Ростислав Володимирович

Додаткові аргументи на користь волинського князівства Ростислава можна знайти в шлюбній політиці володимирських Рюриковичів. Так, Ростислав Володимирович одружився з Ланкою (Iлоною), донькою угорського герцога Бели (пiзнiше короля Бели I).[9] М.А. Баумгартен датує цей шлюб 1064 р.[10], з чим ніяк не можна погодитися, оскільки до 1066 р. у Ростислава вже було троє дітей. Таким чином, цей шлюб може бути датований 1057-1061 рр., коли князь міг активно прибирати до рук волинські володіння Ігоря Ярославича.

Цікаво, що всі чотири шлюби між Рюриковичами і Арпадами в XI — на початку XII вв. були тісно пов'язані саме з волинськими володіннями руської династії.[11] Так, дочка угорського короля Ласло I Святого стала дружиною волинського князя Ярослава Святополковича[12], а принц Кальман Книжник в 1112 р. одружився з дочкою Володимира Мономаха[13][14], який після смерті Давида Ігоревича почав активну експансію в землі Волині.[15][16] У свою чергу вже син Кальмана, угорський князь Алмош, одружився з дочкою князя Волині Святополка Ізяславича — Предславою Київською.[17][18][19]

Таким чином, є усі підстави й угорський шлюб Ростислава Володимировича пов'язати з тим часом, коли він у 1057(1060?) — 1064 рр. сидів у Володимирі на Волині. Можливо, молодий князь був запрошений на коронацію Бели I у 1060 р. (де і познайомився з угорською принцесою Ланкою) або навіть допоміг з княжою дружиною тому посісти угорський престол.

У 1064 році разом з новгородськими боярами Вишатою та Пореєм прибув на Тмутаракань і вигнав звідти свого двоюрідного брата Гліба Святославича, виславши його до батька.[20]

В лето 6572. Бежа Ростислав Тмутороканю, сын Володимерь, внук Ярославль, и с ним бежа Порей и Вышата, сын Остромирь, воеводы Новгородьского. И, пришед, выгна Глеба из Тмуторокана, а сам седе в него место  — Повість временних літ

До слова «бежа»[21] Никонівський, Тверський і деякі інші літописи додають: «з Новгорода»[22][23], але навряд чи, як вже було зазначено, тріумвірат синів Ярослава Мудрого віддав би своєму племіннику цю вкрай важливу з точки зору консолідації держави землю, випустивши її зі своїх рук.

М.С. Грушевський висловлює цілком ймовірну здогадку, що уточнення щодо Новгорода з'явилося в пізніших літописах лише завдяки тому, що разом з Ростиславом в Тмуторокань відправився Вишата, син новгородського посадника Остромира. «Втім, Вишата міг бути боярином Володимира і поза Новгорода», наголошує він.[24] До того ж, Порей був київським воєводою, а Вишата ще 1043 року ходив з Володимиром Ярославичем на греків.[25]

Так чи інакше, але у Києвi не могли примиритися з тим, що один з iзгоїв силою оволодiв княжим престолом. Вже у 1065 році Святослав Ярославич пішов з дружиною на Ростислава. Але той не став піднімати руку на дядька. Коли чернiгiвська рать прибула на Тамань, князь, не приймаючи бою, вiдступив у кубанськi степи. Втім, після того, як полки Святослава покинули місто, молодий князь знову повернувся в Тмуторокань та зумів там закріпитися.

Греки в цей самий час докладали неабияких зусиль, щоб підкорити східний Крим і Тамань. Їх тут особливо цікавила таманська нафта, яка використовувалася для виготовлення ефективної зброї — відомого «Грецького вогню».[26]

У 1066 році вони підіслали з Корсуні (Херсонеса) до князя намісника — котопана, якого Ростислав прийняв щиро, як посла. Один раз, коли вони вдвох бенкетували, котопан, взявши чашу, сказав: «Княже! Хочу пити за твоє здоров'я». Той відповів: «Пий».

Надпивши половину, котопан подав чашу князеві, але доторкнувся до її краю й випустив отруту, сховану під нігтем. Після бенкету він відправився назад у Херсонес і оголосив, що в такий-то день Ростислав помре. Так і трапилося.[27][28][29] Місце Ростислава на престолі у Тмуторокані знову зайняв князь Гліб.

Однако прихильникiв Ростислава у Корсуні це ніяким чином не налякало: вибухнув бунт мiсцевого плебсу. Котопан був побитий камiнням, а фема Клiмата (Херсонес) на кiлька рокiв була вiдiрвана вiд Вiзантiї.[4] Цим повiдомленням можна довiряти, оскільки лiтописець Никон у 1061—1074 рр. був iгуменом одного з таманських монастирiв.

Поховано Ростислава у тмутороканській церкві Пресвятої Богородиці, побудованій ще Мстиславом Відважним.[30]

Весь комплекс відомостей про Тмутороканське правління Ростислава ще з часу А. А. Шахматова пов'язують з Никоном[31]. Його опозиційність до Ізяслава Ярославича, неодноразове перебування в Тмуторокані, безпосередня його зв'язок з таким центром літописання, як Печерський монастир, навряд чи залишають нам привід для сумнівів.

Никон знаходився в Тмуторокані в 60-і рр. XI ст., Зустрічався безпосередньо з самим Ростиславом Володимировичем, його воєводою Вишатою, свідоцтва яких, а також безпосередні спостереження самого ченця стали джерелом всього комплексу Тмутороканський повідомлень зводу 1073 р. За спостереженнями Д. С. Лихачова, саме в 1064 р в рік втечі Ростислава і Вишати в Тмуторокань, перериваються новгородські повідомлення в складі ПВЛ[32].

З іншого боку, комплекс повідомлень про Ростислава Володимировича у складі Повісті временних літ, за думкою дослідників, не здається повним. Літописний панегірик Ростиславу, створений Никоном, ніяк не підходить до образу князя-ізгоя, який тільки тим і прославився на Русі, що втік з невідомих причин з-під руки Ізяслава в далеке південне місто, вигнавши звідти сина чернігівського князя; простого душею, надто довірливого політика, що не розпізнав хитрощів візантійського дипломата, за що і поплатився власним життям. Образ Ростислава в літописі як би протиставляється Святославу Ігоровичу та Ользі, які вдало боролися з хитрощами «греків»[8].

А. Г. Плахонін припускає, що при складанні Початкового зводу матеріали Никона про Ростислава Володимировича, можливо, не були використані повною мірою. Адже з розповідей Вишати Никон міг дізнатися про подробиці правління Ростислава в Ростово-Суздальській землі. Як продовження критики Ізяслава Ярославича, звучить історія про утримання сім'ї Ростислава у Києві. Дослідник вважає також цілком ймовірним створення (при активній участі Никона) цілісної повісті про долю цього князя-воїна, який перехитрив старших Ярославичів, непопулярних в Печерському монастирі, налякав своїми військовими талантами підступних греків. Частина цієї повісті була використана Никоном при складанні ним зводу 1073 року, проте була відредагована вже в Початковому зводі 1093 р. Деякі з цих додаткових відомостей про Ростислава дійшли до нас у складі Тверського літописного збірника, який у частині до 1074 р містить літописні статті зі зводів другої половини XI ст.

Також, на думку А. А. Шахматова, на замовлення теребовльского або перемишльського князів Василь, автор «Повісті про осліплення Василька Теребовльского», на основі Повісті временних літ міг створити окремий літописний список, до складу якого він міг включити не тільки «Повість про осліплення...», а й інші свідоцтва місцевого походження[33], серед яких одну з головних ролей повинна була грати розповідь про батька Василька Ростиславича[34].

Паралельно зі створенням цієї розповіді, в дружинному середовищі могла виникнути і усна повість про цього князя, вважають дослідники. Вона була б тоді поширена не тільки в Тмуторокані, де в 1081 р. вокняжился син Ростислава Володар, але і в майбутній Галицькій Русі, де нащадки Ростислава Володимировича правили до кінця XII ст.

Створення героїчної повісті про князя-родоначальника галицьких Ростиславичів виглядає абсолютно логічним. Хоча за спостереженнями М. Ф. Котляра, Галицько-Волинська Русь в XI ст. і не знала власного літописання, все-таки тут створюються історико-літературні повісті, присвячені діяльності місцевих князів[35].

Такі повісті про Ярослава Осмомисла і Володимирка Галицького увійшли до складу Київського літопису за часів Полікарпа (60-ті рр. XII ст.) і Рюрика Ростиславича (1189—1190)[36][37]. І якщо «Повість про осліплення Василька Теребовльского» була включена до складу Повісті временних літ, повісті про Ярослава і Володимирка збереглися у складі Київського літопису, а про Романа Мстиславича та його нащадків — у складі т.з. Галицько-Волинського літопису, то можна припустити, що повість про засновника династії Ростиславичів могла зберегтися в складі якоїсь невідомої редакції давньоруського літописного зводу, який і послужив джерелом для В. М. Татіщева[8].