Майя Дерен

Народилася в Києві у сім'ї психіатра Соломона-Давида Деренковського та актриси Марії Фідлер; дівчинку назвали на честь італійської актриси Елеонори Дузе.

1922 року разом із батьками переїхала з України до США. Мешкала та навчалася в місті Сірак'юсі, штат Нью-Йорк. Належала до кола троцькістської молоді (її батько симпатизував Троцькому). Згодом навчалася в Нью-Йоркському університеті, де здобула ступінь бакалавра політології. 1935 року вийшла заміж за Ґреґорі Бардека, з яким розлучилася 1939 року.

На початку 1940-их років співпрацювала з видатною американською балериною та хореографом, родоначальницею «чорного танцю» Кетрін Данем, була її особистим секретарем; під її впливом звернулася до вивчення африканських та гаїтянських ритуалів.

1943 року вийшла заміж за чеського авангардного фотохудожника і кінорежисера Александра Гакеншміда, що навчив її основ кіно. Разом вони почали знімати фільми на 16-міліметрову плівку (Александр був оператором, Елеонора — сценаристом та акторкою). Того ж року Елеонора взяла собі псевдонім Майя Дерен (ім'я — від народу майя, прізвище — скорочення власного). В ці роки вона спілкувалася з Андре Бретоном, Марселем Дюшаном, Джоном Кейджем, Анаїс Нін, Ґреґорі Бейтсоном, Ентоні Тюдором.

Невдовзі розлучилася. 1947 року стала першою лауреаткою премії Ґуґґенгайма за творчу працю в кіно, стипендію від якої вклала в кіно, завершивши «Медитацію насильства», і вирушила на острів Гаїті, аби безпосередньо відчути вудуїстські ритуали. Досить швидко Майя стала однією з посвячених, її допустили до участі в церемоніях. Тричі в 1947—1954 роках вона відвідувала Гаїті. За цей час було знято два фільми та величезну кількість додаткового кіноматеріалу й написано одну з найдокладніших книг про цю культуру — «Божественні Вершники: Живі Боги Гаїті».

В кінці 1950-х рр. заснувала Фундацію творчого кіно з метою підтримки незалежних режисерів.

Померла від крововиливу в мозок, що пов'язують із вживанням амфетамінів з початку 1940-их років. Прах Майї Дерен було розвіяно над рікою Фудзі.

Найбільш відома короткометражна стрічка Дерен Witches Cradle (1943; саундтрек було додано пізніше), 1947 року її було відзначено Міжнародного призу за експериментальний фільм у Каннах.

Кінематограф Майї Дерен критики визначають як «поетичну психодраму», «кіно трансу». Сюжету в її короткометражках немає; завдання зображення —завдяки грі світла, тіні, дзеркал і анфілад, зміни гострих оптичних ракурсів, вивіреного церемоніального ритму вивести глядача за межі реального простору та часу, занурити в стан гіпнотичної завороженості. Зазвичай, знімалася у власних фільмах сама, знімала друзів та близьких (Гакеншміда, Дюшана, Кейджа, Анаїс Нін).

Від самого початку критикувала Голлівуд за його монополію на американське кіно, за залежність від глядача та від грошей. Вона вважала, що кіно має бути вільним і дешевим, що необов'язково ліпити неймовірні декорації, коли можна вести діалог із глядачем досить стриманими засобами.

Творчий почерк Майї Дерен, пов'язаний із зображувальними та кінематографічними експериментами Жана Кокто, передбачив кіно американського андеґраунду (Стен Брекідж, Йонас Мекас, Кеннет Енґер, Дж. Сміт), вплинув у майбутньому на фільми Девіда Лінча.

1986 року Американський кіноінститут заснував премію імені Майї Дерен.

• Полуденні сіті (Meshes of the Afternoon) (1943)
• Witches Cradle (1943)
• At Land (1944)
• A Study in Choreography for Camera (1945)
• Ritual in Transfigured Time (1945—1946)
• Haitian film footage (1947—1954)
• Meditation on Violence (1948)
• Medusa (1949)
• Ensemble for Somnabulists (1951)
• The Very Eye of Night (1952—1955)
• Haiku footage (1959—1960)
• Divine Horsemen — The Ghosts of Haiti (1978, змонтовано після її смерті)

• Юлія Кісіна. Невідома киянка Майя Дерен. — ArtUkraine
• В. Абліцов. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті. — Київ: «КИТ», 2007. — С. 287—288.
• Майя Дерен — піонерка експериментального незалежного кінематографу