Роберт МакАйвер

Р. МакАйвер отримав ступінь магістра мистецтв (1903) та доктора філософії (1905) у Единбурзькому університеті, закінчив курс з гуманітарних наук Literae Humaniores у Оксфорді, навчався також у Колумбійському (до 1929) та Гарвардському (до 1936) університетах.

Протягом досить тривалого періоду навчання, МакАйвер ніколи не проводив будь-яких академічних досліджень з соціології. Проте, він ретельно студіював праці класиків соціологічної науки Еміля Дюркгайма, Фердинанда Тенніса, Макса і Альфреда Веберів, Георга Зіммеля й інших у бібліотеці Британського музею в Лондоні під час навчання в Оксфорді.

Р. МакАйвер викладав політологію (1907-1915) та соціологію (1911-1915) в Абердинському університеті. Потім він покинув Абердин у 1915 році, переїхав до Канади, де зайняв посаду професора політології в Торонтському університеті, в 1922-1927 роках він був деканом факультету політології цього вузу.

В 1927 році вчений прийняв запрошення Барнардського коледжу Колумбійського університету в Нью-Йорку, де він був професором соціальних наук із 1927 по 1936 роки, був деканом факультету економіки та соціології (1927-1929). Згодом він був названий лібер-професором (англ. Lieber Professor) політології і соціології в Колумбійському університеті та викладав там протягом 1929-1950 років. Із 1963 року він був президентом, а потім почесним ректором (1965–1966) Нової школи соціальних досліджень у Нью-Йорку.

Р. МакАйвер був заступником голови Канадської військової трудової ради в 1917-1918 роках. Він був членом Королівського товариства Канади, Американської Академії мистецтв і наук та Американського філософського товариства, Британської Академії. Також, він був членом Американського соціологічного товариства та був обраний його 30-м президентом у 1940 році.

МакАйвер був членом Міжнародного інституту соціології та найстарішого почесного товариства гуманітарних і природничих наук у США «Фі Бета Каппа». Заснована премія імені Роберта МакАйвера для заохочення наукових досягнень у галузі соціології.

1950-1960 роки вчений провів на різних посадах на державній службі, в тому числі був залучений до Проекту міста Нью-Йорка щодо оцінювання правопорушень серед неповнолітніх (1956-1961).

Помер Роберт МакАйвер 15 червня 1970 року в Нью-Йорку.

Соціальні структури та соціальні зміни в їх постійному причинному взаємозв'язку потрібно розглядати з позицій підходу, який включає, перш за все, основні соціально-економічні питання, котрі розроблені переважно соціологією культури. МакАйвер опирався тут на соціологію культури Альфреда Вебера. Соціальний факт, згідно з першим, — це факт свідомості. Р. МакАйвер уважав, що соціолог повинен уникати впливу його власних цінностей на соціальний факт. Всі соціальні факти він уважав доступними для розуміння, що зближувало його з розуміючою соціологією, твердження якої в першій половині 1920-х розділяв учений. Деякі дослідники навіть вважають його одним із її засновників.

Р. МакАйвер уважав важливим завданням соціології дослідження соціальних дій, вивчення внутрішніх, суб'єктивних станів діючого індивіда. Він підходив до розуміння причинності з позицій розуміючої соціології, розвиваючи свою концепцію каузальної реконструкції, яка передбачає відносно зв'язну схему речей, до якої включений досліджуваний феномен. Будь-яка дія є актом особистості, а будь-яка особистість є результатом соціальної системи. Будь-яка соціальна система є відповідним комплексом культури.

В рамках соціології науковець розрізняв морфологію й етіологію. Морфологію він розглядав як учення про соціальні форми, етіологію — як учення про соціальні причини.

Морфологія займається «дослідженням соціальних структур», є «вивченням живих утворень». До останніх відносяться:

• спільноти (общини): соціальні регіони проживання — такі, як міста, племена чи нації;
• напівспільноти — суспільні класи або касти;
• спілки (асоціації), певні організовані групи, а саме: корпорації, клуби, сім'ї, професійні групи, навіть держави в строгому значенні слова;
• інституції, встановлені способи й умови поведінки в спільнотах або спілках: звичаї, звички тощо.

Кожний тип має свої особливі ознаки та варіації. До цієї ж області відноситься і вивчення групоутворюючих сил, які підтримують існування цих форм, а також вивчення соціальних процесів від їхнього виникнення до розпаду.

Етіологія, на думку МакАйвера, займається вивченням соціальних змін, причому не лише з описової або історичної позиції, але і з точки зору пошуку визначальних причин, рушійних сил, законів соціального розвитку.

Роботи МакАйвера є значним внеском у розвиток структурно-функціонального підходу до соціокультурної еволюції. Вчений уважав, що суспільства розвиваються від високо узагальнених станів до таких, у яких функції індивіда та групи членства є надзвичайно спеціалізованими. Він також підкреслював, що соціальна еволюція не обов'язково є еквівалентною соціальному прогресу, який, на його думку, може вимірюватися лише особистою думкою.

Можливо, під впливом ідей М. Вебера, Р. МакАйвер протиставляє цивілізацію та культуру як засіб і мету. Цивілізацію він розглядає як технологічний порядок, сферу засобів, які людина створює для забезпечення бажаних умов життя, досягнення поставленої мети. Культуру ж він убачає як сферу цілей, оцінок, стилів, традициій тощо. Це сфера самодостатньої духовності, котра маніфестується перш за все в філософії, мистецтві та релігії.[2] Самі терміни вибрані не дуже вдало в зв'язку з великою кількістю трактувань понять «цивілізація» та «культура» в соціальних науках, однак його акцент на відмінності між соціальними цілями та соціальними засобами дав поштовх для багатьох соціологічних досліджень процесів соціальних змін і для кращого розуміння функцій важливих соціальних інституцій. Ця відмінність указує на частини соціального життя, до яких можна правомірно застосувати поняття прогресу.[3]

Американський учений розрізняв два типи держави:

• династичні (антидемократичні);
• демократичні.

Відмінності між ними полягають у мірі відображення волі суспільства в інституціях державної влади.[4] Його прагнення кардинально розмежувати державу та суспільство ініціювало виникнення нових теорій демократії, співіснування різних суспільних груп, природи влади.

Р. Макайвер розумів аномію як «руйнування почуття причетності індивіда до суспільства»[5] Аномія, зігдно з ним — це такий стан особистості, коли індивід є «відірваним від своїх моральних коренів, у нього немає більше ніяких норм поведінки, а залишилися лише розрізнені спонуки, у нього більше немає уявлень про цілісність, єдність народу, про обов'язок».[5] У будь-яку історичну епоху певні люди можуть впасти в стан аномії. Сучасне демократичне суспільство особливо сильно сприяє появі аномічних індивідів завдяки тому, що в ньому проявляються конфлікт культур, капіталістична конкуренція та швидкий темп соціальних змін.

Виходячи з цих трьох характеристик сучасного суспільства, Р. МакАйвер виділяє три типи особистісної аномії:

1) та, що виникає, коли життя позбавлене мети через відсутність значущих цінностей;

2) та, котра виникає, коли люди прагнуть отримати засоби саме заради самих засобів, коли вони використовують свою енергію та можливості лише для себе;

3) та, що виникає, коли людина ізольована від осмислених людських взаємин.

Перші два типи за своїм походженням видаються пов'язаними суто з людиною, позаяк їх виведено з норм, характерних тільки для розвинених суспільств, хоча, напевне, і нижчі примати можуть прагнути до влади. Якщо аномію вважати типом самотності, тоді ми, напевно, можемо визнати, що в цього типу самотності немає біологічної основи, а є лише соціальна. У решті ситуаціях самотності, таких, як третій тип, ситуація складається по-іншому та деякі її джерела все ж варто шукати в поведінці тварин.[6]