Плитка-Горицвіт Параска Степанівна

Узимку 1945 року тисячі засуджених молодих дівчат із Західної України товарними ешелонами відправляють до Сибіру. «Замість теплого одягу видавали закривавлені шинелі з розстріляних», — згадувала Параска Степанівна. В ешелоні на Колиму дівчина відморозила ноги, і її залишили в уральському тюремному шпиталі. Від ампутації її врятував грузинський лікар, якого вона із подякою згадувала все життя. Дівчині після цього довелось майже п'ять років пересуватися на милицях. З 1947 року відбувала термін у спецтаборі в Спаську (Казахстан).[1]

У таборах познайомилася з юним грузинським художником, з яким довго переписувалася та в якого закохалася. Параска встигла переслати собі додому адресу коханого, проте батьки не схвалили цей зв'язок і батько знищив листа, тому Параска втратила зв'язок із коханим. Після повернення додому дівчина не змогла простити батька за такий вчинок, тому жила окремо і, пам'ятаючи свою любов, на все життя залишилася самотньою.

У 27 років повернулася до Криворівні, де місцеві жителі ставились до неї з обережністю, пам'ятаючи про заслання. Параска ніколи не обговорювала життя у таборах, вважаючи, що це принесе тільки ненависть і біль слухачам.[1]

Спершу активно включилася у громадське життя, брала участь у толоках, працювала художником у лісгоспі, створила хор, займалась фольклористикою, письменницькою творчістю, малювала й фотографувала. Але згодом, можливо через драму в особистому житті, поступово усамітнилася для виконання даної колись (ще в ув'язненні) обітниці — славити Мир Божий.

З того часу вела аскетичний спосіб життя, жила з того, що приносили односельці. Параска не мала городу, бо віддала свою землю взамін того, щоб не зрубали двох її беріз на пагорбі біля хати, ніколи не тримала худоби. Коли працювала, могла не пустити на поріг навіть священика — потребувала цілковитої зосередженості.[1]

У 1970-х роках водила експедиції по Карпатах, показуючи студентам гори. Кілька київських студентів подарували їй на знак подяки друкарську машинку, на якій Параска згодом друкувала свої твори. Плитка-Горицвіт передбачала недбалість у ставленні до її творчості по її смерті. Тому для книжок зробила паперові футляри, які захищали рукописи, а написані ікони дарувала людям.[2]

Деякі історики пояснюють усамітнення мисткині необхідністю роботи над великою працею.[3] Параска добре співала і грала на різних музичних інструментах, які сама виготовляла, самостійно освоїла фотопроцес. [4]

Фотографувала художниця довколишні краєвиди, церковні обряди, сільські будні та портрети односельчан. Світлини роздавала людям, то ж майже у кожній хаті у Криворівні можна побачити роботи Параски.

Вона була захоплена визвольною боротьбою індійського народу, філософією миру національного індійського пророка Махатми Ганді, писала листи до Індіри Ганді. Писала твори про індійську культуру, ілюструючи їх своїми малюнками. [4]

В зрілому віці

Останні роки прожила в злиднях і немочі, майже втративши зір. Часто харчувалася лише сухарями та чаями з карпатських трав. У її домі стояла труна і підписаний хрест, на якому лишалося вільне місце лише для дати. Похована в Криворівні.

Письменницький доробок Параски Плитки-Горицвіт об'єднаний під заголовком «Подарунок рідному краєві» — 46 великих рукописних і друкованих на машинці книг по 500 сторінок кожна, а також десятки маленьких книжечок з її ілюстраціями та в саморобних палітурках. Рукописи вирізняються винятковою каліграфією.

Серед них низка духовних філософських творів: «Молитва — дар Божий», «Помолімося за мир благости», «Небесному Престолу від підніжжя землі», «Молитви во славу святого Хрещення України-Руси», «Вінець Боголюбія».

Інший цикл творів — народний: «З народних повісток», «Співанке Гуцулсков говірков», книга-альбом «Доля гуцулки».

Упорядкувала словник гуцульської говірки, писала верлібри, казки й фантастично-пригодницький роман «Індійські заграви» про пригоди гуцулів в Індії, також вела щоденники.[2]

Один з записів звичного вечора:

Виклала ватру, підігріла чаю власної суміші, як ліків: липи цвіт, глоду цвіт, кропива–нежалючка, шипшина, м’ята–аромат. І знову ж, сухариком апетитно повечеряла. — Слава Богу, подумала, що Він у своїх чотирьох стінах без докору й непогоди, і водиченька накормила... І я кличу в цей вечір щиро і боговдячно: дякую Тобі, наш Живодавче, Отче людинолюбний, многопрощаючий, що даєш у душу і серце моє покорму одухотворену, і я заспокоююсь і на малому, як і на великому, достатку...

Після кожної написаної книги Параска оформлювала її, робила витинанку, малювала ілюстрації. 2008 року видано першу книгу Плитки-Горицвіт — «Старовіцкі повісторькє», написану гуцульською говіркою з поясненням значень деяких слів. Написала книгу «Дівоче серце», де зібрала коломийки. Письменниця завжди говорила, що для неї книги були як діти. [4]

Цикл малюнків «Шевченко в Карпатах» авторства Параски зберігається у Канівському музеї. Десятки робіт присвячені Іванові Франку та Лесі Українці. Серія «Доля гуцулки» розповідає про життя жінки у високих Карпатах. На її картинах є Шота Руставелі, Леся Українка, Іван Франко, Тарас Шевченко, Василь Стефаник, Оксана Петрусенко.

Параска писала не лише прозу, а й поезію, використовуючи гуцульський діалект (зокрема, поетична збірка «Варто мислити»). Вірші друкувала на машинці і писала кольоровими ручками, вкладаючи додатковий сенс у кольори тексту. Поезія, на відміну від прози, здебільшого на релігійні теми.

Мисткиня почала знімати в 1970-х і займалася фотографією майже до кінця життя. Більшість робіт були або втрачені, або пошкоджені часом і вологою через недбале зберігання.[5]

Про те, що Параска була дуже талановитим і прискіпливим фотографом, знала дуже обмежена кількість односельців. До самого кінця життя вона ніде не виставляла своїх фоторобіт, а негативи й роздруковані світлини зберігала під ліжком. Частину з них випадково знайшли згодом у музеї в пакеті, на якому сама Параска написала колись «невдалі фотознімки, бліді».[6]

Виявилося, що за життя Параска зробила понад 4000 світлин, фотографувала односелян і їхніх дітей, пейзажі, свята, природу тощо. На фотографіях можна простежити, як одні й ті ж люди з'являються на них у різний час: спочатку дівчинка, потім вона ж — уже доросла жінка, потім вона та її діти. Особливу увагу Параска звертала на Великдень, це свято вона фотографувала з року в рік. Знимки дозволяють побачити побут і життя простих людей, що живуть посеред Карпатських гір другої половини XX століття. Техніка виконання фотографій на дуже високому рівні. Фотографувати, проявляти і друкувати світлини Параска навчилася самостійно. Як стверджують спеціалісти, до фотографії Параска підходила педантично, вимірюючи й продумуючи всі деталі зображення, мала великий талант і багато працювала над ним.

Завдяки випадковості, відвідувачі музею змогли 2015 року віднайти і зберегти понад 4 тисячі світлин і негативів. Їх було очищено, переведено у цифровий формат і захищено від подальшого руйнування.

Параска все життя вивчала і досліджувала Гуцульщину, залишивши по собі великий доробок про історію, культуру і духовність краю.[6] Сусідка Василина Харук пригадує Параску як жінку, закохану у природу, яка зберігала і добре знала гуцульські звичаї, обряди, говірку, вважаючи, що мова — це найбільше багатство народу.[2]

• «Світ Параски Горицвіт» (1992, створений за життя письменниці; режисер Павло Фаренюк, оператор Олександр Коваль)
• «Коляда для Параски» (2005, зняв по смерті мисткині Олег Драч)
• «Піктограма» (2008, зняли Ліда і Мішо Сухи).
• «Портрет на тлі гір» (2018, реж. Максим Руденко)

• 17 жовтня 2019 року у Мистецькому арсеналі відкрилася виставка «Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітації». Це найбільш масшабна виставка робіт мисткині за всю історію. Виставка триває до 19 січня 2020 року.

• у листопаді 2016 в Івано-Франківську активісти провели виставку «Портрет місця і часу», присвячену майстрині;[7]
• в грудні 2016-го у варшавській «Biennale Nieużytków» виставляли фотороботи пані Горицвіт;[8]
• «Варто мислити» — виставка творів у Музеї Михайла Грушевського в Києві;
• 2010 — у Національному музеї літератури України пройшла авторська виставка, де були представлені її картини, витинанки й рукописи.
• 14—28 травня 2017 — виставка «Українська весна» у Познані (Польща) у місцевій греко-католицькій парафії[9][10].
• в червні 2017 року в Криворівні відкрито фотовиставку мисткині. Обробленням світлин й організацією займалися волонтери[11]. Одним з перших відвідувачів показу став Святослав Вакарчук[12].
• 8 липня 2017-го — відкриття виставки робіт в Косівському музеї Гуцульщини[13].

У Криворівні створено громадський музей Плитки-Горицвіт, він розміщений у хаті, де жила мисткиня. Упродовж перших п'яти років доробок Параски зберігався неналежним чином, експозиція не мала каталогу, проте згодом роботи почали систематизувати, переводити у цифровий формат.

У музеї зібрано частину її робіт, інша частина зберігається в музеї Івана Франка в Криворівні, у Верховині та ще кількох музеях України[5]. Власниця музею систематизує творчий доробок, а Оксана Рибарук, дружина місцевого священика, набирає на комп'ютері тексти Параски. Також текстами займається київський Центр Леся Курбаса.[14]