Орися Матешук

Орися Грицина народилася в с. Теребежі поблизу містечка Олеська. Батько Андрій був заможним господарем, мати Бронислава з дому Косинська походила із збіднілої української шляхти. Батько боровся за незалежність України в лавах січових стрільців, як воїн Української Галицької Армії, організував у рідному селі осередок «Просвіти», був його головою. Обоє були відомими на той час громадськими діячами. Старший брат Роман загинув за волю України 1944 року.

У 1939 р. через страх депортації після приходу «перших совітів» батьки переїхали до Львова. Орися навчалася у львівській середній школі № 5, де в час російської окупації розгорнулася широка підпільна діяльність. У 1945 р. дівчина стала членом Спілки української молоді, згодом — членом ОУН (псевдо «Маківка», згодом змінила на «Бистриця»). Виконувала різні завдання підпілля. За наказом Проводу ОУН з метою конспірації перейшла у львівську залізничну середню школу № 3, яку закінчила 1947 року. Того ж року вступила на факультет української філології Львівського університету.[1] 

У жовтні 1947 року вперше заарештована, у вересні 1948 року заарештована вдруге. Понад рік перебувала під слідством у львівській тюрмі на Лонцького.

22 березня 1949 року Військовий трибунал МВС Львівської області засудив Орисю за ст. 54-1 «а» КК УРСР до 25 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.

Після суду декілька місяців перебувала в тюрмі «Бриґідки», згодом — у київській пересильній тюрмі, звідки етапована до таборів ГУЛАГу. Покарання відбувала в Комі АР у таборах суворого режиму в Інті й Абезі, у Казахстані (Карабас). Орися писала:

«Вкраїні рідній присягала Служити вірно все життя. В бою за волю обіцяла Боротись поруч із УПА».

Її вірші підносили дух українських хлопців і дівчат, надихали на боротьбу з ворогами України.[2]

1955 року звільнена під час «хрущовської відлиги», проте проблеми залишилися. Повернулася, хвора, у Львів до батьків. Однак батьків невдовзі після її приїзду виселили з їхнього помешкання просто на вулицю. Поновитися в університеті також не дозволили.

Вдалося вступити до культосвітнього технікуму, а згодом і заочно закінчити Харківський бібліотечний інститут. Працювала бібліографом у бібліотеках Львова.

У 1956 р. вийшла заміж за колишнього політв'язня, відомого хірурга Ростислава Матешука. 1957 року в них народилася донечка Леся, яка нині є професором Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, автором першого україномовного підручника з нормальної анатомії. Чоловік помер у березні 2006 року, декілька днів не доживши до їхнього золотого весілля.

З початком національного відродження Орися Матешук очолила Львівський клуб репресованих імені Михайла Сороки (1989—1995 рр.), який брав активну участь у становленні незалежної Української Держави. Орися Матешук була автором відозв і прокламацій клубу репресованих.

Знайшла себе в письменницькій діяльності. Деякі її вірші покладено на музику.

Брала активну участь у створенні цвинтарного меморіалу «Ми вмерли, щоб Україна жила» в містечку Олеську, була активним членом Товариства «Просвіта».

Девізом життя Орисі Матешук були висловлені нею слова: «За волю рідної країни віддать готова я життя».

Померла 29 грудня 2018 року у Львові.[3]

• «Відважні, щирі, неповторні» (2003, збірка поезій);
• «Незабутня Софія Караффа-Корбут»[4] (2004, спогади);
• «Олеська земля – земля героїв» (2006)[5];
• «А ми не скорилися» (2007)[6];
• «А ми лишилися людьми: спогади» (2011)[7];
• «Без надії сподіваюсь...» (2013)[8].

• † Мартиролог загиблих діячів ОУН та УПА †
• Командири УПА

• Орися Матешук – горда дочка Олеського краю
• Поетичні майстерні. Орися Матешук