Ледбеллі

Хадді Вільям Ледбеттер народився 15 січня 1888 (за іншими даними — 29 січня 1885) на плантації неподалік від Шрівпорт а (Shreveport, штат Луїзіана), в місці, де сходяться кордони трьох штатів: Техасу, Луїзіани та Арканзасу. Коли йому було 5 років, вся сім'я переїхала в Лейх (штат Техас, недалеко через кордон).

Хадді ріс надзвичайно сильним: гнув підкови голими руками, збирав бавовну за день більше односельців, любив міцні напої, хорошу бійку і молодих дівчат. Його сім'я була не так вже бідна, в Луїзіані всі її члени збирали бавовну на чужих плантаціях, а переїхавши в Техас, мала власну землю.

Гру на акордеоні він вивчів ще в ранньому дитинстві у батька (Уес Ледбеттер, який був музикантом), на гітарі — у дядька (Террел Ледбеттер), а потім сам освоїв фортепіано, мандоліну і губну гармошку (в ті роки гітара майже не використовувалася для швидких активних пісень, бо видавала тільки дуже тихі звуки — пізніше з'явилися металеві мексиканські і гавайські гітари, котрі не заглушалися звуком танцю) . Голосом природа його теж не обділила (у нього був потужний баритон).

У віці 15 років у Хаюдді Ледбеттера народилася дитина, через рік — ще один. Це не сильно сприяло його авторитету в сільському суспільстві, і він відправився шукати щастя в іншому місці. На початку століття він об'їздив всю Луїзіану і Техас, вивчивши і придумавши багато пісень, і зупинив свій музичний вибір на 12-струнної гітарі, що стала «його» інструментом в очах нащадків. Час від часу він заробляв звичайною роботою (збирача бавовни, вантажника, лісоруба тощо), але частіше грав і співав. Один раз він серйозно захворів, і йому довелося тимчасово повернутися в будинок батьків — в цей час він перший раз одружився.

В Далласі він зустрівся зі Сліпим Лемон Джефферсоном, якому спочатку акомпанував на концертах, і з яким вже незабаром виступав дуетом на рівних. Джефферсон був молодший його, але набагато ширше відомий, він першим з чорних виконавців зробив достатньо записів, щоб продати мільйон пластинок — але недостатньо для того, щоб забезпечити себе (він помер у бідності, замерзлий до смерті в заметіль). Вже в 1940-і роки Лід Беллі присвятив Джефферсону пісню, в якій згадував той час.

В 1916 дует розпався через те, що Лід Беллі потрапив до в'язниці за бійку. Батьки Уес і Саллі Ледбеттер заклали свою зароблену довгими роками збиральництва бавовни ферму, щоб найняти адвоката, який добився невеликого терміну в три місяці. Ледбеллі не відсидів навіть цей строк і втік — могутнє здоров'я дозволило йому бігти швидше та довше тюремних собак, і його не наздогнали. Він знову повернувся додому, де відсиджувався в сараї на фермі батьків, поки батько не послав його в Новий Орлеан. Це місто не сподобався Лід Беллі, він переїхав незабаром у Де Кальб (De Kalb) на північному сході Техасу (біля кордону з Арканзасом), де і «ліг на дно», живучи у родичів і працюючи на фермі. Пару років він прожив, зрідка виступаючи під псевдонімом Волтер Бойд (англ. Walter Boyd). У 1918-у році Бойд вплутався в бійку і був звинувачений у вбивстві якогось Вілла Стаффорда, далекого родича Лед Беллі, якому хтось вистрілив в голову (до останніх днів Лед Беллі запевняв, що це був не він). Бойда заарештували і він (саме під цим ім'ям) сів за вбивство в Техаську в'язницю Harrison Country Prison на тридцять років.

Сім років Лід Беллі пропрацював, скутий одним ланцюгом з іншими каторжниками, і, ймовірно, саме в цей час отримав своє прізвисько. Він дійсно переносив тяготи каторги краще за інших, і продовжував співати — музичні інструменти було складно дістати, принаймні поки він не став улюбленим виконавцем наглядачів, а ось ритмічних робочих пісень він знав достатньо, а які не знав — тут же вивчив. Його батько, Уес Ледбеттер, спробував викупити Бойда на свободу, але у нього не вистачило грошей на хабарі; через деякий час він помер. Коли тюремні охоронці стали частіше просити Лід Беллі заспівати спеціально для них, а потім і техаський губернатор слухав його під час частих службових візитів, Волтер Бойд став місцевою знаменитістю. Він негайно скористався цим шансом і написав пісню «Губернатор Пат Нефф», в якій просив губернатора про помилування, і заспівав її під час його чергового візиту:

План спрацював, хоча Пат Нефф не так давно зайняв місце іншого губернатора, прибраного у зв'язку зі скандалом про помилування, і у своїй виборчій кампанії клявся, що нікого амністувати не буде. Лід Беллі повернувся до Луїзіани, де деякий час працював шофером вантажівки, часто граючи в громадських місцях, заробляючи цим на випивку і жіночу увагу. Одного разу під час виконання пісні «Mister Tom Hughes's Town», коли Лід Беллі грав занадто захоплено, на нього напали двоє, один з яких ударив його ножем по горлу, а другий спробував вистрілити з пістолета. Лід Беллі, висмикнувши ніж з шиї, відібрав пістолет і прогнав одного нападника, а іншого застрелив. Коли він прийшов у поліцію, стікаючи кров'ю, щоб віддати пістолет, йому там м'яко натякнули, щоб більше в їхній район грати не приходив. Цей епізод детально описується словами самого Лід Беллі в книзі Джона Ломакса «Негритянські народні пісні…»[5]

Було ще кілька подібних епізодів і невеликих сутичок з законом, але до 1930го року все обходилося. Про те, що саме сталося потім, єдиної думки немає: сам Лід Беллі розповідав, що він спробував вкрасти віскі в барі і побився з шістьма білими; інша версія говорить про те, що шестеро білих причепилися до того, що він прийшов на концерт Армії Спасіння і там танцював під музику. Підсумком стало те, що Лід Беллі за спробу вбивства на 10 років сів у в'язницю Louisiana State Penitentiary.

Луїзіанська каторжна тюрма

Умови проживання в таборі були дуже суворі, кілька разів Лід Беллі потрапляв під покарання (прочуханку) за дрібні провини, але потім пристосувався, прогнувся під систему і, судячи за збереженими документами, обіймав різні посади, що вимагають довіри (при пранні та їдальні).

У липні 1933 року в Анголу приїхав Джон Ломакс, відомий шукач і збирач американської народної музики (один з перших), і записав Лід Беллі (вже абсолютного віртуозу гри на 12-струнної гітарі, який знав близько півтисячі своїх, чужих і народних пісень) для Бібліотеки Конгресу. Ломакс не вірив своєму щастю і через кілька місяців повернувся з новим обладнанням (механізм для запису на диски з алюмінію займав майже цілу машину), щоб записувати ще і ще. Лід Беллі вхопився за цей шанс, і одна з пісень була звернена до Луїзіанського губернатору (О. К. Аллена), і незабаром Лід Беллі знову вийшов на свободу. (Пізніше знайшлися свідчення того, що його збиралися в будь-якому разі випускати за хорошу поведінку та в зв'язку з економією під час Великої депресії).

Він розшукав Ломакса і, віддячивши його, став його невідкладним шофером, охоронцем і виконавцем. Вони продовжили подорож по тюрмах різних штатів, в кожній з яких Ломакс робив записи, а Лід Беллі розширював свій і без того не маленький репертуар. Багато пісень він «згадував», тут же виконуючи трохи по-своєму, і розповідав, як він чув їх сам у дитинстві від дядька, батька чи матері.

Повернувшись до Нью-Йорку, вони намагалися створити пару комерційних записів (як з числа зроблених на місцях, так і з нового матеріалу самого Лід Беллі), але без особливого успіху. Багато з тих записів збереглися до наших днів. У ті роки, незважаючи на активну рекламу (наприклад, щотижневі виступи по радіо), пісні Лід Беллі продовжували вважатися старомодними. Тим не менш, Ломакс, мав зв'язки в академічному середовищі (він закінчував Гарвард), організовував виступи Лід Беллі для музикознавців, для яких носій пісень початку століття був цінною знахідкою. У ті ж роки була написана книга Джона Ломакса «Негритянські народні пісні у виконанні Лідбеллі»[5], докладно розповідає про життя Хадді Ледбеттера в перспективі американського фольклору.

Лід Беллі та Марта Проміс Ледбеттер. Вілтон, Коннектикут. Лютий 1935

У 1935 році Ломакс і Лід Беллі розлучилися, перший поїхав до Техасу закінчувати книгу, другий спочатку з новою дружиною (Мартою Проміс) поїхав до Луїзіани, потім в 1936-у році повернувся в Нью-Йорк, де без допомоги Джона Ломакса справи пішли гірше. Інтерес публіки в першу чергу був до джазу і свінгу, а не до блюзу і народної музики. Ним зацікавилися ліві активісти (Мері Барнікл та інші), і він записав кілька пісень, трохи переробивши їх текст, переставляючи акценти.

У 1939 році Лід Беллі, вже перебуваючи у поважному віці, відсидів ще раз кілька місяців за бійку (цього разу з чорним, причини бійки залишилися невідомі), вирішивши не зв'язуватися з апеляцією. Вийшовши на свободу, силач ще десять років продовжував вести розгульний спосіб життя в Нью-Йорку, де спілкувався в числі інших з Сонні Террі і Брауні МакГі, Джошем Уайтом і Вуді Гатрі, залишаючись в хороших відносинах з сином Ломакса Аланом (продовжувач справи батька не здавався і продовжував записувати народну музику). Вуді Гатрі, відомий виконавець народної та «дорожньої» музики, тоді не був нікому знайомий, але зупинявся в Нью-Йорку у Лід Беллі і багато чому вчився у нього.

Час від часу Лід Беллі виступав на радіо (з дитячими та військовими піснями, блюз вже не користувався популярністю), записувався з новими знайомими, намагався долучитися до джазової музики, один раз з'їздив з концертами у Францію на початку 1949-го року. Кілька разів його записували на кіноплівку (збереглося близько півтори години кольорових записів з його участю).

6 грудня 1949 року Лід Беллі помер від бічного аміотрофічного склерозу.

Через рік група The Weavers вивела його пісню «Goodnight Irene» на перше місце американського хіт-параду, і починаючи з цього моменту всі пісні Лід Беллі використовувалися дуже часто. Вони були розділені на дві нерівні групи: одна частина була популяризована насамперед Вуді Гатрі і дала початок стилям кантрі і фолк; друга частина за допомогою Тадж Махалу, Джона Лі Хукера, Сонні Террі та інших оформилася в східний блюз, а пізніше через Led Zeppelin і The Beatles стало фатумом. Всі ці події відносяться здебільшого вже до 1960-м рокам.

У рідному місті Лід Беллі, Шрівпорт, йому поставлений пам'ятник. В 1980-у році Лід Беллі увійшов в «Зал слави» Nashvile Songwriter Assiciation, в 1986-у — в Зала слави блюзу Blues Foundation, в 1988 — в ще більш знаменитий Зала слави рок-н-ролу.

Курт Кобейн виконав кавер-версію «Where Did You Sleep Last Night?» під час акустичного концерту Nirvana у Нью-Йорку в рамках шоу MTV Unplugged, також назвавши його «своїм улюбленим виконавцем». Ця запис присутній на альбомі MTV Unplugged in New York.

Записи Бібліотеки Конгресу США, зроблені Джоном і Аланом Ломакс, були видані (на 12 компакт-дисках) компанією Rounder Records:

• Midnight Special (1991)
• Gwine Dig a Hole to Put the Devil In (1991)
• Let It Shine on Me (1991)
• The Titanic (1994)
• Nobody Knows the Trouble I've Seen (1994)
• Go Down Old Hannah (1995)

Folkways випустили записи, які були зроблені в 1941—1947 роках:

• Where Did You Sleep Last Night — Lead Belly Legacy Vol.1 (1996)
• Bourgeois Blues — Lead Belly Legacy Vol.2 (1997)
• Shout On — Lead Belly Legacy Vol.3 (1998)

Ткож на Smithsonian Folkways були випущені тематичні збірники:

• Lead Belly Sings Folk Songs (1989)
• Lead Belly's Last Sessions (1994)
• Lead Belly Sings For Children (1999)
• Folkways: The Original Vision (Вуді Гатрі та Лід Белли) (2004)

• Huddie Ledbetter Best (1989)  — фірма Capitol видавала пізні (1944) записи Лід Беллі, де він у тому числі грає регтайм на фортепіано.
• King of the 12-string Guitar (1991)  — студія Sony.
• Private Party November 21, 1948 (2000)  — містить записи зроблені на приватній вечірці в 1948 році.
• Take This Hammer (2003)  — 26 пісень, записаних для студії RCA в 1940 році.