Кінь дикий
Кінь дикий, або тарпан (Equus caballus ferrus, також Equus caballus gmelini) — представник роду Кінь (Equus), дика форма виду Equus caballus, найімовірніший пращур одомашненого свійського коня (Equus caballus caballus).
? Тарпан | ||||||||||||||||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
![]() | ||||||||||||||||||||
Біологічна класифікація | ||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||
Equus ferus ferus Boddaert, 1785 | ||||||||||||||||||||
Синоніми | ||||||||||||||||||||
equiferus Pallas, 1811 gmelini Otto Antonius, 1912 | ||||||||||||||||||||
Посилання | ||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||
Таксономія
Один з трьох загальновизнаних підвидів виду Equus caballus[1]:
- Equus caballus ferus — Кінь дикий, або тарпан (інколи розрізняють лісову і степову форми),
- Equus caballus przewalskii — Кінь Пржевальського, або тарпан джунгарський.
- Equus caballus caballus — Кінь свійський (включаючи все різноманіття робочих і скакових коней), нерідко розглядається як підвид Коня Пржевальського при визнанні останнього окремим видом.
Опис і поширення
Вимерлий європейський дикий кінь, невеликий на зріст (висота в холці 107 — 130 см). Однією з ознак, окрім малого зросту, є темний «ремінь» уздовж хребта, а також відсутність чубчика та неповисла грива. Травоїд; у минулому досить поширений у степах і лісостепах Європи.
Тарпани були маленького зросту з відносно грубою горбоносою головою, загостреними вухами, густою короткою хвилястою, майже кучерявою шерстю, яка ставала довшою взимку, короткою, густою, кучерявою гривою і хвостом середньої довжини. Влітку колір був рівномірний чорно-бурий, жовто-бурий або брудно-жовтий, взимку ясніший, мишачий (мишаста масть) з широкою темною смугою вздовж спини. Ноги, грива та хвіст — темні. Густа шерсть дозволяла тарпанам переживати холодні зими. Міцні копита не вимагали підків.
Тарпани водилися табунами, іноді по кілька сотень голів, які розпадалися на маленькі групи з жеребцем на чолі. Тарпани були вкрай дикі, обережні та полохливі.
Історія знищення
Загальноприйнято вважати, що тарпани вимерли через оранки степів під поля. Їх витіснили стада домашніх тварин, які займали пасовища і водопій. Також у деяких країнах м'ясо тарпанів вживали в їжу.
Через те, що ці коні завдавали великої шкоди посівам, їх почали нищити. До початку XVII століття деякі міста Європи мали загони стрільців, які полювали на диких коней, що спустошували поля.
У 1814 році в Пруссії кілька тисяч нагоничів оточили в Дуйсбурзькому лісі останні табуни лісових коней і знищили їх. Всього було вбито 260 тварин.
В Україні раніше тарпан був досить численний; окультурення степів спричинилося до зникнення тарпанів (останній екземпляр відловлено у 1886 році біля села Нововоронцовка на Херсонщині).
У 1918 році в маєтку поблизу Миргорода на Полтавщині (Україна) помер останній (степовий) тарпан. Нині череп цього тарпана зберігається в Зоологічному музеї МДУ, а скелет — у Зоологічному інституті Академії наук у Санкт-Петербурзі.
Спроби відтворення виду
У польській частині Біловезької Пущі з особин, зібраних по селянських господарствах (у яких у різний час опинилися тарпани та дали потомство), були штучно відновлені так звані тарпановидні коні (польський коник), що зовні виглядають точно як тарпани, і випущені на волю. Згодом тарпановидні коні були завезені й в білоруську частину Біловезької Пущі.
З 2014-го року проєкт по розведенню тарпановидних коней запущений в Україні. Близько 30 особин завезено в Парк природи «Беремицьке» (Козелецький район, Чернігівська область).
У 1999 році Всесвітній фонд природи (WWF) в рамках проєкту завіз в околиці озера Папес на південному заході Латвії 18 коней. На 2008 рік їх там було вже близько 40.
Цікаві факти
![](../I/EKr1-001.jpg.webp)
На честь дикого коня тарпана було названо швидкісний потяг ЕКр1 «Тарпан» виробництва Крюківського вагонобудівного заводу, що у місті Кременчук Полтавської області. Поїзд належить Українській залізничній швидкісній компанії.
Примітки
- Вид Equus caballus // Види ссавців світу 2005. Архів оригіналу за 26 вересня 2012. Процитовано 29 червня 2011.
Література
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
- Гептнер В. Г. О тарпанах // Зоол. журн. — 1955. — 34, № 6. — С. 1404—1423.
- Кириков С. В. Человек и природа степной зоны. Конец X — середина XIX в. (Европейская часть СССР). — М.: Наука, 1983. — 126 с.
- Кінь Пржевальського (Equus Przewalskii Pol., 1881): Проблеми збереження та повернення в природу (Матеріали VI Міжнародного симпозіуму, присвяченого 100 — річчю розведення виду в заповіднику «Асканія-Нова») // Вестик зоологии — 1999. — Окремий випуск № 11.—240 с. (у тому числі Зміни фауни унгулят України в історичні часи)
- Сокур І. Т. Історичні зміни та використання фауни ссавців України. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1961. — 84 с.
- Кузьмина И. Е. Лошади Северной Евразии от плиоцена до современности. — СПб, 1997. — 224 с. — (Тр. ЗИН РАН; Том 273).
Посилання
- Тарпан // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1966. — Т. 8, кн. XV : Літери Ст — Уц. — С. 1880. — 1000 екз.
- Тарпан // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
- Кінь дикий в Червоній книзі України
- http://horses.kiev.ua/page_predki.html Архівовано 25 квітня 2010 у Wayback Machine.