Лозинський Володимир Федорович

Народився 6 січня 1955 року в селі Сопичі Брянської області, але незабаром родина переїхала до Києва. Жили Лозинські на Дарниці, на тодішній робітничій околиці міста[3].

Розпочав займатись футболом у дитячій футбольній секції «Схід» у Віталія Баранова, а коли «Динамо» (Київ) оголосило набір молодшої групи, його брат Олександр привів його на перегляд, забравши прямо зі школи. Там на перегляді його обрали Олександр Леонідов та Віталій Голубєв, які і стали першими тренерами хлопця[4].

Згодом Лозинський потрапив до Євгена Котельникова, як використовував хлопця на позиції нападника — міцний, непоступливий юний футболіст багато забивав, часто повертався з турнірів найкращим бомбардиром[3]. Втім коли Михайло Коман із Анатолієм Пузачем почали залучати до ігор дубля «Динамо» випускників школи підготовки 1955 р.н., вони побачили в Лозинському задатки флангового футболіста. Спочатку — правого півзахисника, а з часом — і правого захисника. Саме на цій позиції Володимир і провів усю дорослу кар'єру[3].

Лозинський дебютував за першу команду «Динамо» 4 квітня 1976 року, вийшовши на заміну на 75 хвилині домашнього матчу з московським «Динамо» замість Володимира Безсонова[3]. А загалом Володимир відіграв шість ігор за «Динамо» в сезоні весни 1976 року. Влітку 1977 року, коли міста-побратими Київ і Флоренція проводили низку культурних заходів, пройшов і товариський матч «Динамо» — «Фіорентина». Лозинський добре себе показав, підопічні Валерія Лобановського завдали поразки команді під керівництвом Карло Маццоне (4:2)[3], і відтоді Володимир став на довгі роки основним правим захисником киян, достойно замінивши віце-чемпіона Європи Володимира Трошкіна, що саме тоді покинув київський клуб[5]. В першому ж повноцінному сезоні 1977 року Лозинський виграв з командою золоті нагороди чемпіонату[6].

	Мій великий попередник Володимир Трошкін став моїм вихователем і наставником, коли я ще грав за дубль. Це був для мене справжній кумир – я захоплювався його грою на правому фланзі, тоді в СРСР ніхто не міг зрівнятися з ним за швидкістю та регулярністю підключень до атак. І коли він взяв наді мною «шефство», я був дуже вдячний і вчився у нього. Як мені не по собі було, коли назвали склад на «Фіорентину», а я на місці самого Трошкіна! Але він підійшов, обійняв і каже: «Володя, ти вмієш грати, виходь і покажи це». Після цього з'явилася впевненість і наснага.
— Володимир Лозинський[5][3]

У чемпіонатах СРСР за «Динамо» Лозинський провів 234 матчі і забив 9 голів у 1976-84 роках. Тричі став чемпіоном СРСР (1977, 1980 та 1981), ще двічі здобув срібні медалі (1978 і 1982), одного разу — бронзову (1979). Став володарем Кубка СРСР у 1978 і 1982 роках. Виграв Кубок сезону 1981 року. Провів у єврокубках 24 матчі (14 у Кубку чемпіонів, 10 — у Кубку УЄФА). Чотири рази називався у списку «33-х найкращих» за підсумками сезонів чемпіонату СРСР — № 1 (1971), № 2 (1980, 1982), № 3 (1983). В 1980—1981 роках він відіграв 45 матчів за «Динамо» поспіль без замін, за що отримав спеціальний кубок із написом «Незамінний»[5]. Висока фізична готовність, рухова активність, бойовитість стали його відмітними якостями[7].

По завершенні сезону 1984 Лозинський покинув «Динамо» і у 1985—1986 роках грав у Вищій лізі СРСР в харківському «Металісті», а у сезоні 1987 грав за клуби другої ліги СКА (Київ) та «Кривбас» (Кривий Ріг)[3].

Грати закінчив 1990 року в «Кремені», який наступного сезону очолив як головний тренер[8].

У 1979 році в складі збірної УРСР став бронзовим призером Спартакіади народів СРСР[9].

У складі національної збірної СРСР дебютував 14 жовтня 1979 року в товариському матчі проти Румунії (3:1)[10], після чого у 1981—1982 роках зіграв у двох відбіркових матчах до чемпіонату світу 1982 року, допомігши команді пробитись на мундіаль вперше за за 12 років. Втім на «мундіаль» поїхати завадив випадок: після заключного матчу чемпіонату СРСР 1981 року «Динамо» з перемогою повернулося з Москви, вигравши там 2:1 у «Спартака», і Лозинський разом із, Безсоновим та Андрієм Балем зібралася в Анатолія Дем'яненка відсвяткувати чемпіонство[3]. В результаті Володимир прийшов додому під ранок і не поставивши будильник не встиг на літак, який відвозив динамівців Києва в Тбілісі — де збірна СРСР збиралась напередодні відбіркового матчу на чемпіонат світу проти Уельсу. Лобановський вирішив не чекати Лозинського, сказавши «Хай Лозинський пішки добирається»[3]. В результаті у фінальній заявці на позиції Лозинського головний тренер збірної Костянтин Бєсков включив інших «динамівців» — мінчанина Сергій Боровського та тбілісця Тенгіза Сулаквелідзе[3].

Після «мундіалю» Бєсков був звільнений і під керівництвом Лобановського, який очолив збірну, Лозинський зіграв свій останній четвертий матч за збірну — 13 жовтня 1982 року проти Фінляндії (2:0) в рамках відбору на Євро-1984[11].

У 1996—2003 роках — тренер і головний тренер ЦСКА (Київ), під його керівництвом на найвищому рівні почали грати Віталій Рева, Сергій Федоров, Руслан Костишин, Сергій Закарлюка, Едуард Цихмейструк та інші[3].

У першій половині 2004 року — головний тренер «Ворскли», після чого був спортивним тренером футбольного клубу «Освіта» (Київ), а потім багато років очолював студентську збірну України. Під керівництвом Лозинського вона двічі поспіль (2007 та 2009) виграла Всесвітню Універсіаду, а до того доходила до півфіналу, що є й залишається найвищим досягненням в історії студентського футболу України[3].

У 2007—2010 — тренер-селекціонер «Динамо» (Київ)[12], після чого працював у ДЮФШ «Динамо» імені Валерія Лобановського. В останні роки входив у тренерський штаб ветеранської збірної України, зокрема під його керівництвом 2016 року ветеранська збірна України здобула перемогу на міжнародному турнірі в Чикаго (США)[13].

Навесні 2019 року стало відомо про важку хворобу Лозинського, йому збирали гроші на лікування[14]. Втім 17 липня 2020 року Лозинський помер[15]. Громадянська панахида і прощання з Володимиром Федоровичем відбулась у понеділок, 20 липня, в Олімпійському дворику НСК «Олімпійський». Після панахиди Володимир Лозинський був похований на ділянці 42А Байкового кладовища[16].