Михайлівський театр

Історія Михайлівского театру розпочалася зі зведення його будівлі — видатний архітектор О. П. Брюллов спроектував приміщення першого міського музичного театра, вдало вписавши його в архітектурний ансамбль, що вже склався на площі Мистецтв, са́ме тому фасади театру виконані за проектами Карла Россі для відповідності зі спорудою домінуючого в кварталі Михайлівського палацу. Попри скромність неокласичного фасаду, театр вражає розкішшю інтер'єрів — еклектичних з домінуванням рококо.

З часом як будівля театру, так і палац, що носять ім'я великого князя Михайла Павловича, стали неодмінно асоціюватися з розвитком красних мистецтв. У 1869 році архітектор Альберт Кавос перебудував приміщення, розширивши сцену й надбудувавши ярус у глядацькій залі, завдяки чому, а також, у першу чергу, розширенню діяльності закладу, невдовзі театр ставав усе популярнішим — туди з'їжджалася вся петербурзька знать, включно з імператорською родиною та двором.

Однак, аж до Жовтневого перевороту 1917 року Михайлівський театр не мав ані власної трупи, ані, відтак, постійного репертуару — тут виступали, як і в більшості театрів Царської Росії виключно іноземні, переважно французькі та німецькі трупи.

Після 1917 року театр пережив як злети, так і падіння — багато чого нищилось, але безперечним лишається факт, що радянське, в тому числі російське театральне мистецтво, зокрема, і в стінах Михайлівського театру бурхливо розвивалось.

Після жовтневих подій 1917 року іноземні актори були змушені покинути Росію, у театрі ж узялися за створення власної постійної трупи. 6 березня 1918 року театр відкрив новий сезон у ролі Другого державного оперного театра Петрограда.

У 1920 році театр отримав назву Державний академічний театр комічної опери, а 1921-го — Малий академічний театр.

1926 року театр почав іменуватися Ленінградський академічний малий оперний театр (МАЛЕГОТ).

Попри непросту долю закладу на тлі жахливих подій, в тому числі і в культурній сфері, в Країні Рад у цей час, театр став провідним культурним осередком Ленінграда. У 1930-ті балетну трупу очолив видатний танцівник і хореограф Федір Лопухов. Водночас у театрі тривали культурні експерименти зі створення «радянської опери», ідейно витриманої й художньо вивіреної. Са́ме на сцені МАЛЕГОТу уперше в історії були здійснені постановки опер «Нос» та «Леди Макбет Мценского уезда» Дмитра Шостаковича, і новаторська «Пиковая дама» Всеволода Мейєрхольда.

По ІІ Світовій війні пітерський Малий театр опери та балету продовжив співробітництво з провідними сучасними композиторами, також уперше в світовій історії на сцені з'явилась «Война и мир» Сергія Прокоф'єва.

Музична спрямованість театру яскраво виявилась у тому, що в 1960—1980-і рр. все більшу роль у театрі почали відігравати відомі диригенти (на противагу театральним режисерам): Борис Хайкін, Кирило Кондрашин, Едуард Грикуров, Юрій Темірканов, Курт Зандерлінг.

У 1989 році театру було присвоєно ім'я Модеста Петровича Мусоргського, а на сцені центральну роль посіла са́ме російська класика: «Борис Годунов» і «Хованщина» М. П. Мусоргського, «Евгений Онегин» та «Пиковая дама» П. І. Чайковського, «Золотой петушок» і «Сказка о царе Салтане» М. А. Римського-Корсакова, «Князь Игорь» О. П. Бородина.

У 2001 році театру було повернуто історичну назву — Михайлівський театр.

Наприкінці 2000-х років здійснюються спроби перетворити класичний заклад культури на успішний артбізнес-проект — 2007 року Станислава Леонідовича Гаудасинського (Народний артист Росії, лауреат Держпремій Росії, професор консерваторії) на посаді директора театру змінив[3] відомий російський підприємець В. А. Кехман (Голова Ради директорів компанії JFC, зо займається імпортом фруктів до Росії)[4], задля чого за віддавньою російською традицією на ключові позиції в театр було запрошено іноземних, зокрема, чимало італійських фахівців. Відтак, репертуар Михайлівського театру «зсунувся» у бік класичної італійської опери, а сам театр є чи не найбільш «європейським» у сучасній Росії.