Могилівка (Жмеринський район)

Перша згадка про село відноситься до XVII століття. Назва села має три версії, найбільш ймовірна пов'язана з виглядом місцевості. Природні умови сприяють розведенню садів, городництва, водоплавної птиці, утримання домашніх тварин. З сивої давнини люди займались ткацтвом, валянням грубого сукна з овечої вовни, теслярством, ковальською справою, були прихильні до церкви. її збудували з 1741 р. за кошти парафіян, зібравши 10 тис. карбованців.

У 1862 р. громада збудувала приміщення школи на три класні кімнати. Церкві тоді належало 43 десятини землі: 2 — садиби, 26 — орної, 12 — сінокосу, 1 — лісу. Пану Скавронському тричі доводилось міняти садибу під маєток: селяни, робітники гуральні і цегельного заводу підпалювали маєток. Немилостивий поміщик у демидівського кріпосника виміняв за собаку мельника Балая. Скавронському до реформи 1861 р. належало 273 душі кріпосних селян. Річний прибуток пана становив 13 200 карбованців в золотій валюті. Дуже неспокійно і невпевнено почували себе жорстокі поміщики після бунтарських походів Устима Кармалюка. Невдоволення селян зростало, і певний вплив на них мав робітничий клас і те, що село межувало з промисловим центром Гнівань Тиврівського повіту.

Подільське статистичне бюро в 1899 році отримало повідомлення: «Близость большого завода имеет, к сожелению, большое влияние на нравственность прихожан, хотя к Храму Божему они усердны». 17.10.1905 р. директор Гніванського цегельного заводу писав Київському генерал-губернатору, що у страйку взяло участь 2500 страйкуючих і просив пристави військову допомогу. Серед учасників страйку було чимало робітників, що проживали в селі Могилівці.

Село постійно відчувало і відчуває й донині сусідський подих міста в усіх його проявах. Навіть в страшні роки голодомору 1932–1933 років жителі села, що працювали на гніванських заводах, отримували по 400 грамів хліба на працюючого і по 200 грамів на дитину. Коли по інших селах загинуло багато людей, то в Могилівці — лише 12 чоловік. Вчитель історії місцевої школи Наталя Миколаївна Солоненко подає прізвища померлих з голоду: Опальник Христя, Шелепень Порфир Петрович, Зонюк Ярема, Зонюк Степан, Зонюк Марія, сім'я Віденьків: Софія (мати), Степан (син), сім'я Миронюків: Василь (чоловік), Лизавета (дружина), сім'я Рижовських: Гаврило (чоловік), Харитина (дружина), молода дівчина — прізвища не пам'ятають.

У 1938 році репресовано обліковця Гніванського кар'єру, жителя с. Могилівки. Як проходила колективізація, розповідає житель села Демидівки Филимон Григорович Кожухівський, 1913 року народження:

Почалась колективізація у тридцяті роки. Люди мали свої садиби по 50-60 сотих, багатпіі прикупляли землю. На час колективізації дехто мав міцні господарства. Худоби було чимало в дворах: коні, корови, робочі воли, вівці, птиця різна. Та й в колгосп вони не поспішали. Лише бідніші селяни йшли зразу, вони нічого не втрачали. А господарі — не спішили. Та з ними ніхто не рахувався: хто не записався в колгосп, у тих забирали їхнє майно, землю, худобу, зерно, а самих висилали до Сибіру.

Такою гіркою ставала доля добрих господарів, хто тримався за своє і не бажав ним ділитись з іншими.

В період окупації 1941–1944 село по річці Рів розділили на зони німецьку і румунську. За цей час було спалено 27 дворів, 8 чоловік вивезено в Німеччину на примусові роботи, 8 убито. Забрано 130 голів великої рогатої худоби, ЗО свиней. З війни не повернулося понад 100 воїнів, їх імена навічно викарбувані на сільському обеліску Слави і Пам'яті.

В роки окупації Венедикт Миколайович Остапнюк — засновник місцевого колгоспу, був поранений під містом П'ятихатки, потім втік з полону і таємно повернувся в Могилівку. Тут організував групу підпільників, встановив зв'язок з партизанами. Та до групи проник підісланий провокатор і видав підпільників. їх арештували і стратили в м. Вінниця. За підрив ворожої автомашини з солдатами німці стратили Павла Пустовойта. Анастасія Семенюк переховувала лейтенанта — танкіста, що потрапив в оточення. Коли німці дізналися, що в селі переховується танкіст Червоної армії, почався обшукоблава. В перестрілці загинуло двоє німецьких солдатів і сама Анастасія. Допомогли лейтенанту врятуватись могилівчани Олександр Рижовський і Текля Рудик. Такий далеко неповний внесок могилівчан в наближення перемоги нескореного і приниженого війною люду. При визволенні села в березні 1944 року загинув танкіст Осипенко, його могилу доглядають жителі села.

В центрі Могилівки між приміщенням школи і Будинком культури про роки Німецько-радянської війни нагадує могутня самохідна батарея СУ — 124.

Східна частина району, що наближена до Південного Бугу, лежить у зоні кристалічного гранітного щита, вона багата на запаси каменю-граніту, який виступає на відкриту поверхню землі по дорозі Браїлів-Демидівка. Браїлові біля річки Браги, вздовж берегів р. Рів в селі Демидівка, з наближенням до м. Гнівані його поклади стають дуже значними. Промислова розробка гранітів спочатку велася в Могилівському кар'єрі і була призупинена. Кар'єр залило джерельною водою, тепер в ньому водиться риба, влітку його використовують для купання.

Добувають камінь у Демидівському гранкар'єрі, що належав раніше Укргранбуду. Видобувався бутовий камінь, його дробили на щебінь і відсів. Працювали підрозділи: гранітний, дробильно -сортувальний, автотранспортний, залізничний, ремонтно-технічний і будівельний. Це було високорентабельне господарство. Завдяки йому розбудувалось село. Виросли двоповерхові будинки, котеджі, Палац культури, приміщення середньої ніколи, адміністративний будинок, дитячий садок, магазини. Асфальтувалась дорога. Поселення за своїм розвитком наблизилося до найкращих сіл району — Олександрівки, Чернятина.

Могилівчанка Ольга Яківна, 1913 року народження, згадує роки окупації 1941—1944:

Село по річку було німецьким, а по другий бік — румунське. Бувало, просиш пустити до родичів на ту сторону, то треба нести горілку або курку, чи пиріжків напекти, німців боялися: ті не панькались ні з ким. Людям не платили нічого ні по той, ні по цей бік.

ЇЇ оповідь доповнює Олена Данилівна Мідяна, 1919 року народження:

Там, де були румуни, жилося легше. А там, де німці, то важко. Але грабували і тут, і там. Забирали свині, кури, вирізали їх і їли. Зерно вивозили, нікому в колгоспі нічого не платили. Зі школи зробили казарму. Коли брали молодь на роботу в Німеччину, вона втікала на румунську територію. Дочку директора школи Яковенка розстріляли за підпільну роботу. Вчителька Ніна Павлівна Рожківська брала участь у партизанському русі. Партизанам допомагали Іван Степанович Муляр і його батько Степан Тихонович. Тут діяв партизанський загін Слісаренка. Хто був схожий на євреїв, переховувався весь час, їх не питали за документи, зразу забирали до Браїлова і там розстрілювали. Так переховувалась учитель Ганна Гаврилівна Степаненко.

Про повоєнні роки селяни мовлять: "Роботи було з ранку до смеркання. На «пусті» колгоспні трудодні нараховували по 200 грамів збіжжя, за колоски нас чекала «сума і тюрма». В середині 60-х рр. стало краще, особливо коли головою обрали Володимира Івановича Колісника. Господарство працювало стабільно і на перспективу. Тут берегли виробничі потужності, людей і техніку. Ціла «династія» голів колгоспу Колесників: дід, батько, сестра — завжди міцно тримали кермо селянського буття в Станіславчику, Мурафі, Демидівці і Могилівці. Добрим словом згадують земляки Івана Петровича Корольчука — голову сільради, Ілля Васильовича Опальнюк  — голова колгоспу, потім завгар колгоспу, Василя Арсентійовича Миронюка — впливового чоловіка, який займав відповідальні посади, Василя Івановича Очеретяного — колишнього бригадира тракторної бригади.

• Велосипедна поїздка вихідного дня до села Могилівка