Прізвище

У багатьох слов'янських мовах (через морфологічні особливості мови) жіночі прізвища, як правило, відрізняються формою від чоловічих. У деяких мовах, наприклад в литовській, прізвища мають різні форми для чоловіків, заміжніх і незаміжніх жінок (Ясайтіс, Ясайтене, Ясайтіте).

Українські прізвища мають дуже розгалужену морфологію формування. Інколи за прізвищем можна визначити ймовірний регіон або навіть місцевість України, з якої походив предок певної людини, також можна припустити про його рід занять, належність до козаків чи церковнослужителів, звання, чин або особливу прикмету, давність прізвища. Проте, слід зважати, що трактування прізвищ цілком може бути неоднозначним, особливо в плані визначення національності, так, наприклад, прізвище з тюркським коренем може й не означати, що предок татарин, його просто могли назвати тюркським словом, оскільки воно було поширене в ті часи (як то Сагайдак, Сагайдачний, Сагайдаченко тощо — через використання козаками сагайдака зі стрілами). Застосовувати родові прізвища в офіційному діловодстві почали доволі рано через необхідність вказати права власності на щось. Особливо масово родові прізвища зустрічаються в письмових джерелах XIV—XVI століттях. Спочатку родові прізвища мали переважно багаті люди, які мали статки (купці, бояри, магнати, власники земель). Проте вже в XVII ст. ледь не всі українці мали власні прізвища, щоправда прізвища часто трансформувалися, на їх основі могли створюватися нові прізвища, наприклад, син людини з прізвищем Коваль міг отримати прізвище Коваленко (син Коваля), а його дружину називали Ковалиха. Багато прізвищ з'явилися в часи Запорозької Січі, оскільки при вступі на Січ козак міняв своє старе прізвище на нове. Стабільності прізвища набули лише в XIX ст. Поширеною також була заміна старих прізвищ на аристократичний (шляхетсько-панський) лад, хоча шляхтичі та пани в ряді періодів намагалися протидіяти цьому через заборону приймання певних прізвищ простолюдинами. Паралельно співіснували офіційні прізвища та неофіційні прізвиська, які знаходили своє відображення в українській діловій та художній літературі.[1].

Російські прізвища з'явилися доволі пізно. Більшість з них походять від церковних патронімів (по-батькові), як то Іванов, Петров тощо. Дещо менше походить від прізвиськ. Доволі мало від роду діяльності, місця походження, інших родових прізвищ. Перші прізвища на території сучасної Росії з'явилися в Новгородській республіці, найімовірніше перейнявши цей звичай у Великого князівства Литовського. Згодом в XIV–XV ст. прізвища почали набувати московські князі та бояри. До кінця XVIII — середини XIX століття більшість населення центральної Росії прізвищ не мали[2]. В середині XIX ст., особливо після скасування кріпосницького права в 1861 році, формуються прізвища у більшості селян. Процес придбання прізвищ в основному завершився тільки до 30-х років XX століття.

Прізвища не є обов'язковим елементом повного імені людини. Наприклад, ісландські прізвища в звичному розумінні цього слова не уживаються. Те, що по суті виглядає як прізвище, насправді є по батькові, тобто Свен Торвардссон є сином Торварда, а його син матиме «прізвище» Свенссон (Свен + с (родовий відмінок) + сон «син»), дочка — Свенсдоттір, наприклад Björk Guðmundsdóttir — знаменита співачка Бйорк. Подібна система існувала раніше і в інших мовах Скандинавії.

В іспаномовних країнах використовуються подвійні прізвища. Перша частина — від прізвища батька, друга — від прізвища матері. В Іспанії в 1999 році впроваджене право, яке дозволяє повнолітній особі змінювати порядок вживання прізвищ.

Заміжні жінки носять свої власні прізвища, навіть там де зазвичай уживають прізвище чоловіка. При вживанні прізвища чоловіка жінка долучає його до своїх обох прізвищ чи до першого з них і додає перед ними «де».

У португаломовних країнах також використовуються подвійні прізвища, але порядок вживання прямо протилежний іспанському: перша частина — від прізвища матері, друга — від прізвища батька, останнє важливіше.