості більше, ніж його власна) тільки тоді, коли його власник прямо чи опосередковано вступить у певні відносини з власником робочої сили. Наприклад, металорізальний верстат сам по собі нічого не приносить його власнику. Користь від використання верстата особисто власником не перетворює верстат в капітал. Навіть якщо продукцію власник не споживає сам, а продає, то частина виручки буде амортизацією обладнання, чатина — компенсує витрати на сировину та матеріали, а залишок стане оплатою праці господаря верстата, яка не є ані заробітною платою, ані прибутком, бо залишок об'єднує їх в собі. Але, якщо його власник вступить у відносини з іншими людьми (найме робітника, знайде орендаря), тоді верстат перетвориться на капітал, тому що лише за цих умов залишок розділяється на заробітну плату і прибуток власника верстата, тобто власник отримає не лише вартість станка у вигляді амортизації, але й додаткову вартість, сам при цьому не працювавши.

За Марксом додаткова вартість утворюється тільки завдяки найманій праці[7]. Тому він розділив капітал на постійний та змінний капітал[7]. Постійний капітал, який витрачається на придбання засобів виробництва: машини, складські приміщення, сировина і всі інші витрати виробництва за винятком заробітної плати, — може тільки переносити свою вартість цілком або частинами на вартість продукту, не змінюючи загальної суми. Змінний капітал витрачається на купування робочої сили робітників у формі заробітної плати. У процесі праці створюється нова вартість, яка за своїм розміром перевищує вартість робочої сили. Цей надлишок і складає додаткову вартість[6].

Метою капіталіста є отримання додаткової вартості (надлишку вартості вироблених товарів над вартістю витраченого на таке виробництво капіталу). Згідно з марксистською теорією, додаткову вартість створює саме змінний капітал. Постійний капітал створює умови, які поширюють право власності капіталіста на додаткову вартість[8].

Крім постійного та змінного Маркс виділяв також фіктивний капітал[9], що відповідає коштам у цінних паперах. Ціна таких паперів коливається в залежності від сподівань майбутніх прибутків. Це можна назвати капіталізацією права власності[10]. Фіктивний капітал виникає на основі реального капіталу. Якби не було капіталу, який створює додаткову вартість, то не міг би виникнути і розвиватися фіктивний капітал, який претендує на присвоєння частини додаткової вартості, хоча сам її не створює. Фіктивний капітал не є чимось випадковим для розвинутого товарного виробництва: він закономірно виникає на основі позичкового капіталу. Всі цінні папери, які дають право на прибуток, за своєю економічною суттю є документами, що відображають рух позичкового капіталу[11].

Австрійська економічна школа визначає капітал (капітальні блага) як ресурси, які не споживаються зараз, але використовуються для забезпечення споживання у майбутньому. Бем-Баверк вважав, що «капітал є не що інше, як сукупність проміжних продуктів, які створені на кожному етапі довгого виробничого циклу»[12]. Скажімо, верстат є капіталом лише у тому разі, якщо люди планують використовувати його деякий час для виробництва благ. При цьому відсотки на капітал трактувались як плата за відстрочку споживання та ризик втратити можливість споживання.

Виходячи з поглядів маржиналізму, представники Австрійської школи розмір прибутку обумовлювали «граничною продуктивністю капіталу», що і складає плату за участь капіталу у виробництві товарів[13][14].

Кембриджська суперечка про капітал продемонструвала, що намагання пояснити з позицій маржиналізму розмір прибутковісті капіталу у макроекономічному вимирі натикається на фундаментальні протиріччя[15]. Незважаючи на участь у суперечьці найвидатніших економістів, вони не змогли запровонувати узгоджене трактування капіталу та його прибутковості. Подальші намагання хочаб частково усунути протиріччя призвели до появи таких категорій, як людський капітал, інтелектуальний капітал, соціальний капітал тощо. У цих термінах слово капітал має дещо ширше значення, ніж в класичній теорії.

Адам Сміт у праці Дослідження про природу і причини багатства народів (книга II, розділ 1) запровадив поняття основного й оборотного капіталу[3]. Основний та оборотний капітал стисло визначають так:

• Основний капітал за формою це засоби праці, які переносить свою вартість на продукт виробництва по частинах за декілька виробничих циклів (наприклад, верстат). Інколи основний капітал поділяють на активну та пасивну частини. До активної частини включають машини й устаткування, що безпосередньо беруть участь у виробництві продукту, а до пасивної — необхідні для виробництва об'єкти, що беруть участь у ньому опосередковано, наприклад, приміщення та споруди.
• Оборотний капітал за формою це предмети праці, які переносить свою вартість на продукт відразу всю за один виробничий цикл (наприклад, борошно при випіканні хліба). Оборотний капітал повністю споживається при виробництві, що змінює його форму. Тож для нового циклу продукцію потрібно продати і поновити запаси сировини та матеріалів, що формує цикл обігу.

При цьому засоби виробництва як сукупність засобів праці і предметів праці стають продуктивним капіталом лише з моменту їхнього безпосереднього використання у виробничому процесі.

У бухгалтерському обліку використовується термін основні засоби, який відображає вартість засобів праці — це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або надання послуг, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких перевищує один рік. Оборотному капіталу в бухгалтерії відповідає термін оборотні засоби (фонди), який відображає вартість предметів праці, а також деяких засобів праці, які мають вартість менше встановленого нормативу або термін служби менше одного року.

Бухгалтерський облік обігові фонди поділяє на групи:

• Виробничі запаси. До них належать запаси сировини, основних та допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, комплектуючих, палива й пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються.
• Незавершене виробництво.
• Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які зроблено в певний період, але які буде відшкодовано через витрати виробництва в наступні періоди. До них належать витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію та винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації тощо.

Фонди обігу — це частина обігових коштів підприємства, яка забезпечує безперервність виробничого процесу. До них належать:

• готова продукція на складі підприємства;
• готова продукція, яка відвантажена і перебуває в дорозі;
• грошові кошти на розрахунковому та інших рахунках;
• грошові кошти у незакінчених рахунках;
• готівка в касі.

За формою виділяють також реальний та грошовий капітал[16]:

• Фізичний (реальний, або виробничий) капітал — засоби виробництва;
• Грошовий капітал (грошова форма капіталу) — гроші, призначені для придбання фізичного капіталу.

Реальний капітал — капітал, вкладений у справу, який працює як джерело доходу у вигляді засобів виробництва: машини, обладнання, будівлі, споруди, земля, запаси сировини, напівфабрикати і готова продукція, які використовуються для виробництва товарів і послуг^{[джерело?]}.

Безпосереднє володіння грошима, грошовим капіталом, не приносить доходу, тобто вони не стають капіталом автоматично. Цим вони відрізняються від фінансового капіталу у формі грошей на депозиті^{[джерело?]}.

Для нормального функціонування виробництва потрібні обидві форми капіталу^{[джерело?]}. Наприклад, банки, головна функція яких кредитування, тобто основний тип капіталу для них грошовий, володіють також і реальним капіталом у вигляді офісних приміщень, банкоматів тощо. З іншого боку підприємства, що виготовляють реальний продукт, мають необхідність в грошовому капіталі для того, щоб, між іншим, купувати сировину й платити зарплатню робітникам^{[джерело?]}.

Фінансовий капітал — це грошові засоби, які можуть бути використані для придбання або створення фізичного капіталу^{[джерело?]}. Концентрація фінансового капіталу відбувається на фінансовому ринку[17]. Важливими поняттями, пов'язаними з фінансовим капіталом є капіталовкладення (інвестиції) та нагромадження капіталу[18]. Фінансовий капітал має різноманітні форми. Важливим видом підприємств, що здійснюють операції з грішми є банки, які здійснюють кредитно-фінансові операції, тобто належать до сфери послуг[19]. Іншим типом підприємства, що займається акумуляцією коштів є акціонерні товариства^{[джерело?]}. Інвестиційні фонди виконують роль посередника між акціонерами та фінансовим ринком^{[джерело?]}. Акціонерні товариства розпоряджаються акціонерним капіталом[20]. Інвестиції в стартапи називають венчурним капіталом[21]. Такі інвестиції загалом рисковані, чим зумовлений термін ризиковий капітал^{[джерело?]}.

Політекономічний аналіз становлення фінансового капіталу на початку 20 століття виконав Ленін[22]. На його думку фінансовий капітал — це капітал, що утворився в результаті злиття промислових і банківських монополій. Його виникнення — одна з основних ознак імперіалізму[23]. Критикуючи концепцію Рудольфа Гільфердінга, що зводив поняття фінансовий капітал до підпорядкування промислового капіталу банківським, Ленін так визначив сутність фінансового капіталу: «Концентрація виробництва; монополії, які виростають з неї; злиття або зрощування банків з промисловістю — ось історія виникнення фінансового капіталу і зміст цього поняття.»[24]

Людський капітал — це сформований і розвинутий у результаті інвестицій і накопичений людиною (людьми) певний запас здоров'я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, який цілеспрямовано використовується в тій чи іншій сфері економічної діяльності, сприяє зростанню продуктивності праці та завдяки цьому впливає на зростання доходів свого власника, прибутку підприємства та національного доходу[25].

Термін соціальний капітал означає фактор виробництва, що виникає завдяки встановленню довіри та взаємодопомоги між членами виробничого колективу, тобто виробленню групової солідарності[26]. Цей тип капіталу виділив П'єр Бурдьє в статті «Форми капіталу» 1983 року[26]. У цій же праці він запровадив поняття культурного капіталу, що є капіталом окремого члена суспільства і виникає завдяки 1) його власним характеристикам, вмінням, знанням тощо 2) завдяки його майну, наприклад, книгам, інструментам тощо 3) завдяки його статусу в суспільстві, відзнакам, нагородам, званням тощо[27].

Поняття інтелектуального капіталу включає три складові:

• Людський капітал: знання, навички, досвід, ноу-хау, творчі здібності, креативний спосіб мислення, моральні цінності, культура праці тощо;
• Організаційний капітал: патенти, ліцензії, ноу-хау, програми, товарні знаки, промислові зразки, технічне й програмне забезпечення, організаційна структура, корпоративна культура й таке інше;
• Споживчий капітал: зв'язки з економічними контрагентами (постачальниками, споживачами, посередниками, кредитно-фінансовими установами, органами влади тощо), інформація про економічних контрагентів, історія взаємин з економічними контрагентами, торговельна марка (бренд).[28]