Пояски

Назву «Пояски» нинішнє село одержало, за народними переказами, внаслідок життєвої ситуації.

Як відомо, цар Микола ІІ і його уряд прийняли рішення про прокладання залізниці Київ — Ковель. Для цього велися роботи по визначенню траси. Одного разу інженер-путієць, обстежуючи трасу, на болотистому різнотрав'ї вскочив по пояс у здвижину, і ледь вибрався. Відтоді місцевість була прозвана Пояски.

Місцевість, на якій розміщене нинішнє село Пояски, відома ще за часів походу княгині Ольги на древлян в 946 році. В той період ця місцевість була дуже болотиста, заросла непрохідними лісами.

В 946 році військо княгині Ольги під проводом її воєводи Свенельда поверталося з північного кордону Древлянського князівства, де був страчений князь Ігор.

Дружина дороги не знала і добиралася навмання від одного поселення до іншого, уточнюючи напрямок свого путі. Повертаючись, воїни, по вказівці княгині Ольги, нищили на своєму путі все: поселення, град-застави, масово вбивали людей.

При сутичках з місцевим населенням гинули і воїни княгині Ольги. Після великої січі загиблих захоронювали у великих могильниках.

Про той період свідчать, за переказами з глибинних правіків, наявність між Радовлем і Поясками урочищ Перші і Другі Берви, де неподалік розміщуються кургани і Юлжин Колодязь (Ольжин Колодязь). Військо княгині Ольги рухалося з Вуллєвська (Олевська) через Селище (що розміщувалося поблизу нинішнього села Тепениця) по поселеннях і лісах до кріпості-оборони Радова (Радовеля). Ці поселення були повністю зруйновані і вже не відродилися.

Наявність курганів неподалік села Пояски свідчить про те, що в той період тут були поселення в цій місцевості, від яких не залишилося навіть назв.

Нинішнє село Пояски дуже молоде. Тут люди почали заселятися стихійним чином. За переказами, у даній місцевості були і залишилися поклади білої глини. Люди з навколишніх поселень для будівництва власних будівель вели тут розкопки по добуванню глини. Кожного дня вони волами і кіньми приїжджали, накопували глину і везли в села.

Але згодом мудрі люди вирішили, що навіщо везти глинув село, коли житло можна побудувати поблизу цих покладів. Від побудови однієї-двох хат розпочалося будівництво поселення.

Оскільки після копання глини залишалися ями, то люди і прозвали це урочище Ямне, назву від якого і одержало перше поселення — Ямне. За переказами є й інша версія щодо назви села. Довкола були болотисті, ямні місця, тому й урочище називалось Ямне, а при зведенні будівель і поселення одержало назву Ямне.  Це проходило в другій половині  19 століття.

Залізнична колія Київ — Ковель в даній місцевості була прокладена в 1903 році. Її наявність дуже швидко використав граф Уваров, який володів великими лісовими масивами. З метою відправки лісопродукції на станції і у великі міста граф Уваров дуже швидко проклав вузькоколійку Городниця — Білокоровичі з підключенням її до поселень Пояски і Діброва. Це викликало необхідність складати лісову продукцію. Історично так склалося, що місця складування лісу були визначені біля вказаних вище поселень. Для охорони, завантаження та розвантаження лісопродукції  Уваровим наймалися робітники, які спочатку проживали у наспіх сколочених дерев'яних приміщеннях з одним віконцем, односкатним дахом. Згодом, з розвитком деревообробки, люди розпочали будувати свої власні домівки.

Інтенсивне ведення лісорозробок, постійне відправлення лісопродукції викликали необхідність утворення станції, яка отримала назву від однойменного поселення — Пояски.

Не можна сказати, що розвиток цього поселення проводився інтенсивно. Про це свідчать матеріали довідника «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини. 1795—2006 роки», де поселення Пояски станом на 17.12.1926 р. числиться як хутір Радовельської сільської ради, адже тоді були 2-3 будинки біля станції Пояски і дещо більше в самому поселенні.

Перетворюватися з хутора в село поселення Пояски почало в 1938—1938 роках, коли радянським урядом було дано розпорядження звезти людей і хати з хуторів у визначені населені пункти. Тоді ж тут було побудовано початкову школу.    

На території Радовельської сільської ради на той період нараховувалося більше тридцяти хуторів, які було ліквідовано, а людей переселено в села Радовель, Рудня-Радовельська і на хутір Пояски, який мав перспективу розвитку в зв'язку з наявністю тут залізничної станції.

Переселення людей з хуторів посприяло тому, що тут організували колгосп з назвою «імені Ворошилова». Крім того, неподалік села було відкрито кам'яний кар'єр, що також сприяло притоку робочої сили і будівництву житла.

Проте через невелику кількість сільськогосподарських угідь, утримання худоби, а отже неефективність діяльності господарства, в 1958 році колгосп імені Ворошилова с. Пояски був приєднаний до колгоспу імені Булганіна с. Радовель і став бригадою цього колгоспу. Пізніше колгосп імені Булганіна було перейменовано в колгосп «Більшовик Олевщини».

Зазначимо, що і бригада колгоспу існувала лише до середини 60-х років, а потім була ліквідована. Поля оброблялися під керівництвом правління і спеціалістів колгоспу «Більшовик Олевщини».

Отже, люди села Пояски — одні з небагатьох, які не пережили колективізації та масових репресій радянського періоду. Тут проходив мирний розвиток до початку Другої Світової війни.

В роки ж війни жителі села стали активними учасниками партизанського руху, що привернуло увагу гітлерівців. Так в 1943 році фашисти зробили кілька каральних операцій, під час яких багато жителів села було схоплено, вивезено до залізничного мосту смт. Олевська, де їх всіх розстріляли. Там їх і поховано.

Село і станція постійно піддавалися  обстрілам, оскільки фашисти тут тримали свою варту в кількості до 150 чоловік, а партизани здійснювали різні диверсії. Відступаючи, фашисти повністю спалили станцію Пояски.

Після війни село набуло нового розвитку. Тут відновила роботу початкова, а згодом відкрито семирічну школу за рахунок добудови нових класних кімнат. Було збудовано клуб, магазин, медпункт, дитсадок. В післявоєнні роки було відкрито цегельне підприємство з двома печами. В кожній печі випалювалося по 18 тис. цеглин. Цеглу возили навіть за межі району.

Важливим було й те, що наприкінці 50-х років при станції Пояски було відкрито цех Олевського лісопункту Славутського деревообробного комбінату Південно-Західної залізниці, що розташовувався у місті Славута Хмельницької області. Було встановлено пилораму, деревообробні верстати, транспортери, направлено необхідну техніку і розпочато встановлення піддонів з обрізних дощок, які використовувалися для складування і відвантаження як власної деревообробної продукції, так і відправлялися підприємствам та будівельним організаціям багатьох областей України.

Це викликало притік нової робочої сили, а отже і створення сімей. Крім того, було створене Поясківське лісництво. Згодом постановою Ради Міністрів УРСР від 28 жовтня 1974 року частину лісових та болотяних масивів, що розміщенні поблизу Поясків, було віднесено до Поясківського заказника, загальною площею 113 га. Створений заказник з метою охорони та збереження в природному стані цінних вікових деревостанів дуба, сосни, берези, вивчення природного росту лісу без втручання людини, збереження рідкісних видів рослин, грибів, звірів і птахів.

На території заказника спостерігаються численні виходи на поверхню гранітів Українського щита.

Все це сприяло розбудові села, будівництву нового приміщення станції та лісництва. Тому вже в 1959 році в селі Пояски проживало 545 жителів і далі кількість жителів зростала.

Проте як виробнича, так і соціальна ситуація в селі змінилася у зв'язку з аварією на Чорнобильській АЕС, а пізніше (1992—2000 рр.) — й проведенням приватизації промислових та сільськогосподарських підприємств. Було припинено вирощування сільськогосподарської продукції, розформовано цех Славутського ДОКу. Його матеріальну і технічну базу було передано Поясківському лісництву. Люди частково виїхали у чисту зону.

В 2012 році в селі залишалося проживати лише 393 жителі на 154 двори. Крім, як у лісництві, на залізниці та у школі людям немає де працювати. Вони займаються домашнім господарством, збиранням грибів та ягід в лісі.

Автобусне сполучення було наявне дуже нетривалий час. Курсують приміські поїзди.

В селі проживають таланти: Галина Антонівна Курило, яка вишиває бісером, а також Оля та Марія Балончуки, талановиті художники.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 496 осіб, з яких 239 чоловіків та 257 жінок.[2]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 429 осіб.[3]

• Стафійчук Валентин Іванович (5 червня 1970 року) — український географ, кандидат географічних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
• В селі проживають таланти: Галина Антонівна Курило, яка вишиває бісером, а також Оля та Марія Балончуки, талановиті художники.

• Погода в селі Пояски
• Книга Свято — Василівського собору (місто Овруч)