Норберт Еліас

Норберт Еліас народився 22 червня 1897 року в Бреслау, місті, яке входило тоді до складу Німеччини (Вроцлав). Він був єдиною дитиною Германа та Софії Еліас. Батько Норберта Еліаса був успішним комерсантом і дуже цікавився питаннями психоаналізу. Початкову освіту Еліас отримав удома.

У 1903 році, оминувши початкову школу, юнак вступив до класичної гуманітарної гімназії рідного міста, котру закінчив в 1915 році. Ще в гімназії Еліас збирався продовжити свою освіту на філософському факультеті університету Бреслау, однак планам завадила Перша світова війна. Він пішов добровольцем на фронт і два роки служив зв'язківцем, потім отримав можливість дослужити в як військовий санітар в рідному місті.

Демобілізувавшись, Еліас зміг здійснити свою мрію та вступити до університету Бреслау. Спроби навчатися відразу на двох факультетах (медичному і філософському) довелося припинити — часу вистачало лише на одне, і він обрав філософію. Щоб розширити свої знання, два літні семестри провів в інших університетах: у 1919 він відвідував Гайдельберзький університет, а в 1920 —Фрайбурзький університет. Добробут родини Еліаса був підірваний в 1920-х роках війною та інфляцією, це змусило його закинути науку та працювати два роки керівником відділу на фабриці, щоб заробити собі на подальше навчання. З закінченням кризи він знову отримав можливість продовжити академічну кар'єру. Свій філософський докторський диплом «Ідея та індивідуум» він захистив 1924 року у Бреславському університеті під керівництвом відомого неокантіанця професора Ріхарда Хьонігсвальда. В тому ж році він продовжив студіювання соціології (докторантура) в Гайдельберзі у Альфреда Вебера (брата Макса Вебера).

З 1930 по 1933 роки Еліас працював асистентом професора Мангайма у Франкфуртському інституті соціальних досліджень. З приходом нацистів до влади він, разом з іншими вченими єврейського походження, емігрував з Німеччини. У 1935 році він виїхав до Лондона. Десять років Еліас шукав постійне місце роботи. Пропрацювавши близько року у Лондонській школі економічних і політичних наук разом з Мангаймом, він переїхав до Кембриджа, де підробляв читанням лекцій як позаштатний співробітник.

Тільки в 1954 році, у віці 57 років, Еліас отримав посаду доцента в новому університеті в Лестері. Пропрацювавши в цьому університеті до 1962 року, вчений зрозумів, що його ідеї не знаходять жодного відгуку. Ситуацію ускладнювало те, що за весь час його роботи у Великій Британії жодну з його книг не було перекладено на англійську — не тільки через нерозуміння значення його ідей, а й через загальний занепад уваги соціологів до історії. Мабуть, усвідомлення неможливості ввійти в наукове співтовариство послужило поштовхом до того, що наступні два роки він пропрацював професором соціології в Африці, в столиці Гани.

У 1960-ті роки доля Еліаса починає поліпшуватися, оскільки його головні праці, написані ще в 1930-ті, стали поступово набувати популярності у Німеччині та Голландії. Протягом наступних років і до кінця життя Еліас працював позаштатним професором ряду університетів Німеччини, а згодом і університету Амстердама, продовжуючи писати численні наукові праці. Після виходу на пенсію в 1975 році він проживав в основному в Амстердамі та в Білефельді. У 1970-ті роки його праці завоювали, нарешті, високе визнання в громадських та наукових колах. У 1977 році йому присудили дуже престижну премію імені Теодора Адорно.

У 1983 році соціолог став ініціатором створення фонду імені Норберта Еліаса, який займався проведенням конференцій, покликаних поширювати ідеї свого творця, а також давати можливість молодому поколінню вчених висловлювати свої ідеї і теорії, полемізуючи з метром соціології. Саме цей фонд став спадкоємцем соціолога, продовжуючи популяризувати його ідеї і після смерті.

Помер Норберт Еліас 1 серпня 1990 року в Амстердамі.

Еліаса вважають найвидатнішим представником історичної соціології середини 20 століття.

Концепція Еліаса стала продовженням ідей видатних німецьких соціологів початку 20 століття Макса Вебера, Вернера Зомбарта, Макса Шелера. Вона багато в чому перегукується з працями французьких істориків школи «Анналів» і стала провісником робіт Мішеля Фуко, Кліфорда Гірца (концепція «Щільного опису») та Стівена Грінблата.

Завдяки Еліасу почалося вивчення історичної ролі аристократії, що раніше вважалася суто паразитарною соціальною силою, а також змін найпростіших норм поведінки, пов'язаних з природними життєвими процесами. У 70-80-ті роки роботи Норберта Еліаса мали значний вплив на розробку таких проблем історичної антропології, як історія тілесних практик (жестів, манер поведінки) та історія повсякденності (давши імпульс розвиткові однойменного наукового напрямку в Німеччині (нім. Alltagsgeschichte)).

Рецепція теорії цивілізації була особливо інтенсивною в англо-саксонському світі й сприяла, зокрема, подоланню статичності структуралізму.

З 1980-х років на основі ідей Еліаса почала складатися школа його послідовників — фігураційна соціологічна школа. Безперечною заслугою Норберта є те, що він звертає увагу не стільки на «високу» культуру, скільки на найпростіші форми поведінки, пов'язані з виконанням тілесних функцій, простежує збільшення дистанції по відношенню до тіл інших людей та до власного тіла.

Критики Еліаса закидали йому надмірний євроцентризм та телеологічний схематизм. Так швейцарський антрополог Г. П. Дюрр відкидав запропоновану Еліасом концепцію поступового зростання контролю над власними афектами у західної людини, вказуючи на нові й досі існуючі старі руйнівні тенденції в західному суспільстві. Дюрр опублікував чотиритомну працю, під загальним заголовком «Міф про процес цивілізації», в якій розкритикував низку положень концепції Еліаса.

Уразливими для критики виявляються і деякі інші тези Еліаса. Наприклад, теза про перетворення зовнішнього примусу в самопримушування. Навіть послідовники Еліаса звертають увагу на те, що з трьох психоаналітичних інстанцій («воно», «я» і «над-я»), він зберігає «воно» і «над-я», але практично не говорить про «я», що виявляється якимось епіфеноменом соціальної взаємодії.

У відповідь на критику Еліас та його послідовники з часом модифікували свої тези, наголошуючи на тому, що процес цивілізації є нелінійним і незавершеним.

Часто критика концепції Еліаса обмежувалася аналізом лише ключових понять і не брала до уваги багатовекторність та міждисциплінарність його підходу.

Все своє життя вчений присвятив науці. Він навіть жартував, що так і не одружився саме тому, що жодна жінка не могла залишитися байдужою до того, що науку він любив більше всього іншого у своєму житті.

• Біографія на сайті «50 класиків соціології» (нім.)
• Фундація Норберта Еліаса (англ.)