Рудницький Михайло Іванович

Михайло пішов до Академічної гімназії у Львові. На той час батько працював у Гримайлові і дружину з дітьми віддав до Львова до свого родича Теодора-Богдана Пюрка, який служив крилошанином капітули Катедрального собору Святого Юра. До гімназії Михайло ходив зі синами Івана Франка Андрієм і Тарасом. Коли батько отримав посаду нотаря в Луці, Михайла перевели до гімназії в Самборі, а в 1903 р. — до гімназії Бережан. Тут він почав писати вірші (1905).

У грудні 1906 р. батько помер і мати вирішує перебратися до родичів до Львова. По закінченні Михайлом у липні 1907 р. Бережанської гімназії, вони переїхали до Львова і оселилися в домі Бернарда Полонецького (1862—1943; вихрест, справжнє — Берл Пордес) — власника видавництва «Книгарня Польська» на пл. Галицькій, 14 (потім перебралося на вул. Климентини Танської, 1, тепер Руданського, позаду готелю «Жорж». Мати здавала власне житло в найм, торгувала нерухомістю.

Того ж 1907 року Михайло вступив на правничий виділ Львівського університету ім. Франца І у Львові, і одночасно почав працювати у «Книгарні Польській» секретарем літературознавця Остапа Ортвіна (1876—1942; справжнє Оскар Катценеленбоген), в якого здобув вишкіл і широку ерудицію. Захоплення літературою спонукало до того, що у 1908 р. Михайло Руднцький покинув юриспруденцію і перевівся на філософський виділ, а згодом вирішив їхати до Парижа вивчати фрацузьку літературу. Від 1 вересня 1910 до 1 листопада 1911 р. Рудницький навчався в Сорбонні, де слухав лекції Анрі Берґсона і Жоржа Сореля. У Парижі вступив до Французько-слов'янського товариства, зійшовся з його головою Андре Массоном, і до місцевої «Української громади»; там Володимир Винниченко познайомив його з Анатолієм Луначарським. Повернувшись до Львова продовжував навчання у Львівському університеті, який закінчив у 1913 році.

У «Книгарні Польській» працював до 1914 року.

Відвідував збори українського літературного товариства «Молода муза» у каварнях «Монополь» (функціонувала на місці нинішнього будинку на площі Міцкевича (тоді Маріацька), 8) і «Центральна» в нинішньому будинку на площі Галицькій, 7, де зустрічався з Іваном Франком.

За характером Михайло Рудницький був гострим, амбітним, рухливим, ініціативним, за висловом Петра Карманського, у молодості «хорував на циніка». За в'їдливий сарказм отримав від Франка прізвисько «Мефістофель».

10 липня 1914 р. у Львівському університеті захистив дисертаційну роботу «Іван Франко як письменник і критик», здобувши ступінь доктора філософії. Михайло Рудницький вважається одним з найавторитетніших дослідників творчості Франка.

З початком Першої світової війни уникнув призову до австрійської армії. У квітні 1915 р., ще під час російської окупації Галичини, виїхав до Києва. Викладав в одній з київських гімназій, з 1917 — у новоствореній 1-й українській або ж 2-й українській гімназії; в останній від вересня 1917 працював Микола Зеров. Паралельно упродовж 1917—1918 викладав в Українському народному університеті, який функціонував у приміщеннях Імператорського університету Святого Володимира, на посаді доцента кафедри філософії. Завдяки знайомству з Миколою Зеровим зійшовся з колом київських поетів, що в майбутньому належали до гурту неокласиків. У 1918 уклав збірку «Кілька віршів», яку так і не видав, у передмові назвав Зерова своїм учителем.

З падінням режиму гетьмана Павла Скоропадського покинув Київ у грудні 1918 р. До Галичини не повернувся через українсько-польську війну; через Будапешт, Відень і Швейцарію виїхав до Парижа. Від 29 березня 1919 працював секретарем дипломатичної місії УНР, перекладачем при українському хорі Олександра Кошиця. У Парижі познайомився з Андре Моруа. Від 8 листопада 1920 до 29 серпня 1921 р. проживав у Лондоні, знов повернувся до Парижа, потім проживав на Французькій Рив'єрі. Познайомився з багатьма діячами європейської культури, зокрема з колишніми учасниками літературного товариства Молода Бельгія.

7 липня 1922 повернувся з Парижа до Львова. Працював професором французької і англійської літератури Таємного українського університету у м. Львові (1922—1925), від вересня 1923 р. — завідувач літературного відділу (1923—1929) та співредактор (1929—1939) газети «Діло». У 1934—1938 роках був співредактором журналу «Назустріч» (разом із О. Боднаровичем і Василем Сімовичем), фактично головним редактором, опублікувавши у 1-му номері «Назустрічі» програмну редакційну статтю «Плани». Брав активну участь у діяльності «Товариства українських письменників і журналістів імені Івана Франка» у Львові.

Після виходу монографій «Між ідеєю і формою» (1932; її написав ще перед 1914 роком) і «Від Мирного до Хвильового» (1936) здобув славу чи не найавторитетнішого українського літературного критика. Співпрацював з Богданом-Ігорем Антоничем, першим відзначив високий літературний талант Ірини Вільде. Намагався привести українську літературу до європейських норм, «відбронзовував» українських класиків (як Тадеуш Бой-Желенський польських), за що був критикований українськими консервативними колами. У 1935 р. започаткував публічну дискусію стосовно того, чи повинен письменник мати світогляд.

Володів 10 мовами (в тому числі, польською, їдиш, німецькою, французькою, англійською, російською, італійською).

Скоро після повернення до Львова одружився з Мартою Олесницькою — дочкою відомого політичного діяча Євгена Олесницького і Ванди з Врубевських; в них була єдина дочка Дарина. За спогадами Лариси Крушельницької, у той час Рудницькі проживали в районі вулиці Івана Франка. Відомо, що У 1922 р. Бернард Полонецький побудував віллу у респектабельному районі на теперішній вул. Івана Франка, 143 (тоді Понінського, 21)  навпроти нинішнього Музею Івана Франка. Можливо, там тоді проживав і Михайло Рудницький.

27 червня 1935 р. обраний дійсним членом НТШ, філологічної секції. У 1937 р. обраний професором кафедри української літератури Львівського університету ім. Яна Казимира у Львові, але не затверджений польськими шовіністичними колами на посаді.

З приходом «перших совєтів» дружина Рудницького разом із дочкою еміґрувала, які і його брати й сестра. Проте сам Михайло Рудницький залишився у Львові, очевидно, тому, що був совєтофілом. Втративши житло, переселився до своїх бережанських родичів на вул. Уєйського, 6 (тепер Устияновича), кв. 9, біля Політехніки. У Львові залишилася також теща Михайла Рудницького Ванда з Врубевських Олесницька, до якої він ставився надзвичайно тепло, взявши до себе на квартиру.

27 листопада 1939 р. був призначений завідувачем кафедри зарубіжних літератур Львівського державного університету ім. І. Я. Франка (1939—1941), у січні 1940 р. — заступником декана філологічного факультету. Одночасно працював завідувачем відділу критики газети «Вільна Україна» (1939—1940). У 1940 р. вступив до Спілки письменників УРСР.

Під час німецької окупації як напівєврей був змушений переховуватися. У 1942—1943 роках працював домашнім учителем у сім'ї Терпиляків у селі Залуква (тепер Галицького району Івано-Франківської області).

Із закінченням війни повернувся до Львова на посаду завідувача кафедри зарубіжних (західних) літератур (1944—1947) Львівського університету, одночасно виконує обов'язки декана філологічного факультету (1944—1947). У 1945 р. затверджений професором на кафедрі зарубіжних літератур.

Восени 1947 р. Рудницького звинуватили в націоналізмі, виключили зі Спілки письменників УРСР, звільнили з посад завкафедри зарубіжних літератур і декана, перестали друкувати (до 1951). Однак, він поспішив «визнати» свої «помилки», і ще того ж 1947 року його призначили виконуючим обов'язки завідувача кафедри англійської філології (у 1955—1958 — завідувач цієї кафедри). У 1951—1952 і в 1953 виконував обов'язки декана факультету іноземних мов університету, у 1955—1957 — декан цього факультету. За сумісництвом у 1951—1953 рр. викладав на кафедрі мови та літератури Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова.

У 1954 році змушений був взяти участь у написанні збірника «Під чужими прапорами» — вульгарних памфлетів проти українських культурих діячів і націоналістів, у співавторстві з Володимиром Бєляєвим (др. рос. мовою 1954 р. укр. переклад 1956 р.).

1958—1970 рр. — професор кафедри української літератури Львівського університету, з 1970 професор-консультант цієї ж кафедри. У листопаді 1971 р. перейшов до Інституту суспільних наук АН УРСР, але 1 січня 1972 року повернувся професором на кафедру української літератури.

Випадково виявився замішаним у скандалі разом із Бєляєвим і завідувачкою кафедри французької філології Львівського університету Ольгою Вікторівною Тимофєєвою (до Львова скерована 1946 р. на посаду завкафедри французької філології, її чоловік був секретарем Червоноармійського райкому КПРС Львова). Перебуваючи в гостях у Тимофєєвих, за відсутності її чоловіка Бєляєв п'яним домагався Ольги Вікторівни і, погрожуючи пістолетом, поранив її в ногу. За це Бєляєва у 1960 забрали зі Львова до Москви.

Після смерті своєї тещі Ванди Олесницької Рудницький одружився вдруге зі своєю колишньою студенткою Людмилою Захарій (1932—2012), яка теж походила з Бережан.

Офіційний керівник і консультант 15 захищених кандидатських і докторських дисертацій. Автор бл. 200 друкованих робіт, з них 9 монографій.

Член Спілки письменників СРСР. Не був ні депутатом, ні членом КПРС.

Нагороджений орденом «Знак Почета», медаллю «За трудовую доблесть в годы Великой Отечественной войны 1941—1945 гг.», Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, іншими державними нагородами.

• М. М. Ільницький. Рудницький Михайло Іванович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 353. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.

• Рудницький Михайло Іванович // Шевченківська енциклопедія: — Т.5:Пе—С : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — С. 577-578.
• Львів — Париж
• Михайло Рудницький: до 120-річчя від дня народження^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• МИХАЙЛО РУДНИЦЬКИЙ (1889—1975)^{[недоступне посилання з липня 2019]}