Онопрієнко Анатолій Юрійович

Незадовго до серії вбивств Онопрієнко став свідком неприємної сцени. Він зустрічався з дівчиною, а потім зловив її разом зі своїм близьким другом, які в таємниці від нього вдалися до інтимних стосунків. Зав'язалася бійка, в ході якої друг сильно побив Онопрієнка, пограбував його, а потім зник. Онопрієнко сильно цінував дружбу і подібної зради пробачити не міг[4].

На початку 1989 року в місті Дніпрорудному Анатолій Онопрієнко познайомився з Сергієм Рогозіним. Рогозін був професійним військовим, який пройшов службу в Афганістані, мав ряд нагород і очолював міську раду воїнів-інтернаціоналістів. Рогозін був одружений, у нього була маленька дочка, сам він працював в колгоспі. Онопрієнко і Рогозін подружилися. Разом вони займалися бізнесом і торгівлею[4]. Пізніше Онопрієнко так відгукнеться про друга:

У нас були нормальні дружні відносини. З його колишньою співмешканкою Ірою, я дружу досі. Я його знаю, як людину фізично розвинену, таємничу, нежадібну, добродушну[4].

Рогозін впав в психологічну залежність від Онопрієнка. Анатолій переконав його зайнятися злочинним бізнесом. Він запропонував грабувати людей, які вночі заснули прямо на дорозі в своїх машинах. Найбільш складні моменти Онопрієнка пообіцяв взяти на себе. Рогозін погодився.

Перше вбивство Онопрієнко скоїв 14 червня 1989 року. Того дня вони з Рогозіним на машині поверталися з Новгородської області, де торгували черешнею. Онопрієнко, що сидів за кермом запропонував другові скоїти пограбування будь-якої машини. Рогозін коливався, але погодився. Вночі на трасі в Синельниківському районі Онопрієнко зауважив «Жигулі» з причепом. Люди в ньому спали (світло в машині було вимкнено). Онопрієнко, який був озброєний «Вінчестером», дав вказівки Рогозіну: той повинен був повільно їздити по дорозі, поки Анатолій не дасть йому сигнал. У разі успіху Рогозін мав під'їхати до нього, а у випадку, якщо постраждав би сам Онопрієнко, напарник повинен був сховатися[4].

Онопрієнко зі зброєю в руці підійшов до «Жигуля». Там спала подружня пара Олег Мельник та його дружина (обоє 1958 року народження). Онопрієнко застрелив сплячого Мельника, потім змусив його дружину вийти з машини і піти в сторону лісу. Жінка вийшла, але стала при цьому кричати і кликати на допомогу, в результаті чого він застрелив і її. Онопрієнко витягнув з машини всі цінні предмети. Трупи він сховав за лісосмугою, засипавши їх землею і гілками[4]. Онопрієнко наказав Рогозіну їхати за ним, після чого сів за кермо пограбованого Жигулі, далеко відвіз його і спалив. Рогозін здогадався, що сталося вбивство, але Онопрієнко натякнув йому, що в разі звернення в міліцію він уб'є його дружину і дочку. Пізніше награбоване було продано.

16 липня 1989 року Онопрієнко зі співучасником за подібних обставин вбив ще одну подружню пару. Машина убитих була спалена. Виручка, яка дісталася вбивцям, була дуже великою — подружжя везло з собою цінні предмети і великі гроші. Тіла були спалені. Рогозін сильно нервував через вбивства, Онопрієнко ставився до того, що відбувається дуже спокійно[4]. У серпні 1989 року Онопрієнка з Рогозіним поїхали в Одесу. Анатолій обдурив співучасника, сказавши що вони їдуть продавати награбоване, насправді він планував скоїти нове пограбування. 16 серпня 1989 року Онопрієнко пограбував машину, убивши при цьому сім'ю з 5 осіб, що була в ній. Сам Онопрієнко через багато років на допиті розповість, що не хотів вбивати, але голова сім'ї став чинити опір, і той застрелив його, а потім вирішив не залишати свідків. При цьому вбивство 5 осіб принесло дуже невеликий прибуток. Онопрієнко почав спалювати трупи, але перед підпалом він побачив, що одна із жертв, молода дівчина, ще жива. Щоб добити її, він завдав їй кілька ударів в спину мисливським ножем.

На той момент в Україні панувала бідність, безробіття і колосальна інфляція, а також кримінал. Онопрієнко був без грошей, і в такій обстановці у нього стався найсильніший психологічний стрес. Крім того, він боявся, що його заарештують за скоєні ним вбивства. 31 травня 1994 року Онопрієнко був заарештований на Київському залізничному вокзалі. Він нікому не погрожував, але поводився дуже неадекватно. Під арештом Онопрієнко зрозумів, що його навіть не підозрюють в 9 вбивствах[4]. Онопрієнко був направлений в міську психіатричну лікарню імені Павлова. Там йому було дуже погано: його постійно примушували пити сильні ліки, а годували погано. Кілька разів він втікав з лікарні, але його повертали. Один раз під час втечі йому навіть вдалося пограбувати квартиру літньої жінки. У психлікарні він пробув три з половиною місяці. Онопрієнко був виписаний з діагнозом «параноїдна шизофренія».

Коли виписали, Онопрієнко знову поїхав до Німеччини і знову нелегально. Там він провів рік, ведучи бродячий спосіб життя, і іноді трохи заробляючи в різних місцях. Він знову був депортований в Україну[4]. Грошей і житла у Анатолія не було, і він поїхав в Народичі Житомирської області, де жив його брат Валентин. Валентин був радий зустрічі з братом і дозволив йому жити у нього вдома. Багато родичів на той час думали, що Анатолій помер[7].

Час минав, а Анатолій не влаштовувався на роботу. Це ускладнювало і так непросту ситуацію. За цей час у Онопрієнка розвинулася сильна ненависть до всіх багатих жителів України і тим, хто живе краще за нього. Він постійно думав про те, щоб почати вбивати. У жовтні 1995 року він обікрав свого знайомого мисливця, вкравши з його будинку мисливську рушницю ТОЗ-34Р, ніж, патронташ і спецодяг. Ніхто тоді й гадки не мав, що цю крадіжку скоїв Онопрієнко. Анатолій зробив з рушниці обріз, для того щоб ним було зручно користуватися і скрізь носити з собою[7].

Наприкінці жовтня 1995 року він знову став вбивати. З жовтня по грудень 1995 року він вбив 7 людей. Варто зазначити, що маніяк вів себе самовпевнено, нікуди не поспішав і з місць злочинів йшов через кілька годин. Так почалася друга серія вбивств[7]. На той час він уже не жив у брата - 4 листопада 1995 року Онопрієнко поїхав від нього. Незабаром вбивства стали для Онопрієнка звичайною справою. З невеликими проміжками часу він йшов грабувати і вбивати. Як правило, він вбивав відразу по кілька людей, після чого брав їхнє майно. Під час одного із таких пограбувань Онопрієнко вбив пса, який став гавкати на незнайомця. Під час іншого пограбування він вирізав сім'ю з чотирьох осіб (сім'я Зайченко), в тому числі і 3-місячнє немовля. Через багато років Онопрієнко так і не зміг дати відповіді, навіщо він вбив немовля (пізніше він, правда, скаже, що вбивав дітей, щоб ті не залишалися сиротами). Крім того, іноді Онопрієнко ґвалтував своїх жертв (був навіть епізод, коли він вчинив статевий акт з трупом убитої жінки). Вночі 17 січня 1996 року в селі Братковичі Львівської області він убив відразу 7 осіб. Серед них була родина з 5 осіб, а також ще 2 випадкові жертви. В цілому Онопрієнко скоїв на території Братковичів 12 вбивств[8].

Своє останнє вбивство Онопрієнко скоїв 22 березня 1996 року. Він убив подружню пару, їхню маленьку дочку, а також глуху сестру убитої жінки. Він їх пограбував, а йдучи убив їхню собаку[9]. Відомо, що у міліції була можливість запобігти злочинові чи хоча б врятувати когось із родини, але цього зроблено не було[9].

За словами Онопрієнка, він планував здіснити також третю серію вбивств, спрямовану проти Чуми 21 століття, проте, цим планам завадив його арешт.

Спочатку слідство розглядало скоєні злочини окремо. Після вбивства 7 осіб 17 січня 1996 року слідство дійшло висновку, що всі епізоди групових вбивств, сполучених з пограбуваннями, пов'язані, і робить їх людина, що діє в поодинці. Справа про серію вбивств було взято під контроль МВС України[10]. За словами одного зі свідків, який побачив Онопрієнка в темряві, був складений фоторобот.

Справа набула резонансу, а доказів було мало і слідство не просувалося. Сам же Онопрієнко уважно стежив за слідством у своїй справі, наскільки це було можливо - читав все, що пишуть про його злочини і пошуках. На території всієї України почалася паніка[11]. У розшуку Онопрієнка брало участь кілька десятків тисяч співробітників міліції, ще стільки було перевірено підозрюваних. Один зі слідчих у справі Онопрієнка так розповідав про цей період:

Для мене особисто це був дуже важкий період, як, втім, гадаю, і для будь-якого, хто став би на чолі опергрупи, а згодом - і оперативного штабу. Адже тоді ніхто не рвався очолити цю групу. Усі розуміли, що ситуація непроста: можна високо піднятися, але можна і дуже легко "загриміти". У мене в ту пору були робочі, але вельми жорсткі відносини з міністром. Він же промовив: не розкриєш — підеш. Так я і сам це розумів, і дав слово піти, якщо не впіймаємо маніяка. Так, думаю, і має бути, адже треба ж комусь у будь-якій ситуації персонально відповідати... Але переживання — це одне, а справа — інше[10]

Працівники міліції допустили ряд грубих промахів, зробивши при цьому посадові злочини. Одна зі справ про подвійне вбивство спершу списали на нещасний випадок. Пізніше в цьому ж вбивстві намагалися звинуватити невинного, який помер від тортур під час допиту. У справі Онопрієнка неодноразово заарештовували невинних, але їх алібі як правило дуже швидко підтверджувалося. Були й інші помилки. За фактом замаху на вбивство однієї з жертв Онопрієнка (це був єдиний випадок, коли потерпілий залишився живим після зустрічі з маніяком), спочатку взагалі відмовлялися порушувати кримінальну справу. Онопрієнко кілька разів вдавалося вправно йти з міліцейських пасток, хоча майже на всіх дорогах були розставлені пости; відбувалося це в основному через міліцейську халатність. Онопрієнка тричі заарештовували, але майже відразу відпускали, так він легко переконував слідчих у своїй законослухняності[10].

14 квітня 1996 року Анатолій Онопрієнко був заарештований в місті Яворові. Арешт відбувся на квартирі його співмешканки Ганни Козак. Проти Онопрієнко були певні непрямі докази, які і привели до його арешту. За одними даними, Онопрієнка видав міліції його зведений брат Петро, по іншим, його співмешканка Анна (остання версія дуже сумнівна)[10]. Під час арешту Онопрієнко не чинив спротиву. У квартирі був проведений обшук, в результаті якого були знайдені численні докази, які доводили причетність Онопрієнка до вбивств.

Онопрієнко був спрямований на допит, де йому було пред'явлено звинувачення в 40 вбивствах. Слідчий Богдан Тесля, який проводив опитування, так розповідає про те, що відбувається:

Спочатку він категорично заперечував будь-яку причетність до вчинення вбивств, дотримувався однієї версії: що він проживає в Яворові у своїх знайомих, часто їздить за кордон, а всі знайдені в квартирі речі були ним куплені. Однак упродовж тривалої бесіди він часто плутався, також була відзначена одна деталь: де б він не був, народився, працював, бував в гостях, саме там були скоєні вбивства[10].

Однак пізніше, коли слідство на особистий контроль взяв Начальник управління кримінального розшуку Києва — Віталій Ярема[12], Онопрієнко зізнався у всіх вбивствах, в тому числі розповів і про ті злочини, в яких його не підозрювали. Всього було виявлено 52 епізоди вбивств. Слідство йшло довго і активно: Онопрієнко вивозили на слідчі експерименти, проводили численні обшуки, збирали докази. Все це супроводжувалося численними складнощами. Слідчі боялися, що місцеві жителі можуть вбити Онопрієнка, тому його вели під особливо великою охороною, а іноді на нього надягали бронежилет. У Братковичі його не повезли — був занадто великий ризик народного самосуду. Однак сам Онопрієнко поводився спокійно, із задоволенням розповідав про свої злочини в усіх подробицях. У нього була відмінна пам'ять, яка вражала слідчих[13].

Втім, слідство пройшло без ексцесів. Онопрієнко поводився спокійно і ввічливо, не намагався втекти, лише зрідка дражнив слідчих. У камері він багато читав, займався медитацією і гімнастикою. Онопрієнко стверджував, що має віщий дар, який передався йому від бабусі (вона була ворожкою)[14]. З Онопрієнком добре поводилися — зважаючи на особливу популярність справи, майже всі дії слідства спостерігалися ззовні. Слідство тривало 2,5 роки. За цей час ніхто жодного разу не відвідав Онопрієнка. Його відвідували лише адвокати — всього їх у Онопрієнка було 5. Ніхто із них не займався справою всерйоз, оскільки всі знали, яким буде вирок суду. За 2 тижні до суду адвокатом Онопрієнко став призначений судом Руслан Іванович Мошковський. З ним в Онопрієнка були досить хороші відносини, хоч на перших порах і виникали складності[13]. У в'язниці в обмін на мішки з продуктами він давав інтерв'ю газетам. Онопрієнко оцінював свої умови проживання в тюрмі як непогані і висловив готовність сидіти в ній і далі.

Справа Онопрієнка зайняла 99 томів. На слідстві він видав Сергія Рогозіна, свого спільника по першій серії вбивств. Рогозін був заарештований. Спершу він заперечував свою причетність до вбивств. Сам Онопрієнко пізніше сказав, що шкодує про те, що зрадив друга. Він пояснив це так:

Міліція наполягала: у тебе повинен бути спільник. Їм потрібен був спільник, потрібна банда, тому що коли є банда - я ще нормальний, при здоровому глузді. А коли одинак - мені легше стати дурником. Мені слідчі сказали конкретно: шукай другого. А Рогозін сам міг піти в міліцію, покаятися і розповісти, як була справа в 1989 році. Я проаналізував усі варіанти „за“ і „проти“ і вирішив сам назвати його.

На відміну від Онопрієнка, у Рогозіна був спеціальний, професійний і високооплачуваний адвокат, чиї послуги оплатили родичі заарештованого[13].

Майбутній суд викликав великий емоційний накал в українському суспільстві. 23 листопада 1998 року почався судовий процес у Палаці правосуддя в місті Житомир. Через запізнення адвоката Рогозіна засідання почалося на годину пізніше. Онопрієнко поводився спокійно, і з деякою іронією відповідав на перші питання судді. Рогозін навпаки, поводився чемно і те, що відбувається сильно переживав.

Читання обвинувального акту тривало 3 дні. Було також оголошено, що експертиза показала, що Онопрієнко цілком здоровому глузді. У ці дні зал суду був переповнений, але незабаром бажаючих подивитися суд ставало все менше. Онопрієнко звинуватили у вбивстві, зґвалтуваннях, крадіжках, бандитизмі та ще низці злочинів. Крім того по відношенню до Онопрієнко були заявлені цивільні позови за моральну шкоду на суму 2 мільйони 380 тисяч гривень, 5 мільйонів польських злотих, 1 тисяча доларів США та 300 тисяч російських рублів. На перших же порах Онопрієнко визнав провину, і всіляко намагався вигородити Рогозіна. Крім того Онопрієнко зажадав замінити адвоката на «не молодше 50 років, єврея або напівєвреєм за національністю, економічно незалежної, з міжнародною практикою»[15]. Але так як грошей для цього у Онопрієнко не було, суд відмовив йому в клопотанні. Після цього Онопрієнко відмовився давати свідчення[16]. Підсудного тримали під посиленою охороною[17].

Суд з невеликими перервами тривав. Деякі свідки боялися приходити до суду - вони побоювалися, що Онопрієнко втече з-під варти і вб'є їх. Процес проходив в цілому без інцидентів, але емоцій при цьому було висловлено багато. Потерпілі прямо в залі суду вимагали стратити Онопрієнка, багатьом було важко себе стримувати. Атмосфера розпалювалася, коли родичі жертв розповідали про вбивства своїх близьких. Час від часу Онопрієнко погоджувався відповідати на питання, але його свідчення були дуже змазаними, поверхневими і ніяк не могли вплинути на справу. Онопрієнко відмовлявся лише від звинувачень у бандитизмі, при цьому охоче приймаючи провину у вбивстві. Правда, час від часу він змінював свідчення, відмовляючись і знову признався в інкримінованих йому вбивствах. Злочинець розповідав, що хотів трупами людей намалювати «хрест на тілі України». Ось що він розповів про вбивство сім'ї Зайченко:

У Малин я поїхав, аби намалювати хрест. Я говорив про нього раніше. Навіщо я вбив дітей, не знаю. Жінка була ще жива, вона просила, щоби не вбивав, бо в неї маленька дитина. Я взяв на кухні ніж і вдарив декілька разів у шию та живіт[16].

Незважаючи на час від часу виникаючі проблеми зі свідками, суд був закінчений 3 березня 1999 року. Прокурор попросив для Онопрієнка покарання у вигляді смертної кари, а для Рогозіна — 15 років позбавлення волі. Руслан Мошковський заявив, що в цілому згоден зі звинуваченням, але просить виправдати Онопрієнка за звинуваченням у бандитизмі. Адвокат Рогозіна заявив, що його підзахисний — лише мимовільний співучасник злочинів, і просив пом'якшити для нього покарання. Від останнього слова Онопрієнко відмовився. Рогозін же на останньому слові говорив близько 40 хвилин. Після цього суд пішов на винесення вироку[16].

Вирок у справі Онопрієнка становили 4 тижні, без вихідних. 1 квітня 1999 року суддя в цілому 12 годин зачитував вирок (час від часу даючи перерви). На той час процес Онопрієнка вже втратив свій резонанс. У залі суду було дуже небагато потерпілих, хоча всіх заздалегідь попередили про дату оголошення вироку. Більшість людей, що знаходилися в залі були журналістами. Родичів Онопрієнка не було, зате були сестра і дружина Рогозіна.

У той же день читання вироку було закінчено. Суд засудив Онопрієнка Анатолія Юрійовича визнати винним за всіма епізодами злочину (в тому числі і 52 вбивств) і призначити покарання у вигляді вищої міри покарання — смертної кари через розстріл. Рогозін був засуджений до 13 років позбавлення волі, були враховані численні пом'якшувальні обставини: служба в Афганістані, наявність маленької дитини, співпрацю зі слідством. Суд зобов'язав Онопрієнкао компенсувати моральні та матеріальні збитки потерпілим понад 200 тисяч, а Рогозін — близько 40 тисяч гривень. Так як таких грошей у підсудних не було, суд постановив конфіскувати майно підсудних (у Онопрієнка був свій невеликий будинок, а у Рогозіна хороша машина). Вкрадені речі (крім обріза який був доказом) були повернуті господарям[16].

Вирок був зустрінутий оплесками глядачів. Онопрієнко під час читання вироку показував судді середній палець, дослухавши вирок, накреслив на своєму лобі хрест. Рогозін зустрів вирок нервово. Адвокат Рогозіна заявив, що оскаржить вирок, так як вважає його «занадто суворим». Адвокат Онопрієнка заявив, що згоден з вироком, але при цьому готовий подати Верховному Суду і Президенту України клопотання про помилування.

Суд тривав 4 місяці. На момент винесення вироку Онопрієнко виповнилося 39, Рогозіну — 36 років. Сам Онопрієнко пізніше так прокоментує вирок:

Люди зараз не цінують життя, вони по дрібницях починають викидати якісь свої сплески. А щоб їм мізки вставити, вони повинні бачити всі ці жахи самі: генерали повинні бачити ці жахи, політики, тоді їм відразу перехочется битися…[16]

Подальші події

Мошковський оскаржив вирок. Сам Онопрієнко ніяких клопотань не подавав, тому що стверджував, що хоче смерті собі. Правда, і відкликати касаційне заяву адвоката він теж не став. Оскаржив вирок і Розін. В кінці серпня 1999 року колегія у кримінальних справах Верховного Суду України винесла рішення. З Онопрієнко було знято кілька незначних злочинів, але вирок залишався незмінним, а Рогозіну термін був знижений до 12 років. Останнє, куди міг звернутися Онопрієнко — це в Комісію при Президентові України у питаннях помилування, де клопотання Онопрієнка міг прочитати сам президент України Леонід Кучма[16].

Таке клопотання було направлено. В Україні на той момент була непроста політична ситуація. Леонід Кучма готувався до президентських виборів. Країна готувалася вступити в Раду Європи. Вимогою цієї організації була повна відміна смертної кари на території Україні. Виконання вироку для Онопрієнка затягувалося через політичні мотиви. Будь-який необережний крок міг коштувати Кучмі політичної кар'єри[18]. Сам же Кучма був прихильником страти для Онопрієнка, він висловився з цього приводу досить конкретно:

Я не бачу іншого покарання, крім смертної кари. Я готовий звертатися в усі міжнародні організації, бо такі нелюди не повинні бути на нашій землі.

Він попросив у Ради Європи дозволу зробити виняток для Онопрієнка і дозволити його стратити, але йому було відмовлено. У 2000 році Леонід Кучма підписав наказ про повне скасування смертної кари на території України[16]. Смертна кара в відношенні Анатолія Онопрієнка була замінена довічним позбавленням волі.

У 2021 році митрополит Павло (Лебідь), настоятель Києво-Печерської Лаври, в інтерв'ю серіалу "Прочанка", знятому Оксаною Марченко, заявив, що Онопрієнко ходив до нього на сповідь, зізнавався йому у вбивствах та пропонував здати його в поліцію, але Павло відмовився та відпустив його гріхи[19][20].

• Сюжет в новинах на каналі ITV (лютий 1999)
• Про Онопрієнка зняли документальний фільм «Хрест Онопрієнка» з циклу «Щиросердне зізнання» (2005).
• Biography. The Terminator: Anatoly Onoprienko (25.08.2007)
• Канал ТСН. Різники. Серія 1 (30 серпня 2010)
• Єдине інтерв'ю серійного маніяка Онопрієнка. «Надзвичайні новини» (Телеканал ICTV) (27.08.2013)
• Таємниці маніяка Онопрієнка. Говорить Україна (2013)
• Killers: Behind the Myth. Onoprienko: The Terminator (S01E06) (08.04.2014)
• Онопрієнко став прототипом маніяка Ануфрієва («Стрілець», роль виконує Олексій Серебряков) в 15 і 16 серії телесеріалу «Метод».

• Оноприенко Анатолий Юрьевич (російською). Журнал Житомира. Процитовано 28 жовтня 2013.
• Наталія Павленко. Село Ласки Народичского района — родина серийного убийцы Анатолия Оноприенко. ФОТО (російською). Журнал Житомира. Процитовано 28 жовтня 2013.
• Юрій Зущик (2000). Кровавая биография: жизнь и преступления самого жестокого серийного убийцы XX века (російською). Slaughter House. Архів оригіналу за 29 жовтня 2013. Процитовано 28 жовтня 2013.
• World’s worst serial killers (англійською). BBC News. Saturday, 30 October, 1999. Процитовано 28 жовтня 2013.
• Валерия Чепурко (2018). Справка "КП" в Украине" о Генерале милиции Виталии Яреме (російською). Комсомольская правда в Украине. Процитовано 6 липня 2018.