Митна справа

Митна справа — діяльність, спрямована на реалізацію митної політики країни. Митна справа є складовою зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності країни.

Митна політика і засади митної справи

Митна політика визначає:

  • порядок переміщення через митний кордон товарів і транспортних засобів,
  • митне регулювання, пов'язане з встановленням та справлянням податків і зборів,
  • процедури митного контролю та оформлення,
  • боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил.

Засади митної справи становлять:

  • розміри податків і зборів та умови митного обкладення,
  • спеціальні митні зони і митні режими на території країни,
  • перелік товарів, експорт, імпорт та транзит яких через територію країни забороняється.

У митній справі цивілізовані країни дотримуються визнаних у міжнародних відносинах:

  • систем класифікації та кодування товарів,
  • єдиної форми декларування експорту та імпорту товарів,
  • митної інформації, інших міжнародних норм і стандартів.

Розвиток митної справи в Європі

Практика справляння податків з товарів, що ввозилися або вивозилися з території держави з’явилася у добу Античності, приблизно у VI ст. до н.е. Так, у Стародавніх Афінах сплачувалися портові збори з товарів, які ввозилися або вивозилися на морських судах у розмірі 1-2%, окремо оподатковувалося ввезення зерна у розмірі 2%. У Стародавньому Римі прообраз мита мав назву portorium і був відомий з IV ст. до н.е.

У Середньовічній Європі мита носили транзитний характер і були платою за перевезення певною територією. У капітуляріях (законах) Королівства Франків (V - IX ст.) згадувалася значна кількість різноманітних зборів (мит): мостові, річкові, портові, подорожні збори; збори з колеса (воза), нав’юченого коня, пішохода; ринкові збори тощо (pontaticum, rivaticum, portaticum, plateaticum, rotaticum, saumaticum, pedagium, foraticum). Найперші відомості про справляння мита в Англії належать до X ст. В ті часи у порті Лондона та ряду інших міст на користь короля справлялися три основних види мит: призові збори (Prisage), додаткові портові збори (Maltolte) та давні звичаєві збори {Ancient Customs).

Сучасна митна справа, за якою мито є загальнодержавним податком, що справляється з приводу переміщення товарів через митний кордон, а справляння мита здійснюється митною службою сформувалася лише за Нового часу. В Англії та Франції централізовані митні системи почали формуватися з середини XVII ст., в таких країнах, як Німеччина та Італія цей процес розтягнувся до середини XIX ст. [1]

Історія митної справи на українських землях

Митна справа у часи Київської Русі

Уже в 911 році в торговому договорі Київського князя Олега з Візантійським імператором обумовлювалися питання мита й митних стосунків між двома країнами.

За Руссю визнавалося, зокрема, право безмитної торгівлі. «…Нехай, — говориться у договорі про руських купців, — входять до міста … і торгують скільки їм треба, не сплачуючи ніяких зборів.» Київська Русь, вже тоді, мала власну митну систему, стягувала і, за домовленістю з суміжними країнами, сплачувала митні податки.

У 1288 році був виданий Острогомський митний статут, у якому мова йшла про купців з різних країн: Баварії, Польщі, Чехії, Австрії та Київської Русі. Отже, українські митники керувалися у своїй роботі європейськими митними статутами, діяли в єдиному правовому полі з нашими західними сусідами.

На підступах до Києва, Вишгорода та інших міст Київського князівства будувалися застави-фортеці, де вповноважені князем збирачі збирали мито за перевезення товарів та прогін худоби.

Досить складний порядок митних стосунків існував в Україні і за Литовсько-польської держави. Була встановлена чітка система митних зборів за ввіз та вивіз різноманітних товарів. Пограничне мито (його називали цлом) стягувалось митниками, які працювали у митницях (тоді вони називалися митними коморами).

Гетьманщина

Чітку систему митної справи мала славна Козацько-гетьманська держава. Починаючи від Богдана Хмельницького, Державний скарб (так іменувалась тоді фінансово-банківська і митна служба України) збирав пограничне мито: евеку (вивізне) і інфуку (ввізне) мито.

В універсалі гетьмана Богдана Хмельницького, датованому 1654 р., встановлювалися митні платежі за товари, що ввозилися на територію Української держави. Як свідчив архідиякон Павло Алепський у своїх записках про подорож до України у 1654 і 1656 рр., митні збори на кордонах щороку приносили у державну скарбницю 100000 червоних золотих.

Керівником митної справи в Україні спеціальним Універсалом Богдана Хмельницького від 28 квітня 1654 року призначено дозорця Астматія (Остматенка), який чимало зробив для організації митної служби Української держави.

Українська Народна Республіка

9 січня 1918 року Центральна Рада Української Народної Республіки прийняла IV Універсал, яким проголосила Україну «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». IV Універсал визначав основні засади самовизначення, державного ладу і перспективи державотворення в Україні, в тому числі, в економічній, торговельній і податковій сфері. «Однині Народна Українська Республіка, — зазначалось в Універсалі, — бере в свої руки найважливіші галузі торгівлі і всі доходи з неї повертатиме на користь народу. Торг товарами, які будуть привозитись з-за кордону і вивозитись за кордон, буде вести сама держава наша».

У 1918 році за рішенням гетьмана Павла Скоропадського було організовано Корпус прикордонної варти, якому була доручена не лише охорона кордону України, а й здійснення окремих митних функцій. Кістяком цієї правоохоронної структури став Запорізький корпус, створений Центральною Радою ще у 1917 році. Військовики Корпусу вели боротьбу з контрабандою, контролювали переміщення вантажів і товарів через українсько-російський та українсько-румунський кордон. Водночас, для організації роботи по зміцненню фінансової бази і митної справи у країні гетьман у складі Міністерства фінансів створив Департамент митних зборів, директором якого було призначено П. Андреєва.

Радянський союз

Окреслюючи історичний шлях українських митників, необхідно відзначити позитивний досвід і професійну майстерність, яких вони набули протягом останніх десятиріч в умовах колишнього Союзу РСР. Працюючи в досить складній соціально-економічній обстановці, переважна більшість митників самовіддано служили народові, подавали приклад виконання громадського обов'язку.

До жовтня 1917 року митна справа в Росії здійснювалась Департаментом митних зборів згідно Митного статуту 1910.

22 квітня 1918 декретом РНК було запроваджено державну монополію зовнішньої торгівлі, а отже митниця стала виконувати виключно функцію контролю за переміщенням товарів та державної монополії на зовнішню торгівлю.

14 грудня 1924 затверджено Митний статут СРСР.

19 грудня 1928 затверджений Митний кодекс СРСР.

5 травня 1964 року затверджено Митний кодекс СРСР.

З 1985 змінюється вектор розвитку. 12 лютого 1986 Головне митне управління МЗТ перетворюється у Головне управління державного митного контролю при Раді Міністрів СРСР. З 1986 по 1991 закріплений відхід від принципу державної монополії зовнішньої торгівлі. Але функції митних органів на практиці не змінилися.

Станом на 1991 рік нечисленні митниці, що діяли в Україні, були абсолютно безправними. В республіці не було жодних керівних або навіть координуючих структур, які б займалися митною справою. Всі питання — від асигнувань на інфраструктуру до видачі інспекторові форменого кашкета — вирішувались у центрі.

Організацію митної служби в незалежній демократичній Українській державі довелося починати буквально з нуля[2].

Незалежна Україна

Легальне визначення

Встановлені порядок і умови переміщення товарів через митний кордон України, їх митний контроль та митне оформлення, застосування механізмів тарифного і нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, справляння митних платежів, ведення митної статистики, обмін митною інформацією, ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності, здійснення відповідно до закону державного контролю нехарчової продукції при її ввезенні на митну територію України, запобігання та протидія контрабанді, боротьба з порушеннями митних правил, організація і забезпечення діяльності митних органів та інші заходи, спрямовані на реалізацію державної політики у сфері державної митної справи, становлять державну митну справу.

Принципи митної справи

Державна митна справа здійснюється на основі принципів:

  1. виключної юрисдикції України на її митній території;
  2. виключних повноважень митних органів України щодо здійснення державної митної справи;
  3. законності та презумпції невинуватості;
  4. єдиного порядку переміщення товарів, транспортних засобів через митний кордон України;
  5. спрощення законної торгівлі;
  6. визнання рівності та правомірності інтересів усіх суб'єктів господарювання незалежно від форми власності;
  7. додержання прав та охоронюваних законом інтересів осіб;
  8. заохочення доброчесності;
  9. гласності та прозорості;
  10. відповідальності всіх учасників відносин, що регулюються Митним Кодексом[3].

Управління митною справою

Безпосередньо керує митною справою в Україні Державна фіскальна служба відповідно до Митного кодексу України та інших законів України, а також чинних для України міжнародних договорів.

Див. також

Примітки
  1. Kormych, Borys. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ МИТНОЇ СПРАВИ В ЄВРОПІ: ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ (англ.). Процитовано 22 листопада 2018.
  2. Див.: Історія Української митниці
  3. Стаття 7 Митного кодексу України

Посилання

Література
  • Митна енциклопедія: у 2 т. / редкол.: І. Г. Бережнюк (відп. ред.) та ін.; Держ. НДІ мит. справи. — Хмельницький: Мельник А. А., 2013. (PDF 1-го тому або ; PDF 2-го тому або )
  • Митна справа: навч. посіб. / О. Є. Кузьмін, О. Г. Мельник, О. Ю. Григор'єв та ін. ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Львів: Вид-во Львів. політехніки, 2015. — 232 с. : іл. — Бібліогр.: с. 181—183 (40 назв). — ISBN 9978-617-607-767-1
  • Энциклопедия таможенного дела / Сост. А. Б. Егоров, А. П. Шейко. — Львов: МЕТА, 1996-1998.
Т. 1 / 1996. — 760 с.
Т. 2 / 1996. — 718 с.
Т. 3 / 1997. — 547 с.
Т. 4 / 1997. — 691 с.
Т. 5 / ред. Л. В. Деркач. — 1998. — 543 с.
Т. 6 / ред. Л. В. Деркач. — 1998. — 424 с.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.