Лавринович Олександр Володимирович

Батько Володимир Павлович (1929) і мати Валентина Павлівна (1928), дружина Світлана Григорівна (1956) — математик-програміст Головного обчислювального центру Міносвіти, син Максим Лавринович (1978) — керуючий партнер юридичної фірми «Лавринович і Партнери» , син Віталій (1983).

У 1978 році закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (фізичний факультет) за спеціальністю «оптичні прилади і спектроскопія». У 1987 році закінчив аспірантуру Київського політехнічного інституту за спеціальністю «лазерна техніка та технологія», у 1988 році захистив дисертацію «Інтенсифікація обробки надтвердої кераміки лазерним випромінюванням».

У 1998 році закінчив Національну юридичну академію України ім. Ярослава Мудрого за спеціальністю «правознавство» з відзнакою, у 2001 році захистив кандидатську дисертацію «Виборче законодавство України та проблеми його вдосконалення» на спеціалізованій Раді Інституту держави і права ім. В. Корецького Національної академії наук України.

Трудову біографію розпочав у 1978 році — на посаді інженера, згодом — молодший науковий співробітник, науковий співробітник, старший науковий співробітник Інституту надтвердих матеріалів АН УРСР.

1981—1984 — служба в армії (начальник радіолокаційної станції).

У 1990–1992 роках — старший викладач (за сумісництвом) факультету хімічного машинобудування Київського політехнічного інституту.

Член Народного Руху України з часу його заснування. У 1989 р. обраний заступником Голови Ради представників НРУ. У 1990—1997 р.р. на 2,3,4,5,6,7 Зборах Руху обирався заступником, першим заступником Голови Народного Руху України. У 1998 році на 8-х Зборах Народного Руху України звільнився з посади заступника Голови Руху й вийшов із складу всіх керівних органів Руху.

У 1990 році обраний членом Центральної виборчої комісії, у 1991 р. — заступником Голови ЦВК, у 1993—1994 роках виконував обов'язки Голови Центрвиборчкому.

У 1994—1998 р.р. — народний депутат України 2-го скликання, обраний у 274 виборчому окрузі (Львівська область). Заступник Голови комітету з питань правової політики і судово-правової реформи. Координатор парламентської фракції Народного Руху України.

4 квітня 1996 року 10 депутатських фракцій (без соціалістів та комуністів) створили міжфракційну депутатську групу з розробки Конституції і обрали керівником групи заступника голови Народного Руху України О. Лавриновича.

У 1998—2001 р.р. Народний депутат України 3-го скликання, обраний у 121 виборчому окрузі (Львівська область). Секретар комітету з питань правової реформи. Член Фракції Народного Руху України. Склав депутатські повноваження 18 жовтня 2001 р.[5]

У 2001—2002 р.р. Державний секретар Міністерства юстиції України[6][7].

У 2002 році обраний народним депутатом України 4-го скликання за виборчим списком блоку «Наша Україна». Від реєстрації народним депутатом України відмовився[8].

У 2002—2005 р.р. міністр юстиції України[9][10].

У 2005—2006 р.р. заступник Голови правління ВАТ «Укрнафта».

З серпня 2006 року — перший заступник Міністра Кабінету Міністрів — начальник Управління правового забезпечення Секретаріату Кабінету Міністрів України[11].

1 листопада 2006 року знову призначений міністром юстиції України[12].

З листопада 2007 Народний депутат України 6 скликання від Партії регіонів, № 67 в списку. На час виборів: Міністр юстиції України, безпартійний.

З грудня 2007 заступник голови фракції Партії регіонів.

Перший заступник Голови Верховної Ради України 6-го скликання з 2 вересня 2008 року по 11 березня 2010 року.

З 10 березня 2010 втретє призначено на посаду Міністра юстиції України

Член Вищої ради юстиції за посадою (присягу члена ВРЮ склав на пленарному засіданні Верховної Ради України 12 березня 2010 р.)

4 липня 2013 року звільнений з посади Міністра юстиції України.[13]

2 липня 2013 обраний Верховною Радою України членом Вищої Ради Юстиції[14].

4 липня 2013 члени Вищої Ради Юстиції обрали Лавриновича Олександра Головою Вищою Ради Юстиції. 10 квітня 2014 завершив роботу в ВРЮ.

13 липня 2015 року Генеральна прокуратура України повідомила про підозру Олександру Лавриновичу в скоєнні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 Кримінального кодексу України, а саме — за підозрою у розтраті шляхом, начебто, зловживання службовим становищем державних коштів у сумі понад 8,5 млн гривень[15], а саме, перераховано 95 тис. грн., а 2013 р. ще 8,6 млн грн. на послуги іноземних юристів, юридичної компанії зі США «Skadden, Arps, Slate, Meagher & Flom» для захисту держави Україна у кримінальній справі «Тимошенко проти України», яка була на розгляді в Європейському суді з прав людини.[16][17][18] 30 липня 2015 року Печерський районний суд Києва призначив заставу в розмірі 1,2 млн гривень[19], яка була внесена 7 серпня. 18 серпня 2016 року Генеральна прокуратура України повторно вручила Олександру Лавриновичу підозру за ч. 5 ст. 191 Кримінального кодексу України (у документі новий текст та виправлені помилки)[20].

15 вересня 2017 року суддя Батрин Печерського районного суду м. Києва обрала^{[недоступне посилання з липня 2019]} колишньому міністру юстиції України Олександру Лавриновичу запобіжний захід у вигляді утримання під вартою до 02.11.17 у справі про захоплення державної влади шляхом оприлюднення Міністерством юстиції рішення Конституційного суду України від 30.09.10 р.[21]. 27 вересня Апеляційний суд Києва скасував рішення Печерського суду і звільнив Лавриновича в залі суду. Апеляційний суд встановив^{[недоступне посилання з липня 2019]} факт необгрунтованості підозри Олександру Лавриновивичу і вказав на перевищення повноважень і протиправні дії судді Печерського районного суду при прийнятті ухвали від 15.09.2017 р[22].

Автор та співавтор 12 винаходів, 4 монографій, 48 наукових праць у галузі лазерної технології. Автор понад 20-ти наукових праць в галузі конституційного права. Автор і співавтор близько 50-ти законопроектів, автор концепції Конституційного договору. Співавтор Конституції України.

• Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (2004)
• Орден «За заслуги» I ст. (24 серпня 2013) — за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм[23]
• Орден «За заслуги» II ст. (28 червня 2011) — за значний особистий внесок у розбудову правової держави, багаторічну плідну громадсько-політичну діяльність[24]
• Орден «За заслуги» III ст. (27 листопада 2001) — за вагомий особистий внесок у державне будівництво, активну участь в організації та проведенні Всеукраїнського референдуму у питанні про проголошення незалежності України 1991 року[25]
• Заслужений юрист України (29 березня 2003) — за значний особистий внесок у реалізацію державної правової політики, зміцнення законності і правопорядку, високий професіоналізм[26]
• Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, відзнакою «За служіння закону» Верховного Суду України, відзнаками відомств та громадських організацій України.

• Лавринович Олександр Володимирович, Офіційна сторінка Facebook
• Лавринович Олександр Володимирович // Офіційний сайт Вищої ради юстиції України