Перепоховання Тараса Шевченка

Останні роки свого життя Тарас Шевченко страждав від ревматизму, яким захворів вперше 1847 року, перебуваючи у засланні в Орській фортеці. З 1860 року за свідченнями Олександра Лазаревського поет страждав на болі у, спричинені ускладненнями після застуди.

Зі спогадів Лазаревського 25 лютого (9 березня) 1861 Шевченко перебував вже у тяжкому стані, про що засвідчував лікар:

Вислухавши груди, лікар сказав, що водянка перекинулась у легені. Муки страдника були невимовні; кожне слово коштувало йому страшних зусиль. Мушка, покладена на груди, трохи полегшила страждання.

Останню ніч Шевченко майже не спав через біль у грудях. Близько 5 ранку 26 лютого (10 березня) 1861, випивши чашку чаю, він побажав спуститися з другого поверху своєї квартири на перший, у якому розміщувалась його майстерня. Спустившись униз, поет впав і помер. У лікарському свідоцтві про смерть за підписом доктора Едуарда Барі зазначено:

Свидетельство Копия дано сие в том, что Академик Тарас Шевченко, 47 лет от роду, давно уже одержим органическим расстройством печени й сердца (vitium organicum hepatis et cordis); в последнее время развилась водяная болезнь (Нydrops), от которой он умер сего 26 февраля.

Камінь на місці першої могили Шевченка у Петербурзі

Протягом трьох днів після смерті тіло Тараса Шевченка перебувало у церкві Академії мистецтв. Труну з тілом поета на Смоленське кладовище Санкт-Петербурга несли студенти.

26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми[1], Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрягши коней з воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.[2]

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».

8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі. Брати Т. Шевченка хотіли поховати Тараса біля стін Успенського собору, але Григорій Честахівський, який супроводжував прах великого поета зумів відстояти виконання останньої волі Тараса. 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», —

згадував Григорій Честахівський[3].

Реверс пам'ятної монети «Останній шлях Кобзаря», присвяченій 150-річчю перепоховання поета, з символічним зображенням маршруту

У 2011 році виповнилося 150 років від дня перепоховання Кобзаря. Постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2011 № 3126-VI зобов'язано відзначити цю подію на державному рівні.

Національний банк України з цієї нагоди випустив ювілейну монету.

• Смерть, похорон і перепоховання Шевченка в Україні // Шевченківська енциклопедія: — Т.5:Пе—С : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — С. 852-862.
• Жадько, В. Київська земля - Тарасова колиска. — Київ, 2017. — 640 с.
• КЛІНІЧНИЙ ДІАГНОЗ ХВОРОБИ І ПРИЧИНА СМЕРТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА
• СМЕРТЬ І ПОХОРОН