Лопатін Антон Іванович

Антон Іванович Лопатін народився у селі Кам'яна (Кам'янка) нині Берестейського району Берестейської області. Росіянин.[1]

На військовій службі в Російській імператорській армії з 1916 року. У роки Першої світової війни бився на Південно-Західному фронті рядовим.

У Червоній Армії з серпня 1918 року учасник громадянської війни. Воював у складі 21-го кавалерійського полку 4-ї кавалерійської дивізії 1-ї Кінної армії: помічник командира ескадрону, потім командир ескадрону. Бився проти військ Денікіна і Врангеля на Південному фронті, у 1920 брав участь у радянсько-польській війні на Західному фронті. Був декілька разів поранений, нагороджений орденом Червоного Прапора.

Після війни продовжував служити у 21-му кавалерійському полку: командир ескадрону, начальник полкової школи. У 1927 закінчив Ленінградські кавалерійські курси удосконалення комскладу РККА, у 1929 — курси з підготовки помічників командирів полків при Ленінградській кавалерійській школі. Із 1929 був помічником командира 21-го кавалерійського полку зі стройової частини, потім помічником командира полку з господарської частині. Із грудня 1930 — начальник військово-господарського постачання 4-ї кавалерійської дивізії. Із листопада 1931 — командир 39-го кавалерійського, а з грудня 1936 — 32-го кавалерійського полків у тій же дивізії.

Із липня 1937 року командував 6-ою кавалерійською Кубансько-Терською Чонгарською дивізією імені С. М. Будьонного в Білоруському військовому окрузі. Із вересня 1939 викладав тактику на кавалерійських курсах удосконалення командного складу РККА, із липня 1939 служив інспектором кавалерії Забайкальського військового округу. Із червня 1940 — заступник командувача 15-ї армією Далекосхідного фронту (штаб армії містився в Біробіджані), але вже в листопаді того ж 1940 призначений командиром 31-го стрілецького корпусу. Корпус також дислокувався на Далекому Сході, але наприкінці травня 1941 року був у повному складі перекинутий в Україну та включений до складу Київського Особливого військового округу, штаб корпусу перебував у Коростені на Житомирщині.

У Німецько-радянську війну вступив у званні генерал-майора 30 червня 1941, коли після шестиденного пішого маршу прийняв свій перший бій на Південно-Західному фронті. Брав участь у Львівсько-Чернівецькій та Київській стратегічних оборонних операціях. Як і всі частини Червоної Армії, улітку 1941 корпус у важких оборонних боях зазнав значних втрат, проте А. І. Лопатін як командир корпусу був відзначений командуванням за вміння тримати в руках управління корпусом у найважчій обстановці і за стійкість в обороні. Він був висунутий на підвищення: із 30 жовтня 1941 року — командувач 37-ї армії, що наступала на напрямі головного удару в Ростовській наступальній операції Південного фронту в листопаді-грудні 1941 року. Пізніше брав участь у Барвінково-Лозівській наступальній операції.

Із 24 червня по 14 липня 1942 — командувач 9-ї армії на Південно-Західному і Південному фронтах під час Донбаської оборонної операції; із початку серпня 1942 року — командувач 62-ї армії Сталінградського фронту у Сталінградській битві. Не зумів утримати дальні оборонні рубежі на підступах до Сталінграда і після прориву німецьких військ до Сталінграда 5 вересня 1942 року був знятий із посади, передавши командування армією В. І. Чуйкову.

Однак у резерві залишався недовго і вже 14 жовтня 1942 призначений командувачем 34-ї армією, а з березня 1943 командував 11-й армією на Північно-Західному фронті, брав участь у Дем'янській операції в лютому 1943 і в Староруській операції в березні 1943.

Із березня до липня 1943 року командував 11-ю армією Північно-Західного фронту, яку на початку квітня вивели в резерв на переформування. 25 вересня 1943 року призначений командувачем 20-ю армією, яка теж була в резерві. Після двомісячного перебування в розпорядженні начальника Головного управління кадрів РККА у січні 1944 року — призначений заступником командувача 43-ї армії 1-го Прибалтійського фронту. Добре діяв у Білоруській наступальній операції, але, пройшовши майже всю службу на самостійній командній роботі, обтяжувався роллю заступника командувача.

У липні 1944 року загинув командир 13-го гвардійського стрілецького корпусу гвардії генерал-майор К. А. Цаликов, і А. І. Лопатін на його особисте прохання був призначений командиром корпусу, хоча це було явним зниженням по службі. На чолі корпусу у складі 1-го Прибалтійського та 3-го Білоруського фронтів брав участь у Прибалтійській та Східно-Прусській операціях, у штурмі Кенігсберга та ліквідації земландського угруповання противника.

Особливо відзначився при штурмі Кенігсберга: очолюваний ним корпус до вечора першого дня штурму, 6 квітня 1945, прорвав сильно укріплений рубіж оборони і прорвався на вулиці міста. 9 квітня корпус діяв уже в центрі міста-фортеці. За три доби штурму корпус генерала Лопатіна знищив до 8000 солдатів і офіцерів противника, захопив 6540 полонених, 250 гармат і мінометів. Після завершення штурму без найменшого перепочинку корпус спрямований на очищення від противника південного берега Земландського півострова, де в безперервних боях з 10 по 17 квітня вибив німців із трьох міст, знищив до 9 000 солдатів і офіцерів, захопив 5 833 полонених (у тому числі 28-ї піхотної дивізії вермахту полковник Р. Темпельгофф та штаб дивізії)[2]. За цю операцію йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу .

На Параді Перемоги у Москві А. І. Лопатін командував зведеним полком 1-го Прибалтійського фронту.

Могила Лопатіна на Новодівочому цвинтарі Москви.

У липні 1945 року А. І. Лопатін був призначений командиром 2-го окремого стрілецького корпусу Забайкальського фронту. Брав участь у радянсько-японській війні, де корпус наступав під час Хінгано-Мукденської операції і за короткий термін форсував річку Аргунь, пройшов майже 200 кілометрів гірсько-тайговою місцевістю, подолав із боями гірський хребет Великий Хінган і дійшов до міста Ціцікар. Тільки у полон було захоплено понад 6000 японських солдатів та офіцерів.[3]

Після війни командував корпусом на Далекому Сході ще 2 роки. Закінчив Вищі академічні курси Вищої військової академії імені К. Є. Ворошилова. Із квітня 1947 року був помічником командувача 7-ї гвардійської армії Закавказького військового округу (штаб армії — у м. Єреван). Із вересня 1947 року командував 13-м стрілецьким корпусом того ж округу (штаб корпусу був у м. Кутаїсі). Із липня 1949 року — помічник командувача військ Закавказького військового округу. Із жовтня 1951 року служив у 10-му управлінні Генерального штабу. Із травня 1952 року — командир 9-го гвардійського стрілецького корпусу. У січні 1954 року звільнений у запас.

Помер 9 квітня 1965 року, похований на Новодівочому кладовищі міста Москва.

• полковник (29.01.1936);
• комбриг (17.02.1938);
• генерал-майор (4.06.1940);
• генерал-лейтенант (27.03.1942).

• Медаль «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу (19.04.1945);
• три ордени Леніна (27.03.1942, 21.02.1945, 19.04.1945);
• три ордена Червоного Прапора (1920[4], 3.11.1944, 20.06.1949);
• два ордени Кутузова 1-го ступеня (22.07.1944, 8.09.1945);
• орден Червоної Зірки (22.02.1938);
• медаль «За оборону Сталінграда» ;
• медаль «За взяття Кенігсберга» ;
• інші медалі.

Коммунист с девятнадцатого года, во время гражданской войны Антон Иванович командовал эскадроном в знаменитой 4-й кавалерийской дивизии, явившейся ядром будённовской Конармии. Воевал против деникинцев, врангелевцев, белополяков, был награждён орденом Красного Знамени, трижды ранен. Лопатин долго оставался конником и в мирное время: командовал полком, Чонгарской кавдивизией, служил инспектором кавалерии округа. Словом, это был старый будённовец и человек, несомненно, незаурядный, сильная, волевая натура.

— Крылов Н. И. «Сталинградский рубеж»[5].

Это был исключительно волевой, но импульсивный человек, что-то чапаевское проскальзывало в его характере. Как и все люди необыкновенной силы воли, он, принимая решения, порой больше доверялся командирской интуиции, чем расчётам своего штаба. Это его иногда подводило. И всё же я считал Лопатина очень достойным генералом и при первой возможности рассчитывал выдвинуть его на повышение.
Антон Иванович любил самостоятельность, поэтому я не удивился, когда он попросил назначить его на корпус. В июле такая возможность представилась, и Лопатин стал командиром 13-го гвардейского.

— Герой Советского Союза Маршал Советского Союза Баграмян И.Х. Так шли мы к победе. - М: Воениздат, 1977.- С.367.

• Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь / Пред. ред. коллегии И. Н. Шкадов. — М. : Воениздат, 1987. — Т. 1. — 911 с. с. — 100 000 прим. — ISBN отс., Рег. № в РКП 87-95382.
• Шаблон:Книга:Командармы
• Дриго С. В. За подвигом — подвиг. — Калининград, 1984.
• Иоффе Э. Через тернии — к золотой звезде // Рэспубліка : Газета. — Мн., 2010. — № 20(4932).
• Н. В. Огарков. {{{Заголовок}}}. — Т. 5. — 105000 прим.
• Калашников К. А., Додонов И. Ю. Высший командный состав Вооружённых сил СССР в послевоенный период. Справочные материалы (1945—1975 гг.). Том 2. — Усть-Каменогорск: Медиа-Альянс, 2015. — ISBN 978-601-7378-65-3. — С. 49—51.
• Соловьев Д. Ю. Все генералы Сталина. Том 7. — М., 2019. — С.47-48.

• Лопатін Антон Іванович. // Сайт «Герои страны» (рос.).
• Лопатін Антон Іванович на сайті Міністерства оборони Російської Федерації
• Біографія А. І. Лопатіна на сайті «Сталінградська битва»