Ковила українська

Трав'яниста рослина, яка утворює щільні дернини завширшки 7-9 см, гемікриптофіт. Стебла 30-70 см заввишки, численні, голі. Листки щетиноподібні, згорнуті (0,3-0,5 мм у діаметрі), на верхівці тонко загострені, зовні гострошорсткі від густо розміщених горбочків і щетинок, всередині — коротко-густо запушені.

Суцвіття — вузька, стиснута волоть, що складається з 4-7 одноквіткових колосків. Квіткки непоказні, двостатеві, з оцвітиною, складеною з лусок. Нижня квіткова луска зберігається при достиганні плодів, вона 16-20 мм завдовжки, з довгим, двічі колінчастозігнутим остюком, внизу скрученим, зверху білопірчастим. Крайова смужка волосків на ньому на 2-6 мм не доходить до основи. Загальна довжина остюка сягає 30-40 см. Плід — вузька зернівка з волосками.

Помірно морозостійка, світлолюбна та посухостійка рослина. Типовими біоценозами цього виду є степи, що формуються на південних чорноземах і каштанових ґрунтах, тут він утворює специфічну формацію. У смузі сухих типчаково-ковилових степів виступає як едифікатор степових травостоїв. У спустелених степах трапляється лише на ділянках з дещо підвищеною вологістю, наприклад, у пониженнях рельєфу, на північних схилах балок. Рослина світлолюбна, жаро- та посухостійка, віддає перевагу ґрунтам з достатнім вмістом карбонатів.

Розмножується насінням. Цвітіння відбувається у квітні-червні і триває близько 2 тижнів. Плодоносить у травні-липні. Як запилення, так і розповсюдження плодів відбувається за допомогою вітру.

Понтичний ендемік; зростає в Північному Причорномор'ї, Приазов'ї, на Донбасі, Середньоруській височині, в Передкавказзі, у пониззях Дону та Волги, на заході Казахстану, причому на сході ареалу стає рідкісним. У прикаспійських степах відсутній[2]. Країни зростання: Казахстан, Росія, Україна (вкл. Крим), Молдова, Румунія, Болгарія[3].

В Україні поширений на Причорноморській та Приазовській низинах, у північній частині Криму. В межах Донецької, Луганської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей, Криму популяції представлені окремими локалітетами, що займають іноді значні площі (сотні гектарів). Повноцінні популяції поза заповідною територією трапляються нечасто. Ареал неухильно скорочується[2].

Ареал виду збігається з регіонами найвищого сільськогосподарського освоєння території (розораність понад 80 %), внаслідок чого його природні місцезростання трапляються рідко. Ковила українська дуже чутлива до антропогенних навантажень і першою зникає на пасовищах та останньою з'являється на старих перелогах. На чисельність популяцій негативно впливають ушкодження дернин внаслідок господарської діяльності, надмірне випасання худоби, збирання рослин для букетів.

В Україні вид охороняється в національних парках і заповідниках «Асканія-Нова», Азово-Сиваському, Українському степовому (філії «Хомутовський степ», «Кам'яні Могили»), Луганському (філія «Провальський степ» і «Стрільцівський степ»), вирощується в Донецькому ботанічному саду.

За межами України охороняється лише в Росії, де занесена до Червоних книг Ростовської області, Республіки Калмикія, Ставропольського краю.

Як щільнодернинний злак ковила українська здатна закріплювати ґрунти, запобігати їх розмиванню і вітровій ерозії. В місцях з високою чисельністю ця рослина слугує додатковим джерелом корму для худоби. Крім того, суцвіття ковили придатні для аранжування сухих букетів. Як додатковий засіб охорони цей вид варто вирощувати штучно. У культурі ковила українська стійка, дає самосів, при цьому 10% молодих рослин квітнуть вже на другому році життя, а решта — на третьому.

У 2010 році Національним банком України випущені пам'ятні монети номіналом 2 і 10 гривень, на реверсах яких міститься зображення ковили української та її назва латинською й українською мовами.

Як самостійний вид розглядається в першу чергу вітчизняними вченими. За альтернативною версією ковила українська — це синонімічна назва ковили Залеського[1]. Жодних форм і підвидів в межах цього таксона не описано.

• Ковила українська в Червоній книзі України. — Переглянуто 16 листопада 2014.