Led Zeppelin

Рішення Джеффа Бека організувати власний колектив спричинило остаточний розпад «The Yardbirds» вісім місяців потому — 7 липня 1968 року. Отож гітарист Джиммі Пейдж, який мав усі права як на бренд гурту, так і на його концертні зобов'язання, мусив хутко віднайти нових побратимів. Разом з Пітером Ґрантом, який до цього також працював із квінтетом, який розбігся, він розпочав пошук. Пейдж мав тоді репутацію сесійного гітариста. Його вже бачили в таких командах, як The Who, The Kinks, Donovan та багатьох інших, тож заклик музиканта не залишився поза увагою. Першим, кого запросили, став бас-гітарист Джон Пол Джонс (Пейдж познайомився з ним у квітні 1968 року під час співпраці з Donovan). Він прочитав статтю в журналі Disc і за порадою дружини зателефонував Пейджу.

Перший кандидат на роль вокаліста — Террі Рід (він, як з'ясувалося, вже був пов'язаний контрактом із менеджером Міккі Мостом) порекомендував Пейджу молодого бірмінгемського співака Роберта Планта, відомого за участю в гуртах Band of Joy та Obs-Tweedle. Побувавши влітку того самого року на концерті останніх у Волсоллі, Ґрант та Пейдж були в захваті. Джиммі найбільше вразило виконання солістом «Somebody to Love» з доробку Jefferson Airplane[15]. «Від цих первісних завивань мені зробилося моторошно. Це був той самий голос, який я шукав. Він співав уже кілька років і при цьому лишався практично невідомим. Як таке могло статися, мені досі невтямки»[16], — згадував він. Компаньйони мигцем надіслали співакові запрошення до складу нового гурту. Плант нараз погодився[17].

Незабаром Пейдж запросив Планта на власний катер. І пливучи Темзою, молодики ділилися один з одним своїми музичними вподобаннями[15]. Виявилося, Плант глибинно знає американський кантрі-блюз (його улюбленими виконавцями були Скіп Джеймс, Букка Вайт, Мемфіс Мінні) та закоханий у міфологію «Володаря перснів» (звідси й назва гурту «Obs-Tweedle»). Це приємно здивувало Пейджа. Він зіграв на гітарі «Babe I'm Gonna Leave You», пісню з репертуару американської бардки Джоан Баез і розповів, що волів би в цій пісні показати світлі й темні боки — гранично контрастно, в геть новому контексті.

Опісля, вдома в Пейджа, вони продовжили вивчати смаки один одного, прослуховуючи записи Бадді Ґая, The Incredible String Band та Мадді Вотерса[18].

Тепер хлопцям потрібен був драмер, на місце якого Пейдж розглядав різних сесійних перкусіоністів: Клема Каттіні (англ. Clem Cattini), Ейнслі Данбара (англ. Aynsley Dunbar), Бі Джея Вілсона з Procol Harum, Джинджера Бейкера з Cream. Серед інших кандидатур був і такий собі Пол Френсіс (англ. Paul Francis). Новоспечений фронтмен радив свого товариша із Band Of Joy — молодого ударника з Реддіча Джона Бонема. У червні 1968 року Пейдж і Ґрант, захоплені виступом Бонема в складі гурту Тіма Роуза на концерті в Гампстеді, запропонували йому співпрацю. Барабанщик, який уважав The Yardbirds «гуртом з минулого, що не має майбутнього», попервах був скептичний; окрім того, він уже отримав цікаві пропозиції від Джо Кокера й Кріса Фарлоу. Планту довелося надіслати 8 телеграм у волсоллський паб «Three Men in a Boat», де Бонем частенько бував; 40 телеграм туди ж скерував і Ґрант. Урешті-решт барабанщик пристав на пропозицію, вирішивши, що музика нового гурту набагато цікавіша за все, що виконували на той час Кокер і Фарлоу.

У вересні 1968-го четвірка відбула свої перші репетиції в невеличкій кімнатці квартири, розташованій під музичною крамницею на Джерард-стріт у лондонському Сохо. Пейдж запропонував зіграти «Train Kept A-Rollin'», — трек із репертуару Yardbirds, популярний у рокабілі-версії Джонні Бернетта. «Ледве-лишень заграв Джон Бонем, як ми дібрали: гряде щось видатне. Із ним ми негайно зімкнулись у єдине ціле»[16], — згадував Джон Пол Джонс. Часопис Kerrang! так змальовував першу репетицію гурту:

...І ось четверо стоять віч-на-віч: хвилюванням і передчуттями просякнуте повітря. 24-річний гітарист Джиммі Пейдж та 22-річний бас-гітарист Джон Пол Джонс — уже досвідчені сесійні музиканти... Але обидва уперше опиняються в одному репетиційному приміщенні з 19-річними Робертом Плантом та Джоном Бонемом. Кімнатка зовсім маленька: місця має рівно стільки, «скільки треба», щоб умістити їх чотирьох із своїм обладнанням, і зовсім уже крихітна, щоб можна було приховати некомпетентність, коли вона раптом проявиться. Видавши риф, просто щоб пересвідчитися в тому, що звук із його динамику йде «оглушливий», Пейдж кидає погляд на Джонса й пропонує для початку пройтися рок-н-рольною класикою: «Train Kept A Rollin’». Басист не надто вже з нею знайомий, але — йде коротка інструкція, і старт узятий. Бонем за своєю установкою — справжній монстр; грає з потугою і нестямою, яких ні Пейдж, ні Джонс раніше не бачили. Вокаліст — є на що подивитись: високий, стрункий, звивиста грива струшується в такт биттю Бонама; пронизливий вокал, подібний до завивання банші, лунає над загальним гуркотом. Поєднання чотирьох элементів таке потужне, що, закінчивши пісню всі четверо завмирають і... вибухають сміхом. Почасти — від полегшення, почасти — тому що розуміють: щойно з ними відбулося щось дуже важливе. Пізніше Пейдж не зможе пригадати, які ще пісні вони разом зіграли того вечора, — настільки вразив його той початковий звуковий штурм. І не раз ще ці четверо музикантів спричинять той самий ефект[19]

— Род Йєйтс, '«При початках»', Kerrang! # 1244, 17 січня 2009 р.

За три тижні після тієї доленосної репетиції колектив під назвою «The New Yardbirds» дав свій перший концерт у копенгагенському клубі Gladsaxe Teen. Пітер Ґрант підписався на 8-концертний тур Скандинавією ще до того, як The Yardbirds розпались[20], і тепер він та Джиммі Пейдж вирішили не касувати виступи, а використовувати їх з тренувальною метою. Разом з тим, гітарист згодом зізнавався, що дуже нервувався: «Ми дійсно були збентежені, маючи за спиною лише близько 15 годин спільних репетицій».

...Збентеження розвіялось, тільки-но квартет вийшов на сцену, де, крім «Train Kept A Rollin’», виконав пісні, які незабаром увійшли до дебютного альбому, — «Communication Breakdown», «I Can’t Quit You Baby» та епічний джем «Dazed and Confused». Пізніше того самого вечора The New Yardbirds виступили в «Pop-Club», Брондбю. Місцевий оглядач писав про цей концерт: «Джиммі Пейдж зібрав новий гурт. Музика достоту така сама, тільки краща, аніж будь-коли». Планту, одначе, дісталось на горіхи: «Беззаперечно, співак він добрий. Таж йому майже не обов'язково звиватися всім тілом, немовбито в нього щойно луснув апендикс, еге-ж?» Невдовзі стане зрозуміло: преса так ніколи до кінця й не зможе прийняти Led Zeppelin.[19]

— Род Йєйтс, «При початках», Kerrang! # 1244, 17 січня 2009 р.

Повернувшись додому, хлопці допомогли Пі Джею Пробі в останній студійний день роботи над його альбомом. «Я просто попрохав їх зіграти що-небудь, поки не придумаю текст. Тоді вони не були ще Led Zeppelin. Вони називались The New Yardbirds і збирались стати моїм гуртом», — згадував Пробі. Дійсно, в альбомі співака «Three Week Hero» (1969) є попурі «Jim's Blues/George Wallace Is Rollin' In This Mornin'», де йому акомпанують усі учасники Led Zeppelin, включно з Плантом на губній гармоніці. Уже за 12 діб по завершенні скандинавського туру квартет у лондонській Olympic Studios став до запису дебютного альбому.

Вважається, що свою нову й всесвітньо відому назву «Цеппеліни» отримали з легкої руки ударника The Who Кіта Муна. Якось він пожартував, що новий проєкт Пейджа «полетить, як „свинцевий дирижабль“ (англ. Lead Zeppelin)[21]». Джиммі, не довго мудруючи, змінив назву команди на «Led Zeppelin» (літеру «а» прибрали за порадою менеджера гурту — Пітера Ґранта — оскільки, за його словами, «ці тупі американці (англ. thick Americans) прочитають назву гурту як Лід Зеппелін»[22][23]). Однак пізніше Джон Ентвілст, басист того самого ансамблю, стверджував, що ця історія — не більш як легенда: ідея насправді належала йому, причому він планував так назвати власний сольний проєкт, про що розповів Річардові Коулу, гастрольному менеджеру (спочатку The Who, а відтак The Yardbirds), який, власне, переказав це Пейджу.

Журнал Kerrang!, уточнюючи хронологію подій та імена учасників, Ентвістла згадував мигцем, ніяк не підтверджуючи його версію:

Травень 1966 року, IBC Studios, Лондон. Джиммі Пейдж керує студійною сесією: записується «Bolero» Джеффа Бека. У контрольній залі він сідає покурити з Кітом Муном, барабанщиком The Who, який — із бас-гітаристом Джоном Полом Джонсом та піаністом Нікі Гопкінсом — також бере участь у записі. Маючи на увазі музикантів, що його оточували, Пейдж жартома пропонує зібрати новий гурт, але з Джоном Ентвістлом з The Who замість Джонса. Мунові подобається ідея, але він кепкує: гурт завалиться, як «свинцевий дирижабль» («lead zeppelin»). Два роки потому, розмірковуючи над назвою гурту, Пейдж згадує репліку Муна. Він згадує цю назву при Ґранті, на що той посміхається і схвально киває. Пізніше Ґрант запропонує писати назву «Led Zeppelin», аби не виникло плутанини з вимовою.

Оригінальний текст (англ.)

May 1966, IBC Studios, London. Jimmy Page is overseeing the recording of Jeff Beck's Bolero. In the control room he shares a smoke with The Who's drummer Keith Moon , who's playing on the session alongide bassist John Paul Jones and pianist Nicky Hopkins. Aware of the calibre of the musos aroun him, he laughingly suggests to form a band, but with The Who's bassist John Entwistle in place of Jones. Moon loves the idea, but jokes they'd go like a 'lead zeppelin'. Two years later, as Page is searching for a band's name, he recalls Moon's comment. Running it past Grant, the menager smiles and nods his approval. Later, Grant will suggest they spell it Led Zeppelin so there can be no confusion as to it's pronunciation.

— Род Йєйтс, «In the Beginning», Kerrang! # 1244, 2009

Сам Пейдж на питання Дейва Шулпса з Trouser Press про те, хто ж з двох усе ж таки запропонував назву, відповідав: «Мун, без сумніву, хоч би що щодо цього каже Ентвістл… Ба більше, я цілковито переконаний у тому, що Річард Коул спитав у Муна дозволу на використання назви. Просто Ентвістл був засмучений тим, що ті, перші „Led Zeppelin“[24] так і не злетіли».

Університет Суррея (Гілфорд)

15 жовтня 1968 року в Університеті міста Гілфорд, що в графстві Суррей, відбувся перший концерт, на афішах якого був напис «Led Zeppelin». Гонорар за виступ становив 150 фунтів стерлінґів. В організацію першого британського турне гурту Пейдж вклав власні заощадження (вельми скромні), зароблені в Yardbirds, а персонал який мав обслуговувати їх, як він згадував, налічував одну людину. Концерт у лондонському клубі «The Roundhouse» 9 листопада став святковим: він був присвячений весіллю Роберта Планта.

У листопаді 1968 року Ґрант виклопотав для своїх протеже величезний аванс у розмірі 200 000 доларів у компанії Atlantic Records (нечувана на той час сума для музикантів-початківців[25]). Доти лейбл надавав перевагу виконавцям блюз-року, джаз-року та соул, але вже наприкінці 60-х років звернув увагу на прогресивний рок. Поширена думка, що з Led Zeppelin ця корпорація зв'язалася за порадою Дасті Спрінґфілд, дуже популярної співачки 60-х[26][27]. Проте Джиммі Пейдж стверджував, що Atlantic давно мріяли переманити їх до себе:

Вони стежили за моїми роботами в Yardbirds <...> тож одразу нами зацікавились. Я дав їм зрозуміти, що обрав би безпосередньо лейбл Atlantic, а не їхню рок-філію Atco Records, де записувались Sonny & Cher та Cream, бо не хотів перебувати в такому товаристві, мріяв асоціюватись з чимось більш класичним.

— Джиммі Пейдж, Інтерв'ю журналу, Guitar World, 1993 рік

Пітер Ґрант

Невдовзі Пітер Ґрант вирішив, що його підопічним необхідно виступити в Америці. Він скористався тим, що The Jeff Beck Group скасували тур на підтримку Vanilla Fudge (гурту, що також записувався на Atlantic Records), зателефонував організаторам концертів і запропонував натомість новий гурт, а заручившись згодою, доручив Річардові Коулу провести це міні-турне. 23 грудня Коул зустрів гурт у Лос-Анджелесі, розмістив гастролерів у готельному номері «Шато-Мормон» на Сансет Стрип і негайно влаштував концерти в кількох популярних клубах, зокрема, у «Whiskey a Go Go». 26 грудня Led Zeppelin офіційно дебютували на американській сцені в Денвері, центральному місті штату Колорадо (їх запросив промоутер Баррі Фей), зігравши з Vanilla Fudge, Taj Mahal як гурт, що відкриває концерт. Місцеву пресу виступ не вразив; несхвальною була й реакція часопису Rolling Stone.

Гурт вилетів до Каліфорнії і там зчинив фурор концертами в сан-франциській залі Filmore Auditorium, де, виступивши на розігріві, затьмарив визнаних зірок, Taj Mahal та Country Joe and the Fish. На фінальному концерті туру в залі Filmore East 31 січня Iron Butterfly навіть відмовилися після Led Zeppelin виходити на сцену. Пейдж згадував, як «…зі сцени відчував, що з публікою відбувається щось надзвичайне… Немовби в залі перед тим був вакуум, і ми з'явилися щоб його заповнити».

Логотип гурту, що використовується з 1973 року

Робота над дебютним альбомом почалася восени 1968 року у лондонській студії Olimpic Studios ще за старої назви колективу. Для Планта це був перший досвід роботи у професійній студії звукозапису. «Звук був напрочуд важким і снажним… Мій голос тоді був поганеньким, проте наш ентузіазм у поєднанні з відмінним звучанням гітари Джиммі… це було просто забійно», — згадував вокаліст.

Гурт успадкував кілька пісень від The Yardbirds: «Dazed and Confused» та «How Many More Times». «Babe, I'm Gonna Leave You», за пропозицією Роберта Планта, таки запозичили в Джоан Баез. Це породило безліч пересудів про плагіат Пейджа, але останній був одним з авторів цих пісень. А, оскільки, гурт розпався, він мав повне право включати ці композиції до свого репертуару. Окрім цих пісень до лонґ-плею увійшли ще 6 речей, які були створені під час запису в студії. Пейдж говорив, згодом, що навмисно склав альбом із матеріалу, добре обіграного під час скандинавських гастролей[28] У пісенні аранжування були включені деякі студійні імпровізації, але обшири їхні свідомо вирішили звести до мінімуму.

Альбом нарекли просто — Led Zeppelin. Він вийшов 17 січня 1969 року в США та 28 березня 1969 у Великій Британії.

Ніхто в року ні до ні після не міг зрівнятись з Пейджем у його вмінні драматизувати звук. Це він змусив барабани Джона Бонама нуртувати, як вулканічнічні виверження; допоміг вокалу Роберта Планта вібрувати так, неначе він сходив з Олімпу. Навіть кунштові басові партії Джона Пола Джонса були поліпшені в студії, зазвучавши з доти нечуваною чистотою. Але головне, Пейдж віртуозно маніпулював звуком власної гітари — так, що той постійно змінював кольори й відтінки подібно до блюз-рокового хамелеона.

Оригінальний текст (англ.)

No one in rock before or since has equalled Page’s flair for the dramatic. He made John Bonham’s drums sound like volcanic eruptions and Robert Plant’s vocals reverberate as if they were sung from the top of Mount Olympus. Even John Paul Jones’s nimble bass benefitted from Page’s studio acumen, as thanks to him it grooved with unprecedented clarity. But above all, Page was able to manipulate the sound of his own guitar so that it changed colors and hues like some blues-rock chameleon.

— Guitar World, 1993

На відміну від The Beatles чи The Rolling Stones, Led Zeppelin не мали студійного ментора (на кшталт Джорджа Мартіна або Джиммі Міллера). Музичним мозком гурту став Джиммі Пейдж, у якого накопичилася безліч нових ідей ще з доби Yardbirds. «Там мені дозволялося багато імпровізувати на сцені, і я почав поступово писати 'щоденник нових ідей', який згодом використовував у Zeppelin. Але крім старих ідей виникла нова: на ґрунті акустичних звукових полотен створити звучання, в якому б поєдналися блюз, хард-рок та акустика — з потужними рефренами, що все це вінчатимуть. Музика, в якій було б громаддя кольорів та відтінків», — пізніше згадував він. Пейдж постійно експериментував із звуком і проявив себе як продюсер-новатор, самостійно вибудувавши унікальне звучання Led Zeppelin, винайшовши й зреалізувавши нові студійні ефекти (зокрема, «випереджальну луну»).

Важкий блюз-рок, який уже до того часу грали Cream, The Jimi Hendrix Experience тощо, дістав абсолютно інше трактування[29]. Led Zeppelin I був визнаний поворотним пунктом для хард-року й хеві-металу, які у цьому альбомі дістали новий шлях поступу. Навдивовижу високий вокал Планта, новаторська робота Пейджа, який витворив власний неповторний стиль загострено-забійного рифу, віртуозний бас та потужні барабани створили ще іншу гілку рок-музики — хард-рок (англ. hard rock — «важкий рок»). Саме з цього альбому годиться розпочинати відлік ери цього стилю.

Світлина палаючого LZ 129 «Гінденбург» в 1937 році, подібного до того, який використовується на обкладинці дебютного альбому гурту

Успішне американське турне зробило свою справу: замовлення на платівку становили 50 тисяч примірників, а до 1975 його прибутки склали 7 мільйонів доларів. Дивоглядний факт з'яви альбому вражає: записаний усього за 30 годин за 1750 фунтів стерлінґів (за свідченням Пітера Ґранта), він зробився одним з найпопулярніших в історії, здобувся на 10 місце в Billboard 200 та на 6 в UK Albums Chart й став мультиплатиновим, як і майбутні твори гурту[30][31].

Критики, назагал, зустріли альбом м'яко, втім деякі видання, такі як тижневик Rolling Stone, звинуватили гурт у занадто фривольному поводженні з класикою блюзу, яке межувало з плагіатом, що започаткувало багаторічну війну гурту з «Четвертою владою», яка лише загострювалась, з огляду на агресивну тактику Ґранта. Незважаючи на це, до моменту початку роботи над другим альбомом, керівництво Atlantic Records, що раніше тримало Led Zeppelin у фаворі, за словами Пейджа, «остаточно впало в екстаз» від гурту.

Найбільшої популярності набули такі пісні як: «Dazed and Confused» ( слухати^файл), «Good Times Bad Times» ( слухати^файл) та «Communication Breakdown»

Завершивши у лютому європейський тур, Led Zeppelin 21 березня дали єдиний концерт для британського телебачення, виконавши «Communication Breakdown» у програмі BBC-2 How Late It Is. Два дні потому квартет записався на радіо у передачі Джона Піла Top Gear. По короткому відпочинку у квітні гурт вирушив у друге американське турне. Якщо перша поїздка виявилась збитковою, то повторна принесла (після підрахунку всіх видатків) прибуток на суму 150 тисяч долярів.

Після повернення гурт запросили 27 червня виступити на BBC-1 у лондонському залі Playhouse Theatre для телепрограми «In Concert». Зігравши на фестивалі блюзу та прогресивного року у Баті, Led Zeppelin дали тріумфальний концерт у лондонському Роял Альберт-голлі, після якого значно покращилося ставлення до гурту на Батьківщині. Відбувши червень удома, гурт 5 липня почав треті американські гастролі виступом на поп-фестивалі в Атланті, Джорджія. За рік свого існування гурт уже мав у своєму активі чотири американські й чотири британські концертні турне (з 139 концертів лише 33 відбулися в Британії), за об'єктивних обставин пропустивши тільки Вудсток.

17 жовтня, розпочавши четвертий американський тур. Led Zeppelin став першим рок-гуртом в історії, який запросили виступити в нью-йоркському Карнеґі-голлі. Поскрізь не лише на глядачів, а й на музичних критиків справила враження свобода творчості, що царювала на сцені. Жоден виступ команди не скидався на попередній; композиції постійно видозмінювались у перебігу імпровизацій. Роберт Плант згадував:

'До '«How Many More Times» неодмінно входили «As Long As I Have You» Мемфіс Мінні чи «Fresh Garbage» Spirit, плюс ще мільйон пісенних шматочків виповзали звідкилясь з нетрів. У цьому й полягала краса Led Zeppelin, я вважаю. «Whole Lotta Love» ставала поступово еквівалентом «How Many More Times» завдяки розлогим мідл-секціям. Є бутлеги, які справді радісно слухати — як «Smokestack Lightning» переходить у «Hello Mary Lou», а ми підкидуємо один шматок за другим з речей, які ніколи не репетирували. На деяких концертах я починав співати що-небудь — просто аби дізнатися, чи відомі решті акорди. Це була свого роду жива енциклопедія: на здогад — я знаю оцю пісню, давній бі-сайд Ларрі Вільямса, а ви?І починалося! Подекуди ми грали дуже дивні речі: «Dazed & Confused» змінювалася постійно в кожній зі своїх частин... Стоячи збоку за лаштунками с сигаретою, я думав: Боже милий, це ж чудово! Оригінальний текст (англ.) 'How Many More Times' always included 'As Long As I Have You' by Memphis Minnie and 'Fresh Garbage' by Spirit, a million other songs creeping out of woodwork. That was the beauty of Led Zeppelin, I guess. 'Whole Lotta Love' would become the equivalent of 'How Many More Times' for the extended mid sections and some of the bootlegs are really glorious to hear, how we went from 'Smokestack Lightning' into 'Hello Mary Lou', dropping bit by bit without even rehearsing. Some nights I'd try and sing things just to see if anybody knew the chords. It was a kind of encyclopaedia, like - I know the song, that's an old Larry Williams B-side, do you? - and off we go! It times we were playing really odd stuff, especially 'Dazed & Confused' - it was changing all over the place moving left right and center, weaving around... I used to stand with cigarette at the side of the stage and think: My goodness me, this is remarkable.

Однак, концерти гурту в США практично не рекламувалися. Поголос про нього ширився, як писав згодом К. Кроу, «не через друкарські видання, а за теревенями на задніх сидіннях автомобілів, телефоном чи радіо».

Альбом «Led Zeppelin II» записувався у кількох американських студіях, — за тим як колектив просувався країною. Хлопці безперестанно гастролювали, відчувалася нестача свіжого матеріалу, тому більшість пісень було перероблено з концертної програми, використовуючи блюзові та рок-н-рольні стандарти (щонайменше три треки, — «Whole Lotta Love», «The Lemon Song», «Bring It On Home», — вибудовані на основі блюзових стандартів, що входили в тогочасний репертуар гастролерів)[32][33]. Проте вони насичені цікавими розгорнутими інструментальними соло, збудовані на простих та яскравих рифах, переробках класичних блюзових мелодій. Платівка вийшла важкою, брутальною та абсолютно прямолінійною.

Вона містила щонайменше три хіти, які гурт виконував на всіх своїх концертах: «Whole Lotta Love», «Heartbreaker» та «Moby Dick». «Whole Lotta Love» ( слухати^файл) стала першим хітом і посідає 75 місце в списку найкращих п'ятисот пісень за всю історію музики. Джиммі Пейдж назвав її «грубою та некультурною піснею».

Всупереч небажанню музикантів, які вбачали свої творіння «неподільними», Atlantic Records випустили скорочений варіант (до 3:10) пісні для радіо, у той час як на концертах вона виконувалася по 20 хвилин. Колектив і Пітер Ґрант не раз заявляли, що цей сингл не є офіційним релізом (до речі, з «Whole Lotta Love» був пов'язаний і інший скандал: вона була обробкою давньої пісні Віллі Діксона, ім'я якого на позначення авторства ніде не спогадали. Компанія Chess Records 15 років потому позивалася на гурт до суду й виграла справу).

Заслуговує на увагу і «Heartbreaker» — потужна хард-рокова композиція з чудовим соло всередині. Під час свого інтерв'ю Guitar World Джиммі Пейдж розповів, як народилось це соло: «Я хотів зробити щось незвичайне, несподіване. Проте, найголовніше те, що це соло з'явилося вже після запису „Heartbreaker“. Воно пішло, так би мовити, навздогін. Я записав його в іншій студії та вставив до середини пісні. Мабуть ви помітили, що гітара звучить трохи інакше». Також, як далі каже музикант, «це соло було написано на місці», а не раніше. Пісня входить до п'ятисот найкращих пісень за всю історію музики, за версією часопису Rolling Stone. «Moby Dick» — цікаве барабанне соло. На початку та в кінці супроводжується гітарою Пейджа. Барабанні соло рідкість у музиці, тому ця композиція належить до одних із найкращих у доробку «Свинцевого Дирижабля». Дуже часто виконувалася на концертах та розтягувалася на 20 хвилин.

У цьому ж альбомі свій поетичний хист проявив соліст Роберт Плант. «What Is and What Should Never Be» та «Thank You» стали ліричними успіхами гурту. У «Ramble On» вперше вбачається зацікавленість Пейджа і Планта скандинавською міфологією, творчістю Толкіна та містикою.

Спонтанно створений, імпровізований альбом вийшов 22 жовтня 1969 року, і вже наступного дня став золотим (було подано більше півмільйона поштових замовлень). За три тижні він посів 2-е місце в списках Billboard 200, а відтак став першим, відтіснивши бітлівський «Abbey Road», та протримався на верхівці сім тижнів. Альбом очолював також і братинські чарти. Він і досі посідає місце в сотні найкращих рок-платівок «Біллборду», і здобувся за цей час на друге місце в переліку альбомів, які найкраще продаються у США[34].

За підсумками 1969-го Британія визнала Led Zeppelin найкращим гуртом року, а Роберт Плант став співаком року. Саму платівку визнано найкращою роботою року.

1970 рік Led Zeppelin відкрили британськими гастролями, під час яких дали концерт у лондонському Роял Альберт-голлі, відомому ще й тим, що саме там Пейдж познайомився з французькою моделлю Шарлоттою Мартен, із якою мав довгий і бурхливий роман. У лютому Роберт Плант, дорогою на концерт гурту Spirit, потрапив в автомобільну аварію, та встиг видужати до початку європейських гастролей.

Вони стартували з неприємного інциденту: напередодні першого ж концерту в Копенгагені Єва фон Зеппелін, дальня родичка винахідника та піонера в будуванні дирижаблів графа Фердинанда фон Цеппеліна, погрожувала гуртові, що забере право на використання фамільної назви через суд. Тож аби не дражнити долю, 28 лютого 1970 року Led Zeppelin виступили перед приголомшеними данцями під назвою The Nobs[35], обігравши таким чином ім'я свого європейського промоутера Клода Нобса.

У квітні 1970 року Led Zeppelin вирушили в п'яте американське турне, за підсумками якого заробили (за підрахунками The Daily Mirror) 800 тисяч доларів. Програму довелось скоротити (замість 29 концертів відбувся 21), щоб устигнути на фестиваль у Баті (англ. Bath Festival of Blues and Progressive Music), де гурт ділив сцену з Jefferson Airplane, Frank Zappa and the Mothers of Invention, The Byrds, Santana й іншими відомими виконавцями.

Відбувши ще кілька коротких серій концертів у США, де кожний виступ тривав по 3-4 години через довгі імпровізації, гурт узяв творчу відпустку для роботи над третім альбомом, — уперше за 2,5 роки практично безперервних гастролів. Плант запропонував Пейджу гайнути з ним до, розташованого в горах, обійстя, щоб знайти натхнення на природі. «Я подумав: написати кілька каліфорнійських, сан-франциських блюзів ми зможемо, перебуваючи лише в цілковито особливому місці», — говорив Плант. Музиканти усамітнилися на Півночі Вельсу, оселившись у відлюдненому котеджі Брон-ер-айр (англ. Bron-Yr-Aur, у перекладі з валійської — «золоті перса»; на конверті альбому, що з'явився, допущено помилку в назві треку «Bron-Y-Aur Stomp»). Робота, яка тут почалась у мобільній студії Rolling Stones, була продовжена у маєтку Гелді Ґрейндж і завершилася в жовтні 1970 року. Джиммі Пейдж описував атмосферу, в якій народжувався альбом:

Умиротвореність місцини, власне, й задала тональність усьому альбому. Звісно, ми не стали б тут гуркотіти своїми стоватними «Маршалами». Я грав і цікавився й перед тим класичною гітарою, тож у котеджі, де не було електрики, — пришов час акустики. Нам і на думку не спало від неї відмовитися, адже це збіглося із змінами <в стилі> гурту. Найменше ми могли очікувати, що за це нас розгромлять у пресі. Оригінальний текст (англ.) It was the tranquility of the place that set the tone of the album. Obviously, we weren't crashing away at 100 watt Marshall stacks. Having played acoustic and being interested in classical guitar, anyway, being in a cottage without electricity, it was acoustic guitar time. It didn't occur to us not to include it on the album because it was relative to the changes within the band. We didn't expect we'd get trashed in the media for doing it.

Еклектичний, значною мірою акустичний Led Zeppelin III вийшов за настроєм пасторальним. Альбом увійшов у верхівки чартів США та Британії. Критики розгромили його, назвавши найгіршим. Проте, згодом «реабілітували» й визнали класикою. Найкращими композиціями вважаються «Immigrant Song», «Tangerine», а також блюз-рокова «Since I've Been Loving You». У переліку найліпших пісень Пейдж відзначав також «That's the Way»: він гадав, що саме в цій історії сонячної дружби двох хлопчиків (і водночас — алегорії перших вражень учасників гурту від Америки) Плант уперше проявив себе видатним автором текстів.

«Immigrant Song» ( слухати^файл) становить собою справжню хард-рок машину, в якій штудерно сполучилися високий вокал, глухий гуркіт бас-гітари й чергування ритм- та соло-гітари. Вона стала улюбленою піснею японських фанатів. Ця ж пісня оповила гурт ореолом загадковості: після цього вбивчо-моторошного «морського маршу» вікінґів (з погрозливим «we are you overlords…» («укр. ми ваші володарі»)), преса часто натякала на окрімну зацікавленість четвірки скандинавським фольклором, часто пов'язуючи його з правими поглядами (які невідь-чому тоді приписали музикантам та їхньому менеджеру). Якоїсь миті Atlantic Records забажали випустити трек синглом, але Пітер Ґрант заявив: якщо повториться історія з «Whole Lotta Love», то лейбл втратить гурт назавжди, — і переміг.

У липні Led Zeppelin дали концерт у Мілані (на велотреку Віґореллі), що запам'ятався їм назавжди: після сутичок юрби та поліції (яка використовувала сльозогінний газ) уся їхня апаратура виявилася потрощеною. Опісля гурт вирушив на гастролі до Японії (до цього часу «Immigrant Song» очолила місцевий хіт-парад), Канади й США.

19 вересня, завершивши американські гастролі концертом у Медісон Сквер Ґарден (англ. Madison Square Garden), гурт повернувся на Туманний Альбіон. За тиждень, видання Melody Maker проголосило Led Zeppelin переможцем у категорії «Найкращий гурт світу», де до цього шість років беззміно царювали The Beatles. У жовтні золоті диски учасникам гурту вручив секретар Державної ради Ентоні Ґрант, що подякував музикантам за «Істотний внесок в оздоровлення експортного балансу країни». Однак, у листопаді 1970 року Atlantic Records зробила гуртові неприємний сюрприз, випустивши без її дозволу сингл «Immigrant Song» («Hey Hey What Can I Do» стала єдиним в історії Led Zeppelin b-сайдом). Поза тим, що вище підіймався гурт до світового визнання, то щільніше його оточували плітки й домисли наймоторошнішого змісту. У 1971 році Джиммі Пейдж придбав маєток Болескін-хаус (англ. Boleskine House), де до 1913 року мешкав одіозно відомий Алістер Кроулі[36].

У той час Джиммі мав у Лондоні свою власну книгарню, яка спеціалізувалася на окультній літературі, та володів другою у світі за обсягом колекцією публікацій Кроулі[37]. Існує думка[38], що Пейдж був послідовником і практиком «секс-магії» (англ. Sex Magick), та загадковим чином використовував її у своїй музиці. Пізніше, коли учасники гурту пережили низку особистих трагедій, з'явилася чутка про те, що таким чином постраждалі розплачувалися з «темними силами» за містичні експерименти Пейджа, який дозволяв собі загравати з потойбіччям.

Ще до виходу четвертого альбому імідж гурту абсолютно змінився: кумири молоді з'являлися на сцені в розкішних шатах і прикрасах. Музиканти розкошували: замість гастрольних фургонів придбали собі літака («The Starship»[39]), замовляли великі секції в готелях, замість окремих номерів (найпаче в лос-анджелеському «Контінентал Хаят Хаус»), де під орудою Бонама та гастрольного менеджера Річарда Коула часто відбувалися дикі та іноді моторошні оргії, що утворили безліч пліток, а також цілу «галузь» цеппелінівської міфології. Либонь, найскандальніший епізод (за участю рудої-ґрупі й щойно виловленої з ріки рибки-луціана) був у сіетлівському готелі «Еджуотер Інн» та увійшов в історію під назвою «Red snapper incident». Ці витівки вважалися «доказами» того, що учасники гурту схильні до жорстокості, а також садизму.

Навіть гастрольні тріумфи не змогли розпорошити ту вовкувату атмосферу, яка згущувалася навколо гурту. Отак це описав журнал Rolling Stone:

Гастролі Led Zeppelin справляли дивне враження: з одного боку — багатотисячний натовп фанів, блискучі лімузини, найкращі готелі; з іншого — атмосфера підозрілості, недомовок, вічне відчуття якоїсь відторгненості. Із певного часу на гурт наклали тавро шолудивої вівці англійського хард-року. Щойно гурт вирушав у турне, їм як навперейми випускали Rolling Stones. Перші мали явну перевагу над другими та будь-якої миті могли це довести, але… з газетних репортажів здогадатися про це було не так уже й просто. У ті роки гурт штучно притримували в тіні.

[40]

Роботу над четвертим альбомом гурт розпочав у лондонській студії Island Studios, продовжив у Брон-ер-Айр та завершив у Гедлі Ґрейндж із стоунівською Mobile Studio. Led Zeppelin IV (абож: The Fourth Album, Four Symbols, Zoso, Runes, Sticks, Man With Sticks) вийшов 8 листопада 1971 року. Оформлення, в якому вийшла платівка, менеджер гурту Пітерг Ґрант кілька місяців обстоював в Atlantic. Замість назви альбому та імені виконавця на зворотньому боці обкладинки були лише чотири рунічні символи. На те, що платівка належала саме Led Zeppelin вказувало ім'я продюсера — Джиммі Пейдж. Із боку музикантів це був виклик ЗМІ, які створили дуже негативний образ гурту та вважали його популярність штучно роздмуханою.

Саме у цьому альбомі чітко відбилося захоплення митців фолк-музикою, наприклад у пісні «The Battle Of Evermore», яка була записана разом із Сенді Денні. Проте, розвій отримали хард-рокові тенденції, найпаче в піснях «Black Dog» ( слухати^файл) та «When The Levee Breaks».

…Ми всі зібрались у сільській гемпширській господі під назвою Гедлі Ґрейндж. <Плант та Пейдж> щойно спустилися з валійських пагорбів: принесли з собою цю послідовність акордів, гітарний вступ і, здається, один куплет, чи, може, трохи більше. Я вперше почув <пісню> під оглушливий акомпанемент камінного полум'я. Враження вона на мене справила — от, саме таке, яке й можна собі уявити. Я взяв блокфлейту й виконав цю мелодію: так з'явився вступ. Потім перейшов за фортепіяно: ми зробили другу частину. Так ми поступово записали одну секцію за другою, а відтак наклали «гітарну армію», як називав її Пейдж…
Джон Пол Джонс про історію створення «Stairway to Heaven». BBC 2, 1990

Оригінальний текст (англ.)

We all met in this country house in Hampshire called Headley Grange. They've come from the Welsh mountains with this chord sequence, guitar intro and, I think, a verse, parhaps maybe more. Literally I first heard it in front of the roaring fire in the country house. It was just like you could imagine it. I picked up the recorder and started the rundown riff that sort of of gave it the intro. I moved on to piano and we moved on to the next section and thus put it together section by section. Then dubbed up the 'guitar army', as Page used to call it.

Обидві лінії ідеально поєдналися в пісні, яка стала легендою — «Stairway to Heaven» ( слухати^файл). Вона займала перші місця в хіт-парадах англомовного радіо, дарма що не була випущена у форматі синґлу[41][42]. Досьогодні в її словах шукають зашифровані послання[43], однак текст композиції складений із фразеологічних уривків, буцімто взятих з іншого, повнішого першотвору. Самі музиканти оцінювали її по-різному. Плант, що написав текст, як він сам казав, за мотивами книги Льюїса Спенса «Мудрація магії в кельтській Британії», ставився до популярності «Stairway to Heaven» іронічно, гадаючи, що місце в історії їй забезпечила, передовсім, двозначність, що дозволила всім охочим тлумачити текст по-своєму. Пейдж, напроти, вважав композицію «квінтесенціюєю Led Zeppelin» та своїм вершинним творчим осягом («…Що ж до тексту Боббі — це взагалі річ у собі. Фантастика!»), так характеризуючи її музичні особливості:

Я написав Stairway to Heaven, поєднавши цілу купу фрагментів, які були створені окремо. І одна з основних настанов, які я ухвалив, була така, що темп увесь час, від початку до кінця, має зростати. Так я свідомо порушив музичні правила, які вимагають не пришвидшувати, а сповільнювати його.[44]

Під сильним враженням від композиції перебував і Джон Пол Джонс. Окрім цікавої лірики кульмінаційним моментом пісні є чудове гітарне соло, яке вважається найкращим за всю історію року[45].

Led Zeppelin IV вважається одним з найкращих альбомів усіх часів, а «Stairway to Heaven» (укр. «Сходи до небес») стала гімном рок-музики. Існує легенда, що якась американська радіостанція кільканадцять діб передавала в ефір саме цю пісню, одразу ж після виходу альбому. Четвертий альбом  Led Zeppelin — найуспішніша хард-рокова платівка в історії. Вона посідає 4-е місце в списку альбомів-бестселерів усіх часів; станом на 2006 рік лише в США було продано більш як 23 млн примірників (кружало 23 рази стало там платиновим)[46], по всьому ж світі купили 37 мільйонів копій. Три пісні, записані під час сесії («Down by the Seaside» «Night Flight» «Boogie With Stu»), були розміщені тільки на «Physical Graffiti».

Випуску альбому передували американські гастролі, що стартували в серпні 1971 року. Після короткого відпочинку на Гаваях, у вересні «Дирижаблі» вперше відвідали Японію, де гурт дав п'ять виступів (зокрема, благодійний концерт у Хіросімі), і повернулися до Великої Британії, звідки Плант та Пейдж вилетіли у туристський вояж країнами Азії (Таїланд, Індія, Гонконг). Після виходу альбому — наприкінці року — Пітер Ґрант організував підопічним тур невеличкими англійськими клубами, на подяку справжнім фанатам. Однак, ця ідея не втілилась повністю, оскільки гурт усюди опинявся в центрі масової істерії, яка нерідко переростала в заворушення.

На початку 1972 року Led Zeppelin гайнули в новий тур до Австралії та Нової Зеландії. Заплановані дорогою виступи в Сінгапурі були скасовані, оскільки музикантів не пустили до країни через довге волосся. З червня по серпень тривало восьме турне Led Zeppelin Північною Америкою, де на музикантів чекали аншлаги. До цього часу Пітер Ґрант добився від антрепренерів відчислень на рівні 90 % доходів від продажу квитків: ця «формула», доти нечувана, була згодом узята на озброєння багатьма відомими гуртами. Потім, у жовтні, вони знову прилетіли до «Країни вранішнього сонця», в листопаді була ще одна серія концертів у Великій Британії. У березні 1973-го промчали Європою: Данія, Швеція, Німеччина, Австрія і Франція.

Ще по завершенні свого південно-азійського та австралійського турне (під час якого Пейдж і Плант зробили кілька експериментальних записів із Бомбейською симфонічною оркестрою) у квітні 1972 року, гурт почав роботу на п'ятим альбомом. Студійною базою став маєток Міка Джаґґера Старгроув. Загальний легковажний настрій (про який згадував, зокрема, звукорежисер Едді Крамер) позначився на якості перших записів, і їх довелося переробляти у студіях Лондона та Нью-Йорка. Цей альбом став стилістичним переломом гурту. Рифи Пейджа стали накладуватися, було помітно вплив блюзу в перших альбомах.

«Houses of the Holy» відкривається піснями «The Song Remains the Same» ( слухати^файл)та «The Rain Song» ( слухати^файл). Причому друга є своєрідним продовженням першої. У них чітко помітно, що Плант значно зменшив містичні та фантазійні елементи в текстах. Обидві виконані дивовижною гітарою Gibson EDS-1275. На цій платівці з'явилися стилі, які гурт раніше ніколи не використовував. Наприклад, мелодія «D'yer Mak'er» ( слухати^файл) заснована на реґі. «No Quarter» ( слухати^файл) становила собою суміш усіх основних стилів музикантів, мала багато клавішних партій. Ця пісня знову нагадала слухачам про зацікавленість гурту міфологією: у ній згадується Тор, хоча деякі схильні вважати її текстом про нічну діяльність гестапо. «The Crunge» ( слухати^файл) — це фанк, у якому гурт віддає належне Джеймсу Брауну. Завершує альбом пісня «The Ocean», ( слухати^файл) яка присвячена «океану» фанатів Led Zeppelin, які «наводнювали» його концерти.

Роберт Плант і Джиммі Пейдж на акустичному концерті в Гамбурдзі, Березень 1973 року

Обкладинка альбому спричинила величезний скандал. Саме через неї альбом заборонили на кілька років в Іспанії, а також у південних американських штатах, які належать до «біблійного поясу»[47][48]. Вона була оформлена за романом Артура Кларка «Кінець дитинства» (включає кілька оголених дітей, але не повністю і це нагадує людство у загальній формі)[49]. Обкладинка є колажем кількох світлин Giant's Causeway (укр. Дорога Гіганта), що розташована в північноірландському графстві Антрім. Цими сходами діти повзуть угору до невидимого ідола на вершині. Моделями виступили всього дві дитини[50]. Зроблений дизайнером Обрі Павелом із Hipgnosis (на їхньому рахунку обкладинки всіх альбомів Pink Floyd). За це оформлення гурт вів боротьбу з лейблом майже рік. Проте, це не завадило обкладинці посісти 6 позицію в рейтинґу 50 найкращих обкладинок альбомів у 2003 році.

Саму пісню «Houses of the Holy» до альбому включено не було, так само як і «Walter's Walk», «The Rover» та «Black Country Woman». Альбом посів 149 місце у списку 500 найкращих альбомів усіх часів.

Критики зустріли альбом украй жорстко, однак це не перешкодило його переможній ході вершинами хіт-парадів Британії та США. Уже на початку американського турне гурт встановив абсолютний світовий рекорд за касовими зборами, який до того належав The Beatles. У Атланті, Джорджія, Led Zeppelin отримали 250 тис. доларів за один концерт. Виступи в Тампі та Атланті зібрали понад 50 000 глядачів. Виступ у липні 1973 р. покладено в основу фільму «The Song Remains the Same», який випустили 1976 року. За Led Zeppelin уже закріпилася репутація «концертного гурту». Вони приносили із собою на сцену величезну кількість снаги, свій темперамент, улаштовували шоу тривалістю 3-4 години. Музиканти легко змінювали напрямок своїх мелодій: розтягували на 45 хвилин «Dazed and Confused» або «Whole Lotta Love», які переходили у мелодійні пісні типу «The Rain Song». Цей тріумф у Нью-Йорку зіпсувало викрадення 200 тис. доларів із сейфу музикантів.

Увесь 1974 рік Led Zeppelin відпочивали від музики. Більшість часу вони присвятили наведенню ладу у своєму власному лейблі Swan Song (укр. Лебедина пісня, названий як інструментальна композиція Пейджа, яку він так і не завершив). Там же і відбувались записи всіх наступних альбомів. Також на Swan Song Records записувалися такі виконавці як Дейв Едмундс, Меґґі Белл, Detective, Midnight Flyer, Bad Company та The Pretty Things[51].

Першим альбомом, який був записаний на власному лейблі гурту Swan Song, став подвійний «Physical Graffiti». Він вийшов 24 лютого 1975 року. На той час гурт повноправно володів званням «найкращого у світі», як за продажем платівок, так і за концертними осягами, тож мав необмежений час для студійної роботи[52].

Запис почався у лютому 1974 року у Гейдлі Ґрейндж, тому самому, де записано Led Zeppelin IV. Музиканти записали 52 хвилини композицій. Це означало, що для одинарного альбому цього багато, а для подвійного — мало. Тому було вирішено взяти пісні, які не ввійшли до попередніх альбомів[53]. Таким чином, гурт отримав достатньо матеріалу і випустив подвійний альбом, який містив кілька хітів, а сам посідає 70 місце в списку 500 найкращих альбомів усіх часів.

Оригінальний конверт мав віконця-дірочки будівлі, зображені на самій обкладинці. Оскільки «рукава» для самих платівок були з обох сторін, то різні об'єкти й люди з'являлися у цих віконцях, включно з самими учасниками гурту. Такий ефект став найдорожчим за всю історію року[54]. Споруда, яка зображена на обкладинці перебуває в Нью-Йорку[55].

Альбом відбив усі стилі, які гурт використовував. Так, наприклад, перша пісня «Custard Pie» ( слухати^файл) — блюз-рокова композиція, яка за виконанням схожа на перший хіт гурту — «Whole Lotta Love». «The Rover» ( слухати^файл) був записаний для «Houses of the Holy», проте ввійшов саме до цього альбому. Головна риса цієї пісні — особливий риф Пейджа та початковий біт Бонама. Трек «In My Time of Dying» ( слухати^файл) став найдовшою альбомною роботою гурту. Його тривалість 11 хвилин і 5 секунд. Окремий вплив на музикантів справила версія Боба Ділана. Саме в цій пісні Джиммі показав свій «маніакальний» стиль гри на слайд-гітарі (ковзати предметом по струнах, щоб отримати незвичайний звук). «Houses of the Holly» ( слухати^файл) взято з попереднього однойменного альбому. У ній дуже помітний бас Джонса. Слова пісні часто використовувалися в концертних імпровізаціях, проте саму пісню ніколи не виконували вживу. «Trampled Under Foot» ( слухати^файл) стала однією з найпопулярніших пісень. Це суміш фанку, року, блюзу та ще кількох стилів. Такий жанр назвали «тераплейн блюз» (англ. Terraplane Blues). Тераплейн — це класична машина. У самій же пісні деталі машин використані як метафори сексу[56]. Композиція «Kashmir» ( слухати^файл) стала найунікальнішою, екзотичною, піснею з усього репертуару гурту. Вона написана під впливом азіатського турне та подорожі Пейджа до Північної Африки. Вона стала ще одним прикладом еклектики музикантів: поєднання хеві-метала, блюзу, індійських та арабських мотивів. Записуючи її, Джимі проявив себе як вправний ситарист.

Як мелодійний клавішник проявив себе Джон Пол Джонс. Його чудова гра на органі прикрасила восьмихвилинну «In the Light» ( слухати^файл). Були в альбомі пісні, які записувалися ще на початку 70-х. Так, серед них, «Bron-Yr-Aur» та «Down By The Seaside» повертають слухача у часи напівакустичного Led Zeppelin III. «Ten Years Gone» ( слухати^файл) збудована на контрастах і, будучи своєрідною пізньою «Stairway to Heaven», стала класикою музикантів. Дехто вважає, що «Ten Years Gone» — це початок «Swan Song», яку Джиммі так і не завершив. «Night Flight» та «Boogie with Stu» записувалися у 1971 році для Led Zeppelin IV. Ефектним завершенням альбому є «Sick Again» ( слухати^файл), яка показує те, як сильно можуть «дійняти» гурт дівчата-фанатки, які під той час просто переслідували музикантів.

Попередні замовлення на платівку складали суму в 15 мільйонів доларів[57]. Не дивно, що альбом посів перші місця в хіт-парадах Британії та США. Альбом став чотири рази «платиновим».

29 березня 1975 року в списках «Білборду» з'явилися одразу ж усі шість альбомів гурту[58]. Цей осяг досі не перевершений. Перед записом Джиммі Пейдж серйозно пошкодив середній палець на лівій руці. Як наслідок він мусів відмовитися від складної технічної роботи на гітарі майже на рік.

У травні 1975 року Led Zeppelin дали п'ять концертів у лондонському Ерлс-корті — нарешті гурт міг використати свої світлові та звукові ефекти в себе вдома, в Англії. Записи цих виступів вийшли у 2003 році на Led Zeppelin DVD і вважаються найкращими виступами гурту.

Проте, такий шалений успіх закінчився трагедією: Роберт Плант потрапив у дуже серйозну автокатастрофу на острові Родос, де відпочивав[59]. Музикант зламав гомілку, і лікарі попереджали, що він може на все життя стати на милиці. Значно більше постраждала дружина співака, Морін Плант. Довгий час вона перебувала в критичному стані, проте, вчасне переливання крові врятувало її. Перед цим її «викрали» з грецької лікарні та швидко доставили до Лондона.

Незважаючи на серйозну травму, яку отримав Роберт Плант, він разом з іншими учасниками гурту працював над сьомим альбомом. Хоча він і приєднався до інших лише через півроку після аварії. Це була дуже важка робота для всього колективу: Плант записувався в інвалідному візку, а Джиммі Пейдж не виходив зі студії дві доби. Запис, який почався на голлівудській SIR, завершували в Мюнхені. Музиканти дуже поспішали, оскільки для роботи німецьку студію замовили Rolling Stones.

«Presence» вийшов 31 березня 1976 року та одразу очолив хіт-паради багатьох країн. Пейдж назвав альбом своїм улюбленим^{[джерело?]}. Роберт Плант відзначив що альбом такий, який найбільше відповідає «Led Zeppelin»[60]. Критики спокійно поставилися до альбому та особливо відзначили десятихвилинну «Achiless Last Stand» (спогади Джиммі про Марокко), яка стала найважчою піснею за всю історію гурту. У ній Плант продемонстрував один з найкращих своїх вокальних виступів. За всю свою кар'єру «Achiless Last Stand» ( слухати^файл) є найулюбленішою піснею гітариста гурту. Лірика треку «For Your Life» ( слухати^файл) виражає відчуття Планта, коли він відлучився від року під час своєї травми. «Royal Orleans» ( слухати^файл) має реальну основу. Це пісня про дивний випадок, який трапився з Джон Пол Джонсом у лос-анджелеському готелі «Royal Orleans» ще на початку 70-х. Найпопулярнішою піснею з альбому стала «Nobody's Fault But Mine» ( слухати^файл). Більшість вважає, що вона розповідає про те, як у Джиммі «розквітала» звичка до вживання героїну. Ця пісня виконується на значно вищих октавах, а ніж всі інші пісні. «Candy Store Rock» ( слухати^файл) — данина року 50-х років. Сам текст зібрано з пісень Елвіса Преслі. Потужною грою відзначився Джон Бонам. У «Hots on for Nowhere» ( слухати^файл) Плант розповідає про своє розчарування у Пейджі та Ґранті. Остання пісня альбому «Tea for One» ( слухати^файл) повертає слухача до самого початку існування гурту та відображує те, що гурт не забув про своє коріння: блюз. Пісня дуже схожа на «Since I've Been Loving You» з Led Zeppelin III.

На обкладинці зображено сім'ю, яка чекає на вечерю. Проте, на столі стоїть чудернацький предмет, «The Object»[61]. Люди так зацікавилися його формою, що навіть забули про їжу. Автори обкладинки розповідають, що назву альбомові дали вже після розробки дизайну.[62]

Афіша виступу гурту в Окленді у липні 1977 року.

Проте, загальний успіх гурту зіпсували враження від фільму «The Song Remains the Same», який так і не отримав визнання. Ще гірше було Пейджу, який зіпсував свої стосунки з відомим режисером Кеннетом Енгером (він, до речі, також був палким прихильником Кроулі), який замовив гітаристові саундтрек до свого фільму «Lucifer Rising». За словами режисера, він отримав 23 хвилини чистої музики[63].

Навесні 1977 року Led Zeppelin почали своє мегатурне Північною Америкою. Концерт у Тампі було припинено через дуже сильний ураган, який призвів до масових правопорушень та арештів. Однак, виступ у Понтіаку (передмістя Детройта) зібрав рекордну кількість слухачів: 76 229. Цю подію, яка відбулася 30 квітня 1977 року, занесено до Книги рекордів Гінесса[64]. Тоді ж учасники гурту (Пейдж, Плант і Джонс) отримали премію Ivor Novello («За видатні внески до розвитку музики»).

Кепський випадок стався в Окленді. 23 липня 1977 року Ґрант, Бонам та координатор служби безпеки Джон Біндон були заарештовані за побиття службовця, який (за версією ударника гурту) жорстоко повівся з сином Ґранта. 16 лютого 1978 року суд виніс усім трьом умовний термін покарання та штраф загальною сумою 2 мільйони доларів[59].

Хоча турне відбувалося фінансово успішно, водночас воно мало низку проблем. Його було припинено одразу після того, як помер п'ятирічний син Планта Карак від ускладнення після інфекційного захворювання кишечника[59]. Соліст упав у тяжку депресію та більше року відбув у селі. Його стан поступово покращувався після народження сина 21 січня 1979 року. Після цього Плант провів невеличке сольне турне клубами Британії, де виконував блюзові стандарти (щоб набрати форму). Тим часом Джон Бонам потрапив в аварію: він перекинувся на автомобілі та зламав 3 ребра.

У листопаді 1978 року гурт зібрався знову, цього разу в студії гурту ABBA Polar Studios у Стокгольмі, Швеція. Протягом трьох тижнів гурт записав свій восьмий, останній альбом. 20 серпня 1979 року під лейблом Swan Song вийшов альбом «In Through the Out Door». Це був перший альбом, де гурт активно використав клавішні інструменти.

Під час запису всі учасники, окрім Джона Пола Джонса мали серйозні проблеми із здоров'ям. Тому басист надав більшість матеріалу для створення платівки. Своєму завданню чудово давали раду ударні Бонама, підтримуючи чіткий ритмічний малюнок тонких клавіш Джонса. Клавішні відкрили перед Led Zeppelin нові змоги, які їм так і не вдалося розкрити.

Фанати гурту, а також критики неоднозначно зустріли альбом. Вони пов'язували такий різкий спад енергетики музикантів із надуживанням Джиммі героїном (він відчайдушно поборював свою залежність), а також алкоголізмом Джона Бонема[65]. Більшість почала стверджувати, що це початок кінця Led Zeppelin. Проте, це не завадило альбомові стати платиновим у США протягом 2-х днів[66].

Частина статті з анонсом платівки. «Звуковая Дорожка» № 56 («Московский Комсомолец», 13 серпня 1979 року).

Відкриває альбом «In the Evening» ( слухати^файл), яка стала класичною. Більшість роботи виконав Джон Пол Джонс, який зіграв клавішну та ударну партії (вступні). Тут же Джиммі використав скрипковий смичок для гри на гітарі. У створенні пісні «South Bound Saurez» ( слухати^файл) Джиммі Пейдж участі не брав. Він дуже багато часу відбував із Бонамом, а працювали вони з пізнього вечора всю ніч до ранку. Композиція розповідає про регіон Суарез в Уругваї. «Fool in the Rain» ( слухати^файл) написана в ритмах самби. Ця ідея прийшла до Джиммі під час чемпіонату світу з футболу в Аргентині у 1978 році. На те, що гурт не втратив почуття гумору вказує весела пісня «Hot Dog» ( слухати^файл). У ній вокал Планта нагадує Елвіса. «Carouselambra» ( слухати^файл) — майстерний приклад прогресивного року. Це друга за довжиною студійна пісня гурту. Виконана в доволі незвичній манері: гітара слугувала фоном, а синтезатор грав важку мелодію. Ще іншою класичною піснею альбому є «All My Love» ( слухати^файл), яку Плант присвятив своєму синові Караку, що трагічно загинув у віці 5 років. Це друга пісня, у створенні якої Пейдж не брав участі. Останній трек — «I'm Gonna Crawl» ( слухати^файл) — виконаний у стилі американського соул-блюзу кінця 60-х. Вона також частково присвячена синові Планта. Бонам відмітив цю пісню як найкращу вокальну роботу Роберта Планта.

Гурт в 1979. Зліва направо:Джон Пол Джонс, Роберт Плант, Джиммі Пейдж, Джон Бонам.

Цікавим явищем став конверт платівки. Він міститься у конверті з картону, на якому стоїть штамп з назвою колективу та альбому. В ньому міститься один з шести варіантів головного конверту: шість різних сцен у барі. Кожна з версій є поглядами шести різних людей, що перебувають у барі на одну людину — «Джона». У цій обкладинці багато цікавих моментів. Такий підхід є чисто маркетинговим[67]. Справжній фанат-колекціонер не стримався б і придбав всі шість варіантів обкладинки, до того ж, кожна версія позначена літерами від «А» до «F».

Дуже несподіваним для преси став виступ гурту на фестивалі в Небворті (290 тисяч квитків розкупили за день). Усі помітили зміни у грі та поведінці Пейджа. Подальші успіхи пов'язані із звільненням гастрольного менеджера Річарда Коула[59].

У травні 1980 року гурт запланував європейське турне «LZ Over Europe 1980». Воно пройшло у червні-липні 1980 року у Німеччині, Голландії, Бельгії, Швейцарії та Австрії. На ньому роль лідера гурту взяв на себе Джон Пол Джонс, оскільки Пейдж виступав дуже нестабільно. Проте, найгірше почувався Джон Бонам, який після концертів іноді непритомнів[59].

Джон Пол Джонс виступає зі своїм гуртом у німецькому Мангаймі в їхньому останньому турі 1980 року

Збірка пісень, яку випустили 19 листопада 1982 року троє учасників гурту дістала назву «Coda» (класичний термін, що означає останній додатковий розділ музичного твору). До неї ввійшли композиції, починаючи з 1969 року. Першою є «We're Gonna Groove», яка записувалася для Led Zeppelin II. «Poor Tom» був готовий для випуску ще у 1970 році для Led Zeppelin III. «I Can't Quit You Baby» взято з концерту в Альберт-голлі (англ. Royal Albert Hall) 1970 року. «Walter's Walk» записували для Houses of the Holy. «Ozone Baby», «Darlene» та «Wearing and Tearing» записані під час сесії у Швеції для In Through the Out Door. «Bonzo's Montreux» — друге барабанне соло, яке записав Джон «Бонзо» Бонем у швейцарському Монтре в 1976 році. Готуючи альбом до випуску, Пейдж додав до цієї інструментальної п'єси електронні ефекти. Пізніше до колекції додали чотири треки: «Baby Come on Home», «Traveling Riverside Blues», «White Summer/Black Mountain Side» та «Hey Hey What Can I Do».

Одразу ж після виходу альбому Led Zeppelin деякі американські таблоїди, зокрема, тижневик Rolling Stone, звинуватили гурт у плагіаті, який полягав у занадто вільному, на їхню думку, поводженні новачків із класикою блюзу. Ранній репертуар Led Zeppelin дійсно базувався на блюзових стандартах, і три з них — «You Shook Me», «I Can't Quit You Baby» (Віллі Діксона), а також «Babe I'm Gonna Leave You» — увійшли до дебютного альбому.

…Коли ми в Гедлі Ґрейндж записували Physical Graffiti, зайшов Ієн Стюарт, и ми почали імпровізувати. Джеммінґ перетворився на «Boogie With Stu». Вочевидь, то була варіація на тему «Ooh My Head» покійного Річі Валенса, яка, водночас, була варіацією на тему «Ooh My Soul» Літтл Річарда. Ми мали намір лише допомогти матері Річі, бо чули, що вона не отримала грошей від хітів свого сина, тож Роберт дещо взяв з тексту <Валенса>. Що ж сталося натомість? Нас спробували засудити за цю пісню! Довелося послати їх подалі. (Сміх)[107]

Оригінальний текст (англ.)

When we were up at Headley Grange recording Physical Graffiti, Ian Stewart [the Rolling Stones' unofficial keyboard player] came by and we started to jam. The jam turned into "Boogie With Stu, " which was obviously a variation on «Ooh My Head» by the late Ritchie Valens, which itself was actually a variation of Little Richard's «Ooh My Soul». What we tried to do was give Ritchie’s mother credit, because we heard she never received any royalties form any of her son’s hits, and Robert did lean on that lyric a bit. So what happens? They tried to sue us for all of the song! We had to say bugger off. [laughs]

Джиммі Пейдж про «Boogie with Stu»

В інтерв'ю 1975 року Пейдж говорив про перший альбом:

У пошуках матеріялу ми, видима річ, звернулись до нашого блюзового коріння. У мене дармувало багато рифів від доби Yardbirds. Ерік Клептон залишив нелегку спадщину — спочатку для Бека, потім для мене, причому мені було ще важче, тому що другий гітарист став раптом основним. Необхідність придумувати власні рифи тяжіла наді мною, і в першому альбомі я був ще під сильним впливом минулого. Гадаю, це помітно, але… очевидно, що комусь потрібно було взяти кермо влади у свої руки, інакше ми сиділи б і джемили пів року. Ну, а опісля, на другому альбомі, вже помітно, як проявляється загальне обличчя гурту.

— Род Йейтс, «In the Beginning», Kerrang! # 1244, 2009 рік

«Babe I'm Gonna Leave You» була окремим випадком: Пейдж, який уперше почув пісню на пластівці Джоан Баез, гадав, що це адаптація народної балади. Згодом з'ясувалося, що пісня має автора (Енні Бредон, написав її в 1950-х роках), і помилка була виправлена. Проблема загострювалася ще й тією обставиною, що Джефф Бек, який до цього вже записав «You Shook Me» для свого альбому Truth, звинуватив Пейджа в крадіжці в нього основної ідеї. Окрім того, з Джоном Полом Джонсом і Кітом Муном Пейдж брав участь у записі в «Beck's Bolero» (яку, сам же й аранжував), — інструментальній композиції з альбому Truth. Пізніше на концертах він використовував її в джемі «How Many More Times»; усе це спричинило конфлікт між Пейджем та Беком, які змалечку були друзями.

Гітарист Led Zeppelin так формулював свої принципи в плані цього питання:

{{Виписка|…Щодо мене, я завжди старався додати щось своє у фрагменти, який використовую. Я завжди точно знав, що створюю якусь варіацію. Крім того, преважно, ніхто не міг здогадатися, що було оригінальним джерелом. Мабуть, не завжди, але переважно. Тож, в основному, <звинувачення> ґрунтувалися на порівняннях текстів. Передбачалось, що Роберт мав змінювати текст, але робив він це не завжди, чим і накликав більшість проблем. Вони не могли підкопатися до гітарних партій — але причепились до лірики. Звичайно, ми дозволяли собі трохи розслабитись (сміх). Та, хай там як, ми вважали, що це правильно.

«…Річ у тому, що все це були народні тексти, і вони з'явились задовго до того, як народилися ті <блюзові> виконавці, з іменами яких сьогодні їх годиться асоціювати»,— додавав гітарист.

Після виходу альбому Led Zeppelin II суперечки про авторство поновилися . Вступ до «Bring It On Home» був почерпнутий з записаної в 1963 році версії Сонні Боя Вільямсона пісні Віллі Діксона з тією ж назвою. До «The Lemon Song» входив адаптований фрагмент «Killing Floor», пісні Хаулін Вульфа. В 1972 году Arc Music, видавниче крило Chess Records, позивалась до Led Zeppelin, звинувативши гурт у порушенні авторських прав. Справа було полагоджена поза судом, сума сплати не розголошувалася.[108].

Опріч того, «Whole Lotta Love» містила частину тексту, запозичену з пісні Віллі Діксона 1962 року «You Need Love». У 1985 році Діксон подав на Led Zeppelin до суду, справу полагодили приватним чином і відтоді ім'я Діксона міститься серед авторів[109].

На бік Джиммі Пейджа в цьому питанні став Роберт Палмер, авторитетний журналіст і дослідник історії блюзу, який стверджував: «У блюзі було звичною справою для виконавця — позичати куплети з сучасних йому джерел, як усних, так і записаних, додати власну мелодію і/або аранжування й проголосити пісню своєю власною»[110][111].

Фахівець з фольклору Карл Ліндал називав такі фрагменти, що переходять із пісні до пісні, «плаваючою лірикою» (англ. floating lyrics), маючи на увазі — «…рядки, які у фолк-спільноті циркулювали так довго, що виконавцям, зануреним у традиційну музику, самі собою першими спадали на думку; їх невпинно переаранжовували, іноді несвідомо, щоб підігнати під свій стиль і естетику довколишнього середовища»[112].

Згодом, Led Zeppelin змушені були ще раз сплатити поза судом грошову компенсацію за квазіплагіат (у цьому випадку — видавцям Річі Валенса). Поступово суперечки про авторство вщухли. Багато хто (включно з Кемероном Кроу) вважали такого типу напади частиною неоголошеної, скоординованої кампанії американських масмедія 1970-х років, спрямованої проти Led Zeppelin.

2012 року Led Zeppelin був нагороджений Президентом США Бараком Обамою Нагородою Кеннеді-центру

Led Zeppelin справили визначальний вплив на формування новітнього року, і чимало музикантів наступних поколінь говорили про гурт як про засадниче першоджерело їхньої творчості. Фронтмен Foo Fighters Дейв Грол в есе, написаному для часопису Rolling Stone (2004), зазначав: «Без Led Zeppelin не було б heavy metal, а коли б він і був, то був би паскудним».

Вони, поза всяким сумнівом, — мій улюблений гурт усіх часів. Я вчився грати на ударних, слухаючи платівки Led Zeppelin, за ними ж я вивчав роботи Джиммі Пейджа — як акустичні, так і електричні. Я не вчився в коледжі, я навіть в школі недовчився. Я випускник <інституту> Led Zeppelin! Для меня вони як члени родини, які були поряд зі мною довгі роки.

Оригінальний текст (англ.)

They are without a doubt my favourite band of all time. I learned how to play drums by listening to Led Zeppelin records, and I studied Jimmy Page’s acoustic and electric guitar work. I didn’t go to college - I’m a high school drop-out. I studied Led Zeppelin! They seem like a family, they feel like a family that had been around for a long time.

Оззі Осборн розповідав, що коли вперше почув «Dazed and Confused», мав таке «відчуття, немов… світ зупинився». Екс-вокаліст Black Sabbath говорив у 1990 році, що від Led Zeppelin у нього досі «мороз поза шкірою», згадуючи «неймовірну» серединну секцію «Whole Lotta Love». За словами Осборна, ранні альбоми гурту були відзначені фантастичною студійною роботою: «Схоже, ніхто нічого подібного зробити вже не намагається. Я рівного <цьому> точно не чув. <Зате> імітувати Zeppelin беруться багато хто»[113].

Якнайдужчий ефект справили Led Zeppelin на Білла Келліхера, гітариста Mastodon. «Я подумав: вони що, в союзі з дияволом? Приносять у жертву незайманок?.. Мене вразило, наскільки вони звучали зловісно»! «Zeppelin — одне з головних джерел натхнення в моєму житті. Їхня здатність до еволюції, те як вони змінювались від альбому до альбому, завжди вражала мене. Вони були правдивими майстрами свого мистецтва; саме вони навчили мене <прагнути> набуття внутрішньої свободи»[114], — розповідав Деррик Грин (Sepultura). Про те, що музика Led Zeppelin має рідкісну властивість не набридати, говорив і Джастін Хокінс, фронтмен Darkness та Hot Leg: «Communication Breakdown — ринґтон мого телефону, а мелодія 'Good Times, Bad Times' будить мене зранку. Проблема в тому, що <коли я чую їх> у мене не виникає бажання ні відповідати на дзвінок, ні натиснути кнопку будильника».

Двогрифова електрогітара Gibson EDS-1275, використана для концертних варіантів «Stairway to Heaven».

Whitesnake один з гуртів, що найбільше почерпнули в Led Zeppelin

Слеш, гітарист Guns N' Roses, називав Led Zeppelin «королями рок-н-рольного рифу» (своїми улюбленими визначаючи «Black Dog», «Out on the Tiles» и «Bring It on Home».[115] «Вони викинули за облавок увесь <тодішній> збір законів… Ранні Led Zeppelin справили на наш гурт вирішальний вплив, я усвідомлюю це дедалі більше — по тому, як ми розвиваємось»[116], — казав Джаред Лето, фронтмен 30 Seconds to Mars. Корі Тейлор зі Slipknot вважає вокальне виконання в «Since I've Been Loving You» найліпшим за всі часи. «Led Zeppelin уперше внесли в масову свідомість ауру містицизму й відчуття небезпеки. Вони — взірець ідеального рок-гурту», — казав він.

Модерна рок-музика продовжувала зазнавати впливу Led Zeppelin і після його розпаду. «The New Rolling Stone Record Guide» відмічав, що сама вже «Whole Lotta Love» була відправною точкою для творчості таких гуртів, як Aerosmith, Guns N' Roses и Van Halen)[117]. Браян Мей, гітарист Queen, за його власними словами, «найбільший фанат Led Zeppelin у світі», розповідав, що саундчек завжди починає з «The Immigrant Song» — «просто заради того, щоб насолодитися величчю цих звуків». У колі тих, хто говорив про ґрунтування свого творчого світогляду на доробку четвірки, були Ієн Естбері (The Cult), що називав Led Zeppelin найвидатнішим британським концертним бендом і наголошував на ролі «містичної аури», що супроводжувала гурт. Так само вважають і Енн Вілсон із Heart[118], Kiss, Cheap Trick, Judas Priest, Metallica, Megadeth, The White Stripes, Торі Еймос, The Black Crowes, Alice Cooper, Кеті Мелуа та багато інших.

• Led Zeppelin (LP, Atlantic Records, 12 січня 1969) — 6-е місце у Великій Британії, 10-е місце у США (Billboard 200)
• Led Zeppelin II (LP, Atlantic Records, 22 жовтня 1969) — 1-е місце у Великій Британії та США
• Led Zeppelin III (LP, Atlantic Records, 5 жовтня 1970) — 1-е місце у Великій Британії та США
• Led Zeppelin IV (LP, Atlantic Records, 8 листопада 1971) — 1-е місце у Великій Британії США, 2-е місце в США
• Houses of the Holy (LP, Atlantic Records, 28 березня 1973) — 1-е місце у Великій Британії та США
• Physical Graffiti (2 LP, Swan Song, 24 лютого 1975) — 1-е місце у Великій Британії та США
• Presence (LP, Swan Song, 31 березня 1976) — 1-е місце у Великій Британії та США
• In Through the Out Door (LP, Swan Song, 15 серпня 1979) — 1-е місце у Великій Британії та США

• The Song Remains the Same (концертний, 2 LP, Swan Song, 21 вересня 1976) — 1-е місце у Великій Британії, 2-е місце в США
• Coda (LP, Swan Song, 19 листопада 1982) — 4-е місце у Великій Британії, 6-е місце в США