Ковалів Степан Михайлович

Іван Франко часто бував у Бориславі, заходив до С.Коваліва, удвох вони «гуляли» вулицями «галицької Каліфорнії», бачили нестерпні умови життя бориславських робітників, говорили про нужденне становище селян. А прийшовши додому, у кабінеті Стефана Михайловича продовжували розмову про літературу, теми і образи якої обертались навколо побаченого і почутого. У ті часи і бориславська, і дрогобицька землі були справжнім пеклом, від якого здригався кожен, хто навіть заради цікавості приїздив подивитися на ці «дива». Волею-неволею у це пекло потрапили І.Франко та С.Ковалів, котрі «хворіли» проблемами і нуждами цього краю і залишилися йому вірними до кінця свого життя. Своєрідним підтвердженням цього можуть бути й спогади Юліана Коваліва, сина письменника, який згадував, що батько «часто читав Іванові Яковичу свої твори, дуже переживав читане, давав окремі пояснення».

Ознайомлення зі світовою та українського класикою, пізнання динаміки художньої думки своїх попередників, передусім І.Франка, допомогло С.Коваліву виробити — відповідно до конкретного задуму і життєвого матеріалу — свої художні індивідуальні принципи. Не заперечення, відмова від попередніх традицій, а продовження й розвиток їх, оновлення структури в найбільш суттєвих її виявах (проблематика, жанр і стиль, типи героїв і конфліктів) стало прикметною рисою творчості галицького письменника. Тож не випадково, що в українській літературі першим в освоєнні бориславської теми сміливо пішов услід за Франком С.Ковалів. Саме він, не лякаючись осуду і цькування, творчо наслідуючи досвід свого вчителя, створив велику кількість творів про Борислав (більше двадцяти), які друкувалися в різних тогочасних часописах, а потім стали входити до складу окремих збірок («Дезертир і інші оповідання», 1899; «Громадські промисловці», 1899; «Риболови і інші оповідання», 1903; «Похресник і інші оповідання», 1909 тощо).

В.Лесин та С.Дігтяр відзначали, що «ніхто із українських письменників після І.Франка так широко не показав тих процесів, що разюче виявилися в II половині XIX ст. в Бориславі і навколишніх селах, як його учень С.Ковалів», акцентуючи лише на тематичному новаторстві бориславських творів митця. Ми зосередимо увагу на жанрово-стильовому оновленні цього темату, бо «нове», що вносять в літературу наші молоді письменники […] лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері або докладніше в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти".

С.Ковалів, опрацьовуючи вслід за І.Франком найболючішу тему тогочасної дійсності, створив художні картини, які відрізняються і постановкою, і пошуками оригінальних рішень порушених проблем, і новими формами моделювання дійсності, і своєрідним авторським світосприйняттям.

І.Франко схвалив художній дебют початкуючого літератора, радо вітав появу нарисів та «інтересних ескізів про Борислав», назвав С.Коваліва «нашим звісним письменником». Він першим із галичан подав руку допомоги С.Коваліву, сприяв виданню його творів. Саме завдяки його увазі й турботам у 1899 році накладом «Українсько-руської видавничої спілки», одним із редакторів якої був І.Франко, вийшло дві збірки тоді ще малознаного письменника: «Дезертир і інші оповідання» та «Громадські промисловці».

І.Франко прихильно відгукувався також про педагогічну й культурно-громадську діяльність С.Коваліва, давав цінні поради, підказував теми статей, рецензій, запрошував його до участі у виданнях, які сам організовував, до співпраці в часописах. На шпальтах «Літературно-науковому вістника» (котрий редагував Іван Франко), який активно впливав на розвиток мистецько-естетичної думки тієї доби, було опубліковано багато художніх творів С.Коваліва, його дописів, статей. Все це окрилювало письменника, надихало на літературну працю, а Франкова критика, розумні поради й настанови йшли лише на користь.

У 1900 р. на сторінках цього часопису з'являється стаття О.Маковея «С.Ковалів». Увага визнаного критика до письменника не була випадковою. Можна припустити, що за посередництвом І.Франка, О.Маковей у 1898 р. почав листуватися з С.Ковалівим, готувати матеріал до характеристики його життя і творчості (частина цих листів зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України в архіві О.Маковея).

Для літературно-критичних розвідок О.Маковей щодо творчості С.Коваліва характерна орієнтація на біографічні дані митця. З цією метою він розшукує забутого «письменника одного закутка», збирає про нього відомості, що на той час було нелегкою справою («Ще ніде про житє і літературну діяльність Ковальова не писано: сам він так безнастанно занятий, що йому ніколи й пригадувати собі, що коли написав і де воно було печатане; до того ж він стілько несамолюбний, що й про своє житє — коли його спитати — скаже мало що»).

Доклавши чималих зусиль, О.Маковей врешті-решт написав ґрунтовну розвідку, в якій уперше познайомив читачів з біографією письменника, з його — повним поневірянь — дитинством, роками навчання і жахливими умовами його вчительської праці, особливо в центрі «галицької Каліфорнії» — в Бориславі. Дослідник вказав початок літературної діяльності С.Коваліва — 1881 рік, назвав псевдоніми письменника, щоправда, не розкриваючи їхнього значення: Дрозд, Дроздишин, Плескачка, С.П'ятка.

Зауважимо, що один з псевдонімів «розшифрував» значно пізніше Онофрій Іванович Солюк, старий ріпник, який довгий час працював інспектором в Озокеритнім промислі у Бориславі. Він згадував, що коли С.Ковалів на прохання І.Франка написав і опублікував кілька творів про Борислав, то вони настільки вразили місцевих можновладців своїм натуралізмом (а точніше — правдивим відтворенням тогочасного життя), що ті організували нагляд за письменником та сфабрикували «справу» про неблагодійність вчителя. І якби не втручання шкільного інспектора, який прибув на місце подій і провів серйозну розмову зі своїм підлеглим, що закінчилася присудом оштрафувати його на п'ять ринських (п'ятку) і вирахувати її із зарплатні (дуже мізерної на той час), то все могло б мати трагічніші наслідки. На згадку про ті події письменник прибрав собі псевдонім «П'ятка» і ще гостріше став виступати проти бориславського безладу.

О.Маковей, створюючи літературний портрет С.Коваліва (на основі двох збірок «Дезертир» та «Громадські промисловці», 1899), схвалив як позитивну його ознаку належність до школи і традицій критичного реалізму. Виступаючи проти проявів протоколізму й сухої документальності в тогочасній прозі, О.Маковей дотримувався такої творчої вимоги — змальовувати правду життя художньо переконливо й психологічно достовірно. Таких же якостей він дошукувався і в творах Коваліва і, знайшовши їх, дав їм високу оцінку: «Спосіб, яким Ковалів описує бориславські відносини, зовсім об'єктивний. В описі його видно змаганє писати передовсім правду…».

Щодо художньої вправності С.Коваліва, то критик також висловив низку зауваг: «Але загалом, правда оповіджена звичайно просто і ясно, стилем таким, як би автор тілько з де — грубшого обтісав свій матеріал…», «оповідання Ковалева попри всю свою пластичність, мають на собі сліди скорої роботи…», що «потрібно більше зложеного стилістичного апарату…», що автор "у своїх оповіданнях «в глибоку психологію не вдавався…». Відсутність психологізму О.Маковей деякою мірою виправдовував зубожінням духовного світу і деморалізацією «Дрогобицьких Найд або Дувидів»: «…се душевне житє буває часом таке невиразне, що описувати його виразно, подавати психологічну студію, то значить: не подавати дійсної правди, тільки якусь психологічну спекуляцію».

Намагаючись дати об'єктивний аналіз творчості письменника, авторитетний критик не зміг уникнути стереотипності й схематизму, поверховості й спрощеності у потрактуванні творів С.Коваліва. Молодий літератор уже тоді намагався освічувати душі своїх героїв «магічною лампою психологізму» (І.Франко). Цього, на жаль, не помітив дослідник. Творів, у яких Ковалів виявив себе не лише уважним обсерватором людського життя, а й знавцем людської психології, О.Маковей ще не знав (хоч деякі вже й увійшли до складу аналізованих збірок, наприклад: «Олекса Щупак», «Дрогобицький Найда», «Безконечний швіндель»).

Незважаючи на деяку тенденційність, О.Маковей усе ж високо оцінив художні твори С.Коваліва, зарахувавши митця до групи галицьких письменників, в котрій бачив «Івана Франка, Василя Стефаника, Олексу Мартовича, Тимофія Бордуляка і Михайла Петрушевича, […] бо кождий з них — майстер у своїм роді…».

• Гетьман В. Ф. Науково-педагогічні погляди С. Коваліва. Дрогобич: ДДПУ ім. І. Франка, 2007
• Маковей О. Стефан Ковалів. «ЛНВ». 1900, т. II, кн. 8;
• Малицька К. Стефан Ковалів — діточий письменник. «Дзвінок», 1911, № 13—14;
• Лесин В. М., Дігтяр С. І. Літописець дореволюційного Борислава. В кн.: Ковалів С. Твори. К., 1958;
• Гнатюк Л. Каменярським генієм наснажений. «Жовтень», 1981, № 7;
• Франко І. З останніх десятиліть XIX в. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984.