Колочава

Назва села походить від річки Колочавки. Його заснували у першій половині XV століття втікачі від кріпацького гніту.

Про мешканців Колочави чеський письменник Іван Ольбрахт писав у романі «Микола Шугай — розбійник»: «Це правнуки бунтівних невільників, які втекли від канчука і шибениць, підстаростів і отаманів пана Йосифа Потоцького, правнуки повстанців проти здирства румунських бояр, турецьких панів і мадярських магнатів».[1]

У глибоких улоговинах між горами втікачі на деякий час знаходили притулок і звільнення від кріпацького ярма. Кожен поселенець будував собі хатину з маленькими вікнами, глиняною долівкою, солом'яною або дерев'яною покрівлею, без комина, з вогнищем посередині. Навколо неї пізніше будували житла сини й родичі; хутори розросталися й перетворювалися на присілки. При цьому вони зберігали свої історичні назви (від річки, від прізвища першого поселенця тощо). Центром Колочави став хутір Лаз.

Територія вздовж Тереблі в епоху середньовіччя часто переходила від одного феодала до іншого. Вже з 1365 року в долині Тереблі 6 осад належали феодалам румунського походження Балку і Драгу та нащадкам останнього — Драгфійовцям. У першій половині XV століття ці землі дісталися феодалам Білкеям, які в 1463 році передали їх своїм родичам — Урмезеям. Це і є перша письмова згадка про Колочаву.

Після 1526 року долина Тереблі потрапила до складу Семиградського князівства. Всі ліси ввійшли до складу Хустської домінії, а населення було підпорядковане Хустському замку.

Важливою пам'яткою давньої української літератури початку XVIII століття є «Збірник Петра Колочавського», у якому вміщено низку апокрифічних оповідань про антихриста і ходіння Богородиці по муках. У збірнику згадані «Володимер, монарха руский» та «Антиля, крол венгерский». Опис та аналіз «Збірника Петра Колочавського», мова якого «була далеко чистіша, як деяких закарпатських писателів із кінця ХІХ ст.», тобто москвофілів, опублікував у 1922 р. відомий український дослідник Володимир Гнатюк.[2]

З 1842 року селище мало власну символіку: печатку з типовим для старого Закарпаття геральдичним сюжетом — зображенням лісоруба з сокирою, перед яким стоять два дерева, а вгорі, в небі, — сонце й півмісяць (алегоричний символ християнського віровчення — відповідно Нового й Старого Заповіту Біблії).

Брадолець

Брадолець — колишнє село в Україні, в Закарпатській області.

Обєднане з селом Колочава рішенням облвиконкому Закарпатської області №155 від 15.04.1967

Перші згадки про місцину в історичних документах відносять до XVIII століття

Церква Преображення Господнього. 1999.

Вірники одного з найбільших присілків Колочави вирішили в 1997 р. своїм коштом і своїми силами збудувати церкву.

Завдяки ініціативності місцевого жителя Івана Худинця та вмілій організації будівництва в 1998 р. завершено спорудження цегляної церкви. Поряд поставили просту одноярусну каркасну дерев’яну дзвіницю.

У 1999 р. завершено оздоблювальні роботи.

Функціонує школа, ФАП. Є туристичні сільські садиби. У присілку Брадолець є сучасне поле із штучним покриттям для гри у міні-футбол.

На території Колочавської загальноосвітньої школи №2, що у присілку Брадолець, нещодавно з’явилося незвичне поселення з дерев’яних будиночків: з млином, школою, церквою, основними жителями якого стали бджолині сім’ї. Атракційна пасіка демонструє історію розвитку бджільництва від вулика-дуплянки до «розумного» вулика, оснащеного різними сенсорними датчиками.

Герсовець

Герсовець — колишнє село в Україні, в Закарпатській області.

Обєднане з селом Колочава рішенням облвиконкому Закарпатської області №155 від 15.04.1967

Перші згадки про село відносять до XІХ століття. Названо на честь потоку Гирсовець.

Старе село

Старе село - колишнє село в Україні, в Закарпатській області.

Обєднане з містом Колочава

Згадки: 1770/72: Sztary Szello, 1789: Sztare Szello, Sztare Szelo, 1796-9: Ó Falu, Sztariszello, 1808: Sztareszello, Staresello , 1864: Kalocsa Ófalu, 1877: Ófalu, 1892: Ófalu, 1898: Ófalu

Заверх

Заверх - колишнє село в Україні, в Закарпатській області.

Обєднане з селом Колочава рішенням облвиконкому Закарпатської області №155 від 15.04.1967

Перші згадки про село відносять до кінця XІХ століття.

Затінь

Затінь  — колишнє село в Україні, в Закарпатській області.

Обєднане з селом Колочава рішенням облвиконкому Закарпатської області №155 від 15.04.1967

Перші згадки про село відносять до XІХ століття. Названо на честь гори Затін.

Кальновець

Кальновець - колишнє село в Україні, в Закарпатській області.

Обєднане з селом Колочава рішенням облвиконкому Закарпатської області №155 від 15.04.1967

Перші згадки про село відносять до кінця XІХ століття.

Поточок

Поточок - колишнє село в Україні, в Закарпатській області.

Обєднане з селом Колочава рішенням облвиконкому Закарпатської області №155 від 15.04.1967

Перші згадки про село відносять до кінця XІХ століття.

Сухар

Сухар - колишнє село в Україні, в Закарпатській області.

Обєднане з селом Колочава рішенням облвиконкому Закарпатської області №155 від 15.04.1967

Згадки: 1904: Szuhármocsár, Nyulrét (Lelkes 66), 1907: Nyulrét (Hnt.), 1913: Nyulrét (Hnt.), 1967: Сухар (ZO).

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 5026 осіб.[3]

Церква Св. Духа, 1795

Церква Св. Духа

Михайло Сирохман пише про церкву св. Духа: У Колочави-Горбі біля головної дороги сперечається стрункістю зі смереками дерев'яна церква св. Духа, що належить до найвищих архітектурних досягнень Закарпаття. Згідно з написом на одвірку, «Создан храм сей 1795 при парохові Іоані Попович при царі Францишкі ІІ майстрові Ференц Текка. Тоді був великий голод». У давні часи голод часто супроводжував верховинське життя і подібні нещастя часом фіксувалися у парохіальних книгах, а в Колочаві запис потрапив навіть на одвірок церкви.

У 1801 році в документах єпископської візитації записано, що «Колочава має дві церкви деревяні: в матери р. 1797 поставлену 300 вірников вмістящу, другу же в филіалу для 300 вірников, добра, добрі сооружена».[5]

Церква Преображення Господнього. 1999.

Вірники одного з найбільших присілків Колочави вирішили в 1997 р. своїм коштом і своїми силами збудувати церкву.

Завдяки ініціативності місцевого жителя Івана Худинця та вмілій організації будівництва в 1998 р. завершено спорудження цегляної церкви. Поряд поставили просту одноярусну каркасну дерев'яну дзвіницю.

У 1999 р. завершено оздоблювальні роботи.

Церква Зішестя святого духа та дзвіниця

Дві зведені водночас (1795 р.) дерев'яні будівлі — Святодухівська церква та дзвіниця — розміщені на пагорбі в центрі селища й відіграють роль домінанти в архітектурно-просторовій організації навколишньої забудови.

Церква, зведена майстром Ф.Гекком, відбиває у своїй архітектурі помітний вплив стилістичних засад бароко. Це проявляється насамперед у характерній формі завершення декоративних маківок над апсидою та навою і, особливо, у підкресленій мальовничості вінчання західної вежі. В усьому іншому архітектура Святодухівської церкви повторює поширений на Закарпатті тип тридільного храму з високою каркасною вежею над західним зрубом. Вівтарний зруб має шестикутну, центральний — квадратну, а західний — прямокутну, витягнуту в поперечному напрямку форму плану. Зруби послідовно підвищуються в західному напрямку, у бік вежі. Всі три зруби оперезані пластичним піддашшям на фігурних кронштейнах, яке на західному фасаді трансформується в ажурну аркаду-галерею на різьблених стовпчиках. Аналогічна галерея влаштована й навколо емпори над бабинцем, ще більше посилюючи значення західного фасаду в загальній композиції споруди.

Композиційною домінантою інтер'єру церкви виступає порівняно високий, прикрашений творами монументального й декоративно-ужиткового мистецтва простір нави. Цьому значною мірою сприяє влаштування над ним розвиненого коробового склепіння, у той час як. бабинець перекритий плоскою дощаною стелею, а вівтар — невисоким зімкненим склепінням. Усі елементи внутрішнього декору пам'ятки, як і вирішення її екстер'єру, відзначаються вишуканими пропорціями та вмілим моделюванням форм. Це дає підставу віднести споруду до найкращих зразків храмів межигірської групи Закарпаття.

Дзвіниця являє собою характерний зразок одного з найпоширеніших на Закарпатті різновидів каркасної дзвіниці. Пам'ятка складається з двох ярусів (нижнього — пошальованого, а горішнього — відкритого) і оперезана в основі опасанням на різьблених стовпчиках. Завдяки цьому досягнуто виняткової стилістичної єдності з будівлею церкви, що забезпечує художню цілісність і довершеність усього ансамблю.

Церква св. Трійці. 1928.

Роком спорудження дерев'яної церкви вважають 1928 p., коли в село прийшов ієромонах Гермоген (Скундзяк), який організував будівництво храму і став у ньому першим священиком.

Будівничим церкви був відомий майстер з Міжгір'я Василь Карпаті (Карпа) — родоначальник династії знаних в околиці майстрів. Помічниками були місцеві люди Воринка, Ковач, Мотичка. Виконання проєкту приписують російському інженеру-емігранту. Землю для храму виділили Олексій Беля, Олена Кливець, Федір Ковач, а кошти зібрали серед селян. Церкву поштукатурили за ігумена Нестора. Кураторами були вже згаданий О. Беля, Федір Воринка, Василь Шандор.

Іконостас новий, вкритий новою позолотою. У 1973 р. Іван Андрішко розмалював церкву всередині.

Церква св. Івана Предтечі. 1911.

Дерев'яну церкву на 300 вірників у доброму стані згадують у 1801 р. У шематизмі Мукачівської єпархії за 1915 р. йдеться про церкву в Колочаві-Лазах, збудовану в 1779 р.

Теперішня церква, що давніше була присвячена Різдву пр. богородиці, подібна до інших мурованих базилічних храмів. Збудували її майстри Луґош та Місяйло, а помічниками були Іваниш, ще один Луґош та Шкрюба.

Кошти зібрали серед селян і почали будівництво в 1901 р. Церкву посвятив 20 серпня 1911 р. вікарій Михайло Балоґ і тоді вона характеризувалася як одна із найгарніших церков і за архітектурою, і за внутрішнім оздобленням. Іконостас зробили у Будапешті.

У 1928 р. на храмове свято до вже зібраних на прикрашення храму 38 тисяч чехословацьких корон додалося ще 5350 корон. Іван Банга подарував 1500 корон. У 1976—1977 роках інтер'єр розмалював Василь Якубець. Це одна з небагатьох церков, бляшане барокове завершення якої не блискуче, а пофарбоване блакитною та жовтою фарбами.

У XX столітті Колочава, яка входила до угорської жупи Марамуреш, кілька разів переходила з рук в руки. Після поразки Австро-Угорщини у І світовій війні в селі часто панувало безвладдя. Відомим село стало завдяки легенді про Миколу Шугая (Сюгая). Він дезертирував з армії і разом з друзями організував загін опришків, який нібито «від багатих брав, бідним давав». Утім, селяни до сьогодні переважно переконані, що Сюгай був звичайним розбійником, бандитом і згодом — убивцею. Понад півтора року його безуспішно намагалася упіймати чеська жандармерія, кілька «четників» загинуло. Зрештою Шугая загнали у пастку. Його зрадили друзі і зарубали разом із молодшим братом Юрієм заради викупу. Цю історію описав у 1930-х роках чеський письменник Іван Ольбрахт, який тут прожив шість років. За його романом «Микола Шугай — розбійник» у Чехії згодом були зняті кінострічки та мюзикли, поставлені вистави, написані пісні, роман вивчали у середній школі. Поняття «Колочава» добре засвоїлось у чеській свідомості.

В Україні легенду про Шугая знають менше. Тут, у середній школі Колочави, в 1982 році був заснований «соцреалістичний» музей Івана Ольбрахта, у 1996 році перероблений в етнографічному стилі. З початком масового туристичного руху у 1990-х роках був заснований і фольклорний фестиваль, який від 1997 року проводиться у серпні за значної участі чеських туристів та місцевих фольклорних колективів. Музеєм та фестивалем займається вчителька Наталія Тумарець (Царенко). Вона ж разом із чоловіком та синами зайнялась реставрацією напівзруйнованої колишньої жандармської станції. Нині тут — корчма у народному стилі та пансіон для туристів, переважно чеських, яких після скасування Україною у 2005 році візового режиму побільшало у десятки разів.

Колочавська вузькоколійка

Метеостанція на хребті поряд з Колочавою

Вид на Колочаву зі схилів Стримби

Вид на Колочаву з вершини Стримби

Колочава славиться своїми музеями та пам'ятниками. Всього налічується 10 музеїв[6], деякі з них є унікальними і близько 20-ти пам'ятників[7].

Музей «Колочавська вузькоколійка» присвячений закарпатській вузькоколійці, відтворює процес транспортування, показує життя залізничників.

Музей «Колочавський бокораш» — наймолодший музей в Колочаві розповідає про вимерлу професію бокорашів. Тут показана технологія лісокористування та його сплаву карпатськими річками.

Два музеї присвячені шкільництву: «Радянська школа» та «Чеська школа» відтворюють умови навчання закарпатських школярів у різні періоди ХХ століття.

Музей-скансен «Старе село» — перший сільський музей архітектури та побуту на Закарпатті знайомить відвідувачів з побутом та життям жителів Колочави.

«Лінія Арпада» — це музей присвячений Другій світові війні. Він знаходиться у частині відреставрованих оборонних споруд, що знаходяться вздовж річки Теребля.

Музей «Бункер Штаєра» розповідає про діяльність місцевих повстанців, що вели антирадянську боротьбу і були частиною українського визвольного руху.

Музей «Воїнам-інтернаціоналістам» присвячений місцевим жителям, що воювали і різних частинах світу.

Також є музей в церкві Святого Духа та музей-колиба «Фауна Закарпаття».

Серед пам'ятників є унікальні для України: пам'ятник «Заробітчанам», пам'ятник «Примирення» — воїнам радянської, чехословацької та угорської армій, пам'ятник «Вівчар». А також пам'ятники народному герою Миколі Шугаю, Тарасу Шевченку, Олександру Духновичу, воїнам загиблим у мирний час, Роману Шухевичу, загиблим у таборах ГУЛАГ, «Вчителька з Вкраїни». У 2002 році встановлено погруддя Івана Ольбрахта.

Через Колочаву проходять популярні гірські туристичні маршрути[8][9]. Поряд з селом розташовані хребти: Красна, Квасний Верх. Існує маркований маршрут до села Усть-Чорна. Маршрут доступний для пішоходів, велосепедистів та позашляховиків[10][11].

Колочава є одним з найбільших сіл на Закарпатті, його населення становить близько 8 тисяч осіб. Розмовляють тут верховинським діалектом. Великий вплив на місцевих жителів мали румунські та німецькі переселенці. Численні румунські слова і сьогодні використовуються у повсякденному спілкуванні («колиба», «салаш», «магура», «буц», «вурда», «бокончі», «сарака»). У радянський час тут працював завод, який виробляв обладнання для оборонного комплексу, був колгосп. Нині багато чоловіків їздять до різних країн на заробітки — до Чехії, Росії. Жінки працюють у домашньому господарстві, доїжджають до сусіднього села Вільшани, де працюють у дитячому будинку притулку для психічно хворих. Ужгородський університет має тут свою біобазу. Поблизу села працює метеостанція. Гори навколо Колочави багаті на чорниці.

Колочаві часто дошкуляють повені. У листопаді 1998 року село було повністю відрізане від світу через розмиті стихією дороги, дуже багато домогосподарств постраждало. Місцеві мешканці вважають, що причина у частих повенях полягає у надмірній та неконтрольованій вирубці лісу у Карпатах, хоча село лежить у зоні Національного парку «Синевир». Захаращені деревом потоки під час повені руйнують мости у долині та прибережні споруди. Дошкуляє екології і засмічення Тереблі побутовими відходами, особливо ПЕТ-пляшками. Через те, що у селах практично не діє система збору, сортування та вивезення сміття, мешканці викидають сміття у річки. У результаті на берегах Вільшанського водосховища, яке починається біля колочавського присілка Мерешор, плавають десятки тисяч використаних порожніх пластмасових пляшкок.

У селі діє «Птахопарк», де живуть безліч птахів[12].

Народилися:

• Маркусь Віктор Васильович — сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни 2014—2017.
• Аржевітін Станіслав Михайлович — банкір та політик, голова Ради Асоціації українських банків.
• Петро Колочавський — укладач збірника оповідань на духовні теми початку XVIII століття.
• Тумарець Наталія Анатоліївна — вчителька місцевої загальноосвітньої школи, керівник музею Івана Ольбрахта і «Жандармської станиці», яка зараз діє як корчма й готель. За багаторічну роботу зі зміцнення чесько-українських зв'язків була нагороджена відзнакою чеського МЗС «Gratias Agit» (2011).
• Микола Шугай — закарпатський народний герой і відомий злочинець, який грабуючи багатих допомагав бідним.

Проживав:

• Іван Ольбрахт — чеський письменник та громадський діяч.

Відвідав:

• Моргоч Олег і Арич Віталій — відомі на увесь світ мандрівники, які відвідали Колочаву наприкінці жовтня 2017 року.

• Музей архітектури і побуту «Старе село»
• Колочавська вузькоколійка
• Музей «Чеська школа»
• Джерело № 1 (Колочава)

- Про мешканців Колочави чеський письменник Іван Ольбрахт писав у романі «Микола Шугай — розбійник»

- храм Преображення Господнього. 1999.

- храм Святого Духа 1795

- храм  св. Трійці. 1928.

-  св. Івана Предтечі. 1911.

- Музей «Колочавська вузькоколійка» присвячений закарпатській вузькоколійці, відтворює процес транспортування, показує життя залізничників.

- Музей «Колочавський бокораш» — наймолодший музей в Колочаві розповідає про вимерлу професію бокорашів. Тут показана технологія лісокористування та його сплаву карпатськими річками.

- Два музеї присвячені шкільництву: «Радянська школа» та «Чеська школа» відтворюють умови навчання закарпатських школярів у різні періоди ХХ століття.

- Музей-скансен «Старе село» — перший сільський музей архітектури та побуту на Закарпатті знайомить відвідувачів з побутом та життям жителів Колочави.

- «Лінія Арпада» — це музей присвячений Другій світові війні. Він знаходиться у частині відреставрованих оборонних споруд, що знаходяться вздовж річки Теребля.

- Музей «Бункер Штаєра» розповідає про діяльність місцевих повстанців, що вели антирадянську боротьбу і були частиною українського визвольного руху.

- Музей «Воїнам-інтернаціоналістам» присвячений місцевим жителям, що воювали і різних частинах світу.

- музей в церкві Святого Духа

- музей-колиба «Фауна Закарпаття».

- близько 20-ти пам'ятників: пам'ятник «Заробітчанам», пам'ятник «Примирення» — воїнам радянської, чехословацької та угорської армій, пам'ятник «Вівчар». А також пам'ятники народному герою Миколі Шугаю, Тарасу Шевченку, Олександру Духновичу, воїнам загиблим у мирний час, Роману Шухевичу, загиблим у таборах ГУЛАГ, «Вчителька з Вкраїни». У 2002 році встановлено погруддя Івана Ольбрахта.

- У селі діє «Птахопарк», де живуть безліч птахів

• М. Сирохман. П'ятдесят п'ять дерев'яних храмів Закарпаття. К.: Грані-Т, 2008
• Шкільництво : історія верховинського села Колочава. Кн. 3 / С. М. Аржевітін ; упоряд. Ю. Глаголев ; пер. із чес. О. Грива ; пер. з угор. М. Бідзіля ; передм. : Ю. Телячий, В. Дербак. – К. : ПЕНМЕН, 2019. – 1328 с. : іл.

• Колочава — Інформаційно-пізнавальний портал | Закарпатська область у складі УРСР (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР.)
• http://www.kolochava.com
• http://www.castles.com.ua/kolochava.html
• Туристична привабливість с. Колочава http://artrelax.lviv.ua/kolochava-tourists-popular-village
• У Колочаві на Міжгірщині в червні відбудеться гастрономічний фестиваль ріплянки
• Інформація на сайті Дерев'яні Храми України
• У закарпатській Колочаві за один день відкрито п'ять пам'ятників^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Лівінський О. Де село, де рідний край… Чеський феномен української Колочави. Ж-л «Пороги», Прага, № 5, 2007.
• Унікальні села України. Колочава — спецпроект про село Колочава

Фільми про Колочаву

• «Марійка-невірниця»(Чехословаччина)1933 р., режисер В.Ванчура, сценарій К.Нови за новелами І.Ольбрахта
• «Микола Шугай» (Чехословаччина) 1947 р., режисер М-Дж. Крнянський за романом І.Ольбрахта
• «Балада про бандита» («Balada pro banditu») (ЧССР) 1979 р., режисер В.Сис ,
• «Я піду в далекі гори» (док/ф. СРСР)1981 р., режисер В.Стороженко студія Укркінохроніка
• «Легенда про безсмертя» (СРСР)1985 р., режисер Б.Савченко
• «Голет у долині» (Чехія) 1995 р. режисер З.Достал ,
• «Ольбрахт і Колочава» (док/ф. Україна)2008 р., автор та меценат С.Аржевітін, режисер С.Губський
• «Пам'ять і примирення» (док/ф. Україна)2009 р., автор та меценат С.Аржевітін, режисер С.Губський