Мова розмітки даних

Ідея використання мов розмітки, вочевидь, вперше публічно була висловлена Вільямом Туннікліффом на видавничій конференції в 1967 році. Цю ідею він назвав «загальним кодуванням» («generic coding»). У 70-х роках Туннікліфф очолював розробку стандарту для видавничої індустрії, який мав назву GenCode, а пізніше став на чолі комітету Міжнародної Організації зі Стандартизації, який створив SGML — першу широко використану наглядну мову розмітки. Наприкінці 60-х дизайнер Стенлі Райс опублікував книгу, де оприлюднив свої розпливчасті припущення в схожій темі. Браян Рейд з університету Карнегі-Меллон у своїх 180 дисертаціях розробив теоретичну та практичну реалізацію наглядної розмітки.

Тим не менш, зазвичай «батьком» мов розмітки сьогодні вважають Чарльза Голдфарба, дослідника IBM. В 1969 році Голдфарб наштовхнувся на основну ідеєю мов розмітки, працюючи над простою системою впорядкування документів для юридичних фірм. Пізніше в цьому ж році, за його допомогою, винайшли IBM GML. GML була вперше офіційно презентована в 1973 році.

У 1975 році Голдфарб переїхав з Кембриджа, штат Масачусетс до Кремнієвої Долини та став проектувальником науково-дослідного центру «IBM Almaden». В 1978 році він переконав керівництво IBM розгорнути комерційне використання GML, як частину продукту IBM для гнучкої та легкої структуризації документу. Неофіційна розробка почалася в тому ж році, результатом якої став стандарт SGML. Врешті-решт, Голдфарб обійняв посаду голови комітету SGML. У 1986 році SGML була стандартизована та представлена Міжнародною Організацією зі Стандартизації.

Деякі ранні приклади використання мов розмітки поза видавничої індустрії можна знайти в типографських наборах інструментів Unix-систем, як то troff та nroff. У цих системах команди форматування були вставлені в текст документу, таким чином дозволяючи типографським програмам форматувати текст згідно з редакторськими специфікаціями. Щоб отримати правильно надрукований документ, треба було діяти методом спроб та помилок. Доступність WYSIWYG- видавничих програм здебільшого витиснула використання мов розмітки звичайними користувачами, проте серйозна видавнича робота досі використовує розмітку для точного визначення не візуальної структури тексту.

У 70-80-х роках Дональд Кнут створив та постійно вдосконалював інший важливий видавничий стандарт — мову розмітки TeX. TeX впроваджує докладну схему описів тексту та шрифту, згідно з професійно надрукованими математичними книжками. Цей підхід вимагав від Кнута витратити доволі багато часу на вивчення мистецтва типографії. Втім, мова TeX неймовірно складна для вивчення, тому вона використовується переважно в академічних колах, де встановлена як стандарт в багатьох наукових дисциплінах. Для широкого використання було створено LaTeX, що на основі TeX впроваджує наглядну систему розмітки тексту.

Першою мовою, яка чітко та ясно розділила структуру тексту та його зовнішній вигляд, була Scribe. Винайдена Браяном Рейдом та описана в його докторській дисертації 1980 року, Scribe була революціонером в багатьох напрямках. Не менш важливо й те, що вона представляла ідею відокремлення стилістики від розмітки документу та введення граматики, яка контролює використання елементів розмітки. Scribe вплинула на подальше винайдення GML (а після неї і SGML) та виступає в ролі праматері для HTML та LaTeX.

На початку 80-х років думка, що розмітка має фокусуватися виключно на структурних аспектах документу, полишаючи візуальне представлення цієї структури програмі-інтерпретатору, призвела до винайдення SGML. Ця мова була розроблена комітетом, очоленим Голдфарбом, та поєднала в собі ідеї з різних джерел, включаючи проект Тунік ліфа — GenCode. Важливий внесок в роботу комітету зробили Шерон Адлер, Андерс Берглунд та Джеймс Марке.

SGML чітко визначає загальний синтаксис введення елементів розмітки до документу, а також окремі синтаксичні правила вживання тегів (DTD). Це дозволяє авторам створювати та використовувати різноманітну розмітку, обираючи найвідповідніші за змістом теги, та називаючи їх зрозумілою своєю мовою. Таким чином, SGML вірніше буде назвати метамовою, з якої походять багато окремих мов розмітки. З кінця 80-х років більшість нових важливих мов розмітки, таких як TEI та DocBook, базуються на системі мови SGML. У 1986 році SGML була проголошена ISO як міжнародний стандарт мови розмітки (ISO 8879).

SGML отримала широке визнання та використовується в галузях з великими вимогами до документації. Втім, як побічна дія від спроби робити дуже багато та бути дуже гнучкою, SGML здебільшого була визнана обтяжливою та складною у вивчені. Наприклад, SGML дозволяє не обов'язково створювати закриваючі теги (або відкриваючі, або навіть обидва теги) в певному контексті, оскільки вона розроблялася з думкою, що розмітка буде робитися вручну перевантаженим роботою допоміжним персоналом, який буде вдячний за порятунок від натискання клавіш.

Як вважала більшість людей, до 1991 року SGML буде обмежена використанням в комерційних програмах, заснованих на базах даних, в той час як WYSIWYG- інструментарію (який зберігає документи в бінарному форматі) буде достатньо для інших програм обробки документів.

Ситуація змінилася, коли Сер Тім Бернерс-Лі дізнався про SGML від свого колеги Андерса Берглунда та інших з CERN та використав синтаксис SGML для створення HTML. HTML схожа на інші «тегові» мови, засновані на SGML, хоча вона почала свій розвиток, як найпростіша з усіх, до того ж з незакінченим офіційним Визначенням Типу Документу (DTD). Стівен ДеРозе переконує в тому, що використання наглядної розмітки HTML (та SGML зокрема) було вирішальним фактором успіху Всесвітньої мережі саме завдяки гнучкості та розширюваності, яку вона впроваджує. До інших факторів можна віднести винахід URL та безкоштовне розповсюдження браузерів. Досить ймовірно, що HTML найбільш використовувана мова розмітки на сьогоднішній день.

XML — це, як і SGML, метамова розмітки, яка зараз широко використовується. Вона була розроблена комітетом Консорціуму Всесвітньої павутини, на чолі якого стояв Джон Босак. Головне призначення XML — спростити SGML, фокусуючись на певному завданні — документах Інтернету. XML лишається метамовою, яка дозволяє користувачам створювати будь-які потрібні теги (впровадження розширюваності), а потім описувати ці теги та їх дозволене використання.

Прийняттю XML сприяв той факт, що кожен XML-документ може бути записаний таким чином, що він водночас є і SGML-документом, тому існуючі SGML-користувачі та програми можуть достатньо легко перейти на синтаксис XML. Однак, ця мова розмітки виключає багато більш складних та орієнтованих на людей, характерних рис SGML аби спростити реалізацію розмітки (в той час як зростає обсяг самої розмітки тексту, а зручність читання та редагування зменшується). Інші вдосконалення виправляють деякі проблеми SGML щодо міжнародних налаштувань та зробили можливим аналізувати та інтерпретувати ієрархію документа, навіть якщо немає чіткого визначення DTD.

XML була розроблена головним чином для напів-структурованих середовищ, таких, як документи та публікації. Виявилося так, що XML зайняла найкраще місце між простотою та гнучкістю, тому була швидко адаптована для багатьох інших використань. Зараз XML широко використовується для передачі даних між програмами. Як і HTML, вона може бути описана як «контейнерна» мова.

Починаючи з січня 2000 року усі рекомендації Консорціуму Всесвітньої павутини щодо HTML базувалися на XML, радше за SGML, тому почали використовувати абревіатуру XHTML. Специфікація цієї мови розмітки вимагає аби XHTML- документи були добре сформованими (well-formed) XML-документами, що дозволяє їм бути ретельнішими та надійними, використовуючи при цьому знайомі теги з HTML.

Зараз існує багато застосувань XML, таких як RDF, XForms, DocBook, SOAP та OWL. Для докладнішої інформації щодо інших застосувань XML дивись Список XML- мов розміки.