Лебідь Дмитро Захарович

Батьки були селянами з села Єлецько-Миколаєвське Новомосковського повіту Катеринославської губернії. З 1894 року батько працював чорноробом на заводі, а потім машиністом залізниці.

1905 року Дмитро Лебедь вступив до двокласного залізничного училища при станції Нижньо-Дніпровській, але у зв'язку зі смертю батька залишив навчання у 1908 році, закінчивши три класи.

З серпня 1908 по 1909 рік працював чистильником паровозів паровозного депо Катерининської залізниці у місті Нижньодніпровську.

Член РСДРП(б) з 1909 року. Вів партійно-організаційну роботу в Катеринославі (нині Дніпро).

У 1909—1910 роках — опалювач вагонів вагонного депо. У 1910—1911 роках — помічник слюсаря вагонного депо. У травні 1911 — липні 1912 року — чорнороб, помічник слюсаря вагонних майстерень. У 1912 році заарештований за революційну діяльність, однак незабаром звільнений. У 1912—1916 роках — слюсар, нікелювальник вагонних майстерень у Катеринославі.

1916 року Лебедя призвали в російську імператорську армію. Він утік, а потім улаштувався в запасний полк. Наприкінці 1916 року добився мобілізації через хворобу.

У січні 1917 року Лебедя заарештували, та вже в березні, внаслідок Лютневої революції, звільнили. Був членом Катеринославської ради та виконкому, губернським комісаром міліції, очолював комітет РСДРП(б) Нижньодніпровського району. Керував у місті арештами колишніх діячів минулого режиму, а також організовував цькування та арешти меншовиків та інших політичних противників. Пізніше став заступником голови виконкому Катерининської залізниці.

У квітні 1918 — січні 1919 року — редактор журналу «Власть Советов» (вісника Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) РРФСР) у Москві.

У січні — червні 1919 року — заступник голови Катеринославського губернського комітету РКП(б) і редактор газети «Звезда» (Катеринослав).

У червні — серпні 1919 року — уповноважений командувача 14-ї армії РСЧА на П'ятихатській ділянці Південного фронту. У серпні — жовтні 1919 року — лікувався після поранення, виконував доручення Всеукраїнського революційного комітету з організації радянської влади в Києві.

У вересні 1919 — лютому 1920 року — член Президії і заступник голови виконавчого комітету Владимирської губернської ради, член редколегії Владимирської губернської газети «Призыв».

У лютому — листопаді 1920 року — редактор губернської газети «Звезда» (Катеринослав), начальник політичного відділу Катерининської залізниці.

3,5 роки — від 23 листопада 1920 року до 12 травня 1924 року — Лебідь був другим секретарем ЦК КП(б)У.

7 вересня 1922 року, доповідаючи Йосипу Сталіну, Валеріану Куйбишеву та В'ячеславу Молотову про арешти в Україні «антирадянської інтелігенції», писав, що висилати українських професорів за кордон узагалі недоцільно, оскільки там і так склалося досить потужне емігрантське угрупування, та звертався з проханням обмежитися висилкою у віддалені райони. (Гусєв В. «Застосувати як одну з репресивних мір проти професури вислання за межі федерації» // Віче. — 1994. — № 10. — С. 124—125).

Історик Орест Субтельний так охарактеризувався діяльність другого секретаря ЦК КП(б)У:

Так, один із найвищих чиновників української компартії росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до українізації взагалі. Він обстоював так звану «теорію боротьби двох культур», з якої випливало, що оскільки російська культура в Україні пов'язана з прогресивним пролетаріатом і містом, у той час як культура українська — з відсталим селянством і селом, то російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей «природний процес». Хоч ідеї цього діяча поділялися багатьма його зверхниками у Москві, їх вважали передчасними, тому його та ряд інших визначних партійних чиновників-неукраїнців відкликали.

Зокрема, в серпні 1923 року на Київській партійній конференції Дмитро Лебідь, ствердивши, що через історичні обставини культура міста є російська, а культура села українська, заявив, що «поставити собі за завдання активно українізувати партію, себто робітництво … це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста». Він запропонував засади вільної боротьби двох культур в Україні, їх вільну конкуренцію, з тим, що партія і уряд не повинні втручатися в цей процес.

У зарубіжній історіографії цю теорію (та практику, що випливала з неї) ще називали «лебедівщиною».

У травні 1924 — грудні 1925 року — голова Центральної контольної комісії КП(б)У та народний комісар робітничо-селянської інспекції УРСР.

У березні 1926 — 10 лютого 1930 року — заступник народного комісара робітничо-селянської інспекції СРСР.

7 лютого 1930 — серпень 1937 року — 1-й заступник голови Ради народних комісарів РРФСР та голова Комітету із загальної освіти при РНК РРФСР.

1 серпня 1937 року Лебедя заарештували, звинувативши в «українському націоналізмі», а вже 29 жовтня 1937 року винесли смертний вирок і наступного дня розстріляли. Похований на Донському кладовищі Москви.

17 березня 1956 року посмертно реабілітований, 22 березня 1956 року поновлений в КПРС.