Лучани (село)

Перша писемна згадка про село Лучани відноситься до 1457 року, хоча саме воно було засноване значно раніше. Як припускає історик Леонтій Войтович, його могли заснувати, після війни Ростиславичів з волинським князем Давидом Ігоровичем (1098—1099 рр.) лучани (переселенці з Лучеська (м. Луцька) на Волині), що були переселені в Подністров'я.

Звісно судити про те, наскільки вище згадане припущення є правдивим важко, оскільки для цього потрібно провести археологічні розкопки на території села, які б могли пролити трохи світла на його минуле. Однак, на думку автора цих рядків, ближчим до істини є припущення краєзнавця В. Лаби, який у своїй книзі «Історична топоніміка Жидачівського району Львівської області від часів Ісуса Христа до ХХІ ст.» пише так: «Не виключено, що село постало в часи великих війн, які вів князь Данило Галицький за галицький престол». Таким чином, часом заснування села слушно вважати першу половину ХІІІ ст.

Назва ж села, як стверджує вчений В. Котович, утворилась від того, що людей, які оселилися на луці, або на березі р. Луча (тепер р. Боберка), прозвали «лучанами». Дослідниця І. Царалунга, вивчаючи українські ойконіми, встановила, що назва села Лучани, утворилась від апелятива лука, тобто «згин, луговий чи лісовий простір у згині річки». Таким чином, село отримало свою назву саме від географічного розташування. Але не слід забувати й того, що, можливо, село завдячують своїй назві засновникам — переселенцям з міста Луцька, мешканців якого й сьогодні називають лучанами. Цієї думки, наприклад, дотримується краєзнавець В. Лаба.

Топоніми: під Могилою, на Суголовках, у Гумниськах, на Красній, над Потоком, М’ярки, Вербки, Коротиші, Запут’є, Загуменки, під Ставом, у Раневі, за Глибокою, на Камінній, над Криничкою, на Пасічиську, у Голоблиськах, над Упустом.

Вербки — назва поля, яка мала тимчасове значення через те, що поруч могли рости верби. Тому якщо верб не стало, то й назва поля могла змінитися на іншу.

За Глибокою – назва поля, яке знаходилося за схилом пагорба.

В Голоблиськах – назва поля, яку важко пояснити, оскільки в українській мові слово “голоблі” має відношення до коней, яких у ці голоблі запрягають. Тому на думку історика В. Лаби, це слово до землі жодного відношення мати не може.

В Гумниськах, Загуменки — назви полів, які виникли від слова “гумно”, що означає місце, де люди зберігали запаси вижатого і складеного в скирти хліба (пшениці, жита). В давні часи, коли села часто горіли у суху і вітряну погоду і за кілька годин вогонь міг знищити село, люди влаштовували гумна на певній відстані від забудов, щоб у випадку пожежі не померти опісля від голоду. На гумнах могли також стояти скирти пшениці про запас на випадок неврожаю.

На Камінній — назва поля, яка утворилася від того, що тут на поверхню видобували з-під ґрунту камінь.

Над Криничкою — назва поля, яка походить від того, що неподалік була криничка, тобто джерело, яке було десь в низовині.

Коротиші — назва поля, яка походить від того, що воно було коротким.

На Красній — назва поля, яка отримала свою назву від того, що тут (на Красній горі) могли відбуватися якісь дохристиянські ритуальні обряди. На таких горах наші предки відбували весняні свята (Красної гірки або Лялі), які відзначалися в першу неділю після Великодня. Леля (Ляля) вважалася дочкою богині Лади. На Красних горах від 5 травня дівчата починали водити хороводи, гра на горах і долинах. Це з української міфології.

У латинській мові слово “crasus” (читається “красус”) означає “товстий, щільний, жирний, сильний”. Проте на думку історика В. Лаби дане тлумачення є спірним. Тому без достатнього дослідження даної гори його не слід застосовувати.

Під Могилою — назва поля, яка походила від того, що неподалік була могила. Слово “могила” може мати кілька значень в українській мові:

• могила — це поховання людини;
• могила — це земляний пагорб, курган (якщо прийняти до уваги, що кургани могли насипати наші предки над могилами своїх керівників). Очевидно, що назва могила свідчить про давність поселень на певній території. Самі топоніми Могили здебільшого походить з дохристиянських часів. Це забуті цвинтарі.

Історик В. Лаба висунув гіпотезу, що насипання могил на Жидачівщині активізувалося після IV століття, коли Європу залила хвиля степових народів, яких привів Аттіла. Адже могили є типовим елементом степового життя. Присутність тюркомовних топонімів з тих часів є помітною в Галичині.

М’ярки — це розподілене поміж селянами поле, очевидно, рівними наділами. В багатьох місцевостях побутує назва Помірки.

На Пасічиську — назва поля, яка походить від того, що колись там була пасіка. Сучасне слово “пасіка” виникло від назви місця, де розташовувалися вулики. В давні часи борті розвішували на деревах. Але коли ліс вирізали, то колоди з бджолами стали ставити на землі. Вирізане місце лісу стали називати посіч. Від того й пішла пасіка. А слово “посіч” пішло від того, що дерева підсікали, тобто від основи зрубували кору. Таким чином міцне дерево за рік всихало. Ділянку висохлого лісу згодом підпалювали. Опісля земля зверху була удобрена попелом і звільнена від різних небажаних для землеробства шкідників (мишей, слимаків, плазунів тощо). Але наступного року після спалення лісу ділянку ще не розорювали, бо в землі було повно здорових коренів дерев. Треба було дати час їм перегнити. Тому випалена ділянка використовувалася під сіножать або пасовисько, де бджоли знаходили для себе багато нектару. Але за якийсь час пасіку переносили на інше місце, а назва Пасіка залишалася. Підсічне господарство практикувалося в нашому краю з давніх часів, коли люди жили ще родовим ладом.

На Суголовках — назва поля, яка походить від назви дороги, тобто “суголовок”, що означає “поперечна дорога, що проходить в кінці вузьких і довгих загонів, розмежовуючи їх”. Оскільки колись селянські поля мали форму довгих вузьких смужок, то щоб добратися до кожної з земельних ділянок в кінці полів знаходилися суголовки.

В Раневі — назва пасовиська. Історик В. Лаба висловив думку, що назва трансформована з якоїсь давнішої, або неправильно записана, оскільки ні в чеській, ні в сербохорватській мові він не знайшов відповідника, а в українській мові пояснення нема.

Під Ставками — назва пасовиська, яке знаходилося біля ставків.

Над Упустом — назва пасовиська, яке знаходилося біля ставу. Упустом називали механізм, яким регулювали рівень води в ставку і був розміщений в тілі греблі. Тепер це називається шлюзом.

Про історію села Лучани з часів його заснування й аж до кінця ХIV століття, на жаль, нічого невідомо. Хоча й з кінця ХIV століття й до 1457 р. — першої писемної згадки, його історію можна викласти як розповідь про Жидачівське князівство, а потім Жидачівський повіт Львівської землі Руського воєводства, що й пропонує автор.

З 1393 по 1442 роки село Лучани входило до складу Жидачівського князівства, котре існувало впродовж цього періоду в Прикарпатті у верхній течії річки Дністер.

У 1442 році князь Земовит Земовитович помер. Прямих спадкоємців у нього не було. Єдина дочка Маргарита та її мати Маргарита не змогли втримати князівство, і воно перейшло до Польщі та було включене до складу Руського воєводства як Жидачівський повіт.

Формально Жидачівське князівство (Жидачівська волость) у статусі окремого повіту ввійшло до складу Львівської землі Руського воєводства ще у 1434 році, але через своє географічне розташування в долині Дністра й нижньої течії Стрия та передгір'ях Карпат на кордоні з Угорщиною (по Карпатському хребті), зберігало адміністративно-територіальну автономію до початку 1440-х років XV століття.

Приблизно у XIII—XV століттях, тобто в часи монголо-татарської навали неподалік території сучасного села Лучани, знаходилось містечко Оттовичі. Розташовувалось воно частково на території села Голдовичі та за його межами. У містечку було розвинуте гончарство, про що свідчать керамічні вироби, знайдені під час археологічних розкопок. Також на північ від Оттович знаходився чоловічий монастир, монахи якого, під час облоги містечка монголо-татарами, чинили запеклий триденний опір. Однак містечко, як і сам монастир було захоплено й спалено, а населення частково знищене та захоплене у полон.

У податковому реєстрі 1515 року в селі документується млин і 4 лани (близько 100 га) оброблюваної землі[2].

Станом на 1849 рік село Лучани входило до складу Бережанського округу площею у 762 км кв. У ньому налічувалося : 3 міста, 5 передмість, 14 містечок, 317 населених пунктів загалом (включаючи кількість міст, передмість та містечок), 32 565 будинків, 232 420 чоловік, з яких за релігійною приналежністю: 40 850 римо-католиків, 171 338 греко-католиків, 86 вірменів римо-католиків, 292 євангелісти і лютерани, 11 менонітів, 19 843 євреї; за соціальним станом : 2 358 представників шляхти, 233 князі, 158 урядовців, 1 500 ремісників.

Станом на 1882 рік села Лучани, Голдовичі та Юшківці належали до однієї парафії. Разом у них нараховувалось 762 парафіяни греко-католицького обряду. Церква знаходилась у с. Голдовичі і належала до Ходорівсьького (Ходоровського) деканату Львівської дієцезії. Священиком, на той час, був Амбросій Лотоцький.

З 10 по 20 січня 1946 року в Лучанах було розміщено 15 постійних енкаведівських військових гарнізонів.

На позачергових парламентських виборах 2019 року у селі функціонувала окрема виборча дільниця № 460325, розташована у приміщенні народного дому.

Результати

• зареєстровано 158 виборців, явка 76,58 %, найбільше голосів віддано за «Європейську Солідарність» — 29,75 %, за «Слугу народу» — 21,49 %, за «Голос» — 11,57 %[4]. У одномандатному окрузі найбільше голосів отримав Андрій Кіт (самовисування) — 57,85 %, за Володимира Наконечного (Слуга народу) — 11,57 %, за Андрія Гергерта (Всеукраїнське об'єднання «Свобода») і Володимира Гаврона (Голос) — по 8,26 %[5].