Ромува

Святилище відоме кільком середньовічним авторам. Вперше згадується у «Хроніці Прусської землі» (1326) Петра з Дуйсбурга (Peter von Dusburg). Про релігійний центр прусів пише в «Польській історії» (XV століття) Ян Длугош (Jan Długosz, Długosius). Детальний опис Ромуви надає Симон Грюнау (Simon Grunau) в «Прусській хроніці» (1529).

В джерелах XIV ст. Ромува відома як Romehnen, Romayn, в XV ст. зустрічається назва Rickoyot.

Назва Ромува або схожі з ним топоніми розповсюджені на території проживання балтських племен. Існує ліс Ромува і місто Ромейней, де в більш ранній період могло існувати святилище. Ромове називалося литовське святилище Перкунаса у Вільнюсі.

Етимологічно Ромува походить від балтійського кореня *rom, *ram, що означає «тихий, спокійний».

Інша назва — Рікойото (Rikojotas, нім. Rickoyto, Rickoyotto, Rikaioth). Це слово близьке старо-прусському слову rikis — «король».

В 1929 р. Домас Шідлаускас створив нове святилище Ромува на північному заході Литви.

Сьогодні словом «Ромува» називається литовська неоязичницька організація.

Згідно записів С. Грюнау, прусські герої Бруте́ніс і Вайдевýт створили Ромуву в 523 р. Вони принесли себе в жертву богам, кинувшись у вогонь перед дубом святилища.

Зображення Ромуви в книзі К. Хартноха «Стара і нова Пруссія» 1684 р.

Святилище знаходилося у гаю, просто неба. Стін навколо не було. В центрі знаходився великий дуб завширшки в 6 ліктів з такою густою кроною, що вона не пропускала крапель дощу. Середньовічні автори пишуть, що дерево було вічнозеленим. Навколо дуба була натягнута тканина, за яку могли заходити лише кріве-крівайтіс і старші жерці-вайделоти. Всередині дуба в окремих дуплах стояли статуї трьох головних прусських богів — Патуласа (Патоласа), Перкунаса, Патримпаса, а біля них були прикріплені особливі знаки або символи богів.

• Перед ідолом Перкунаса горів «вічний» святий вогонь, який підтримували жерці. В ньому спалювалися жертви. Для підтримання вогню використовували лише дубові дрова.
• Символом Патримпаса була змія (скоріш за все — вуж), яка жила в кошику і харчувалася молоком, що приносили жерці.
• Біля ідола Патоласа лежали черепи людини, коня і корови.

Типологічно це святилище схоже на язичницький храм в Уппсалі, на святилище поморських слов'ян на о.Рюген, а також на святилище Перуна в Новгороді.

Точне число служителів культу невідоме, джерела свідчать, що їх було «багато».

Дослідник литовської (і ширше — балтської) релігії і мітології Г. Береснявічус вважає, що кількість жерців була невелика, один служитель культу фізично не міг виконати всі функції. Старші жерці, крівіси, були ініціаторами різних релігійних церемоній — вони створили святилище, розпалювали «вічний», незгасимий вогонь, розповідали людям про їх долі.

Верховний жрець крівіс кріва́йтіс (krivis kirvaitis, нім. Criwe) користувався повагою правителів, знаті і простих людей, його влада розповсюджувалася на всі балтійські війни під час воєн з Тевтонським орденом. Крівіси приносили богам третиною військової здобичі у випадку вдалого походу.

Петро з Дуйсбурга пише, що крівіс був настільки поважною людиною, що його посли, які несли особливий знак — крівулє (криву палицю або жезл), отримували будь-яку допомогу на землях балтів і приймалися з пошаною. Коли верховний жрець помирав, з числа найповажніших жерців вибирався новий крівіс.

Рангом нижче були вайделоти (vaidelutas, нім. Wurskaiten, Waideler, Waidelotten). У великих селищах — таких, як Ромува, вони підтримували вогонь, приймали і приносили жертви, вчили молодь законам і розповідали їм про богів. В громадах вони творили різні ритуали, організовували релігійні свята, часто були суддями .

Вайделотами могли бути як чоловіки, так і жінки. За вогнем часто стежили дівчата (подібно до римських весталок) або вдови. Їх називали вайділес, вайделу́тес (vaidiles, vaidelutes).

В обов'язки жерців входило слідкувати за священним вогнем після того, як його розпалив крівіс. Якщо вогонь через недогляд згасав, жрець розплачувався за це своїм життям.

Ромува була не тільки релігійним, але також і культурним та політичним центром. До сфери її впливу входила не тільки Пруссія, але також і землі литовців, куршів та земгалів. Із сусідніх земель у святилище присилали жертви і прибували паломники. Тут проходили військові збори пруссів, тут зберігалася прусська «казна».

• Гимбутас, М. Балты. Люди янтарного моря / пер. с англ. С. Федорова. М., 2004.
• Beresnevičius, G. Lietuvių religija ir mitologija: sistėminė studija / Gintaras Beresnevičius. Vilnius, 2004.
• Beresnevičius, G. Rickoyotto Šventykla. Simono Grunau aprašymas ir kultinis Šiaurės Europos kontekstas ankstyvaisiais Viduramžiais. 2000.
• Gimbutienė, M. Baltai priešistoriniais laikais. Vilnius, 1985.