Королівство Хорватія (Габсбурги)

Користуючись зростаючим конфліктом між Максиміліаном і Сигізмундом, Сулейман почав свою шосту угорську компанію в 1565, з 150,000 військом. Він успішно розпочав наступ на північ у 1566, але зробив невеликий гак, щоб захопити аванпост Сигетвар, який він не зміг захопити десять років тому. Невелику фортецю захищав граф Миклош Зрині та 2500 вояків. Вони змогли утримати свою фортецю протягом місяця, і знищити 20,000 вояків османської армії, перш ніж знищили себе. Ця облога, тепер відома як Сигетварська битва[3], надала достатньо часу для перегрупування австрійським військам, перед тим як турки досягли Відень.

За наказом короля в 1553 і 1578, великі райони Хорватії і Славонії, прилеглі до Османської імперії були виокремленні у Воєнну границю (Vojna Krajina) керуєму безпосередньо військовим командуванням Відня. Через небезпечну близькість до османської армії, область стала досить безлюдною, тому Австрія закликала до заселення сербів, німців, угорців, чехів, словаків і русин/українців та інших слов'ян Воєнної границі.

У 1573, вибухнуло антифеодальне повстання в північній частині Хорватії та Словенії через високе оподаткування й необґрунтоване жорстоке поводження з жінками в Хорватії та Словенії. Амброуз Матія Губеч та інші керівники повстання підняли селян до зброї в більш ніж шістдесяти ленів по всій країні в січні 1573, але їх повстання було придушене на початку лютого. Матія Губеч і тисячі інших були публічно страчені незабаром після цього, досить жорстоким чином для того, щоб служити прикладом для інших.

Після падіння форту Біхач, від армії боснійського візира Хасан-паші Предоеєича в 1592 році, залишалася нескореною лише невелика частина Хорватії. Незагарбаний терен мав площу 16,800 км ²[4]

Після битви при Сисак в 1593 році, коли Османська армія була успішно відбита вперше на території Хорватії, втрачену територію в основному відновлено, за винятком великої частини сьогоденної Боснії і Герцеговини. До 1700, Османська імперія лишилась Османської Угорщини та Хорватії, Австрія встановила імперський централізований контроль над цими теренами.

Австрійська імперська армія перемогла турків у 1664 році, але імператор Леопольд зміг отримати вигоду від успіху, коли він підписав Вашварський мир, за яким Угорщина і Хорватія були позбавлені можливості відновлення території, втраченої в ході війн з Османською імперією. Це викликало незадоволення серед угорського та хорватського дворянства, яке мало змову проти імператора, але вони не були достатньо потужними, щоб зробити щось про нього, навіть якщо вони вели переговори з французами та турками.

Хорватія була однією з коронних землях, які підтримали імператора Карла VI з впровадженням Прагматичної Санкції у 1713[2] й імператрицю Марію Терезію у війні за австрійську спадщину у 1741-1748. Згодом імператриця зробила значний внесок у хорватському питанні, ініціювавши кілька змін в адміністративному контролі воєнної границі, феодальній та податковій системах. Вона також надала незалежний порт Рієка Хорватії в 1776 році. Але, вона також ігнорувала і врешті-решт розпустила парламент Хорватії, в 1779, Хорватія отримала тільки одне місце в Раді консулів Угорщини, отримавши бана Хорватії.

З падінням Венеційської республіки в 1797 році, її володіння в східній Адріатиці, головним чином находились під контролем Франції, яка втратила свої права на користь Австрії в тому ж році. Через вісім років Франція утворила Іллірійські провінції, але знов втратила у 1815, на користь австрійської корони. Хоча терени були частиною однієї й тієї ж імперії, Далмація і Істрія були частиною Цислейтанії, в той час як Хорватія і Славонія були частиною Транслейтанії.

У 19 столітті виник хорватський романтичний націоналізм як протидія ненасильницький, але очевидній германізації і мадяризації. Хорватське національне відродження почалося в 1830-х з іллірійського руху. Рух привернув низку впливових фігур і запровадив низку важливих досягнень у хорватську мову та культуру. Провідник ілліризму — Людевит Гай, який також реформував і стандартизував хорватської літературної мови. Офіційна мова в Хорватії, до 1847, була латина, надалі стала хорватська[2] .

В 1840 році австро-угорський перепис населення було проведено в кронланді Хорватія і Славонія. Населення склало 1,605,730 осіб.

У 1840-х років, рух перейшов від культурних цілей і до політичних вимог. Було заборонено, королівськими представниками 11 січня 1843, від імені канцлера Меттерніха, використовувати термін Іллірія та іллірійські відзнаки в громадських місцях. Це затримало прогресивний рух, але воно не могло зупинити зміни в суспільстві, яке вже почалося.

У революції 1848 року на Габсбурзьких теренах, хорватський бан Елачич співпрацював з австрійцями у придушенні угорської революції 1848, проводив військові кампанії в Угорщині, досить успішні, до битви при Пакозді. Попри цей внесок, Хорватія зазнала абсолютизм Олександра фон Баха, а також угорськоу гегемонію під час правління бана Левіна Рауха, коли імперія була перетворена на подвійну монархію Австро-Угорщину в 1867 році.

Тим не менше, бану Елачичу вдалося скасування кріпацтво в Хорватії, що в кінцевому результаті призвело до великих змін в суспільстві: влада великих землевласників було зменшено, а орні землі стали більш підрозділятися, за для упередження голодомору. Багато хорватів почали еміграцію в країни Нового Світу у цей період, і ця тенденція буде тривати протягом наступних ста років, і створююси велику хорватську діаспору.

Іллірійський рух був досить широким за своїм охопленням, від націоналістів до пан-славістів. Це в кінцевому підсумку призвело до утворення двох рухів:

• Хорватський національний рух було спрямовано, насамперед, на об'єднання і незалежність хорватської нації, на чолі з парламентарієм Анте Старчевич, який заснував Праву партію у 1861.
• Пан-Південно-слов'янський рух, югославський напрямок орієнтувався на інтеграцію з сусідніми Південнослов'янськими народами на чолі з єпископом Йосип Юрай Штроссмаєр, який заснував Югославську академію наук і мистецтв у 1867 році і повторно заснував Університет Загреба у 1874.

Втрата Хорватської внутрішньої автономії було виправлено через рік після австро-угорської угоди 1867 р., коли в 1868, була підписана Хорватсько-угорська угода (Hrvatsko-ugarska nagodba). Разом з тим губернатор (бан) назначався з Угорщини, 55% відсотків всіх податкових надходжень відправлялося в Будапешт, Угорщина мала владу над найбільшим морським портом Рієка. Завдяки цій угоді, Королівство Хорватія отримала автономію в адміністративних, освітніх і судових питаннях[4].

У 1848 році Королівство Хорватія прийняла новий офіційний прапор і герб. Новий прапор був хорватським триколором червоний, білий і синій, і залишається символом Хорватії досі. Великий герб прийнятий в 1848 р. включав три малих герби: Хорватії, Королівства Далмації, Королівства Славонії. Королівство також використовувало назву "Триєдине Королівство Хорватії, Славонії і Далмації" (хоча ця назва не була визнана імперією). Королівство як і раніше, керувало Королівством Славонія, але не мало контролю Королівство Далмації. У 1849 році Королівство Славонія отримало незалежність від королівства Хорватія, а в 1852 році імперський австрійський уряду, який ніколи не визнав за як офіційний триколор, заборонив його використання, поряд з гербом. У 1852 — 1868 Королівство Хорватія використовувала червоно-білий прапор, і старий герб.

• Королівство Хорватія і Славонія
• Середньовічна Хорватія
• Королівство Славонія
• Королівство Далмація
• Історія Хорватії

• Австрійська імперія
• Мапа військових округів у складі Австрійської імперії