Листи з хутора

Твір написаний у формі відкритих листів, адресованих широкій громадськості[7]. I—IV листи підписані як «Хуторянин». V лист підписаний «Козаком Белебенем». У поетиці «Листів з хутора» автор використовує топоніми й антропоніми. У такий спосіб письменник надав твору документальності та вірогідності заради уявлення читачем місцевості. Назви листів вдало продумані. Пантелеймон Куліш послідовно викладає свою думку. Додає підтвердження документально, а отже робота складає враження реального відтворення описуваних подій, що становить цілісну концепцію твору[8]. V лист орієнтовно написаний у Василівці, коли з Одеси через Полтаву Пантелеймон Куліш завітав до матері Миколи Гоголя[9].

Пантелеймон Куліш у своєму світогляді керувався поєднанням релігійних (Святе Письмо[10]), просвітницьких та позитивістських творів[11]. Зокрема, викладена позиція Куліша зазнала впливів праць Бенедикта Спінози, Вольтера, Жан-Жака Русо, Іммануїла Канта, Едварда Гіббона, Жуля Мішле, Вільяма Гікліна Прескоттома, Джона-Лотропа Мотлі, Герберта Спенсера[12] та інших[13]. На світогляд «хуторської філософії» вплинула етична філософія стоїцизму Григорія Сковороди[14].

Філософський виклад «хуторської філософії» містить відмінності у своїх частинах. Так, листи I та II «Про городи й села» мають художньо-публіцистичну стилістику[12]. Лист III «Чого стоїть Шевченко, яко поет народний» є проблемною статтею[15]. Лист IV «Про злодія у селі Гаківниця» — оповідання притча[16]. Лист V «Хто такий „Хуторянин“» є оповіданням від першої особи[17].

Всі п'ять частин «Листів» виходили у журналі «Основа» 1861 року в № 1, 2, 3, 4, 11-12. Окремим друком у видавництві автора виходили в Санкт-Петербурзі 1861—1862 роках. Надалі неодноразово перевидавались на сторінках часописів «Руська читанка», «Вечерниці», календарях «Просвіти», окремим виданнями та у збірках творів Пантелеймона Куліша.

Містить промовистий патріотичний натяк на давність і тяглість української історії. Для нього хутір основна форма поселення заможної верхівки Лівобережжя та Слобожанщини XVII—XVIII століть. Куліш порівнює хутір як духовний абсолют та тотожність українства в цілому[18]. Художньо-публіцистична частина «Про городи й села» піддають критиці та сумнівам, що розвинута цивілізація веде до «всякого щастя» людей. Натомість акцентована ідеалізація українських жителів хуторів. Він переконував у моральних перевагах людини «природного складу» над «цивілізованою». Ці переконання «хуторської філософії» Пантелеймона Куліша сформовані над історичним спостереженням про те, що українці є хліборобами за своєю сутністю[19].

Синкретично протистояв русоїзму, вбачаючи перевагу українських хуторів над русифікованими «городами й порядками». Через це християнська віра, на його думку, зазнала інакшого (негативного) розуміння християнства[10]. Він вважає, що не варто поспішати із перейманням західних суспільних моделей, не треба намагатись їх штучно «перестрибнути». А отже, варто пройти етапи соціально-історичного розвитку органічно, не поспішаючи[3].

Поширення іноземних вчень та систем освіти, а також винятково навчання дітей сіл у містах призводить до денаціоналізації[2]. Приймає сторону побуту та необхідність розвитку власних ремесел замість «міських» запозичених[20].

«Чого стоїть Шевченко, яко поет народний» за жанром проблемна стаття[15]. У ній Куліш закликає поетів та письменників зорієнтуватись на фольклор та виступає проти наслідування Шевченка. Надає оцінку шевченківській літературі у всенаціональному українському значенні. У статті Куліш характеризує й українську літературу дошевченківського періоду[21]. Зокрема, висловлює думку про те, що Іван Котляревський в «Енеїді» під травестією насміхається над українськими звичаями та українською мовою. На його думку Котляревський комічно-потворно викривляє його особисту національну гідність, порівнюючи із загальноєвропейською літературою тією доби. Він також наголошує на тому, що мова твору Івана Котляревського спочатку є українською, а вже під кінець твору вона радше суміш із російською[22].

Четвертий лист відносять до оповідання-притчі «Про злодія у селі Гаківниці». Він ідейно продовжує I та II листи[21]. У ньому Пантелеймон Куліш розмірковує на тему проблем покарання та перевиховання мешканця села. Так, наприклад, коли злодія ловлять «на гарячому», коли той намагається обікрасти церкву та громадську скарбівню — мешканці села відмовляються піддати його на станового за вказівкою священника. Він відбуває «братську покуту», у якій три роки вимушений паламарювати в церкві, піклуватись та годувати подорожніх гостей. Водночас його більше ніколи не називатимуть за ім'ям чи прізвищем, а лише «злодієм». Після того злодій почав виховуватись на краще, тим самим приніс користь громаді. У цьому моменті автор відстоює думку, що хуторське громадське самоврядування ефективніше «чужинецьких» правових впливів та судівських установ у містах[16].

Лист написаний від імені Козака Белебеня, який має хутір на березі річки Говтви[17]. Він відкриває «справжнє» обличчя «Хуторянина», а саме колишнього козака Павла Белебня. Так, Пантелеймон Куліш прагнув містифікації та намагався ввести в оману читача. Для цього він містифікував біографію «автора» V листа Павла Белебню. Це зроблено для того, щоб краще осмислити історію України в її складних моментах. У листі козак оповідає історію свого роду, історію України останніх століть, акцентує суспільно-політичні проблеми українців з Російською імперією. Вдається до наслідування, протиставляючи тодішню («сучасну») суспільну кризу, коли «всі німують і серцем, і словом»[21].