Рутгер Гауер

Рутгер був неслухняною дитиною. Якось, граючи з сірниками, підпалив копицю сіна. У 15 років втік із дому. Найнявся на торговельне судно свого діда і майже рік був у плаванні. Це дало йому можливість подивитися світ, побувати в Пакистані, Канаді, Сінгапурі, Сайгоні, Перській затоці, познайомитися зі вдачею та побутом різних народів. Тоді ж Рутгер виявив у собі здатність легко вивчати мови — володіє англійською, німецькою, французькою та італійською, крім своїх рідних — нідерландської та фризької.

Дальтонізм, успадкований від прадіда, завадив продовжити кар'єру моряка. Повернувшись додому, відвідує вечірню школу, а вдень працює (декоратор сцени, автомобільний мийник, тесля і т. д.). Його пристрасть до автомобілів і мотоциклів, що виникла в цей час, і навички, які одержав, пізніше дозволять робити найнебезпечніші автомобільні трюки в «попутнику» (Hitcher, 1986) без дублера.

У 1962 році вступає до театрального інституту в Базелі (Швейцарія). Через 2 роки Хауер найнявся солдатом в армію. Два роки віддано десантним військам, але незабаром Рутгер удався до допомоги приятеля-лікаря — він симулював психічну неврівноваженість, щоб уникнути подальшої служби. Пробувши якийсь час у психлікарні, переконавши лікарів у своїй непридатності до військової служби, повертається до інституту. Потім була акторська школа в Амстердамі, після чого одержує місце в Королівському театрі. У Базелі Гауер одружився, від цього шлюбу з'явилася дочка Айша.

З 1967 року почав грати в театрі «Noorder Compagnie», де 1973 року сам поставив дві п'єси, а в 1968 — дебютував у кіно. Тоді ж зустрівся зі своєю майбутньою другою дружиною — Інеке, художницею та скульптором. Вони одружилися в 1985 році.

Його перша поява перед телекамерою відбулася ще 12 грудня 1956 року, коли проводили зйомки спектаклю «Асмодей» (Asmodee). Потім була епізодична роль у картині «Пан Гаварден» (Monsieur Hawarden, 1968), але в змонтовану версію кадри за участю Гауера не ввійшли. Перша популярність прийшла до молодого актора вже за рік, після участі в телесеріалі «Флоріс» (Floris, 1969).

Так почалася його довголітня співпраця з нідерландським режисером Полом Верховеном, що тривала понад 10 років і принесла світове визнання. Цей режисер зміг угадати і втілити на екрані подвійність вигляду та суті Гауера, який може бути й «занепалим ангелом», і «диявольським поріддям», сполучати загадкову зовнішність і внутрішнє сум'яття, таїти в собі боріння різноспрямованих сил[9]. Перший їхній фільм називався «Турецькі насолоди» (1973) — драма за романом нідерландського автора Яна Волкерса (Jan Wolkers), яку номінували в 1974 році на премію «Оскар» у категорії «найкращий закордонний фільм».

Знявши Рутгера в п'ятьох відомих фільмах різних жанрів («Турецькі насолоди», 1973, «Кіті-шелихвістка», 1975, «Помаранчевий солдат», 1977, «Лихачі», 1980, «Плоть і кров», 1985), Верховен уважав, що Гауер, на відміну від іншого протеже режисера Е. Краббе, виражає «світлу сторону єства»[9].

Пол Верховен також мав намір знімати Гауера і у своєму американському дебюті — фантастичному бойовику «Робокоп» (1987). Але перед зйомками посварився з актором — після його успіху у двох популярних картинах «Бігун по лезу» (1982) і «Попутник» (1986) (причини сварки не розголошувано).

У Голівуді Рутгер Гауер уперше з'явивися у фільмі «Нічні яструби» (1981) з Сільвестром Сталлоне в головній ролі, де зіграв убивцю Вульфгара. В акторстві Рутгер побачив для себе нові можливості самовираження. Він наймає відомого репетитора, у якого бере уроки американського варіанта англійської мови, щоб американські глядачі в майбутньому не чули його європейський акцент.

Після кількох вдалих картин, Гауер стає відомим у США актором, чиє ім'я почали ставити першим на кіноафішах і плакатах. Фільм «Той, хто біжить по лезу» став класикою наукової фантастики — першу версію картини додали до Національного архіву фільмів (National Film Archives), який підтримує бібліотека Конгресу США. У цей час Хауер купує на Каліфорнійському узбережжі віллу і власноруч будує величезний трейлер, який використає під час зйомок на виїзді.

Наприкінці 1980-их років потрапив до п'ятдесяти «найпридатніших до обліку» акторів у світі в списку, зробленому елітним виданням «Hollywood Reporter».

Автограф Рутгера Гауера

Активно знімається в американських фільмах — «Взяти живим або мертвим» (Wanted: Dead or Alive, 1987), «Кров героїв» (The Blood of Heroes, 1989), «Сліпа лють» (Blind Fury, 1990), «Смертельні узи» (Deadlock, 1991), «Гра на виживання» (Survivimg the Game, 1993). Спроба поміняти амплуа і зіграти, наприклад, в Італії в проблемній мелодрамі «У місячну ніч» (In una notte di chiaro di luna, 1989) була невдалою. Виняток — лише одна робота актора: роль паризького пияка польського походження у філософській притчі «Легенда про святого пияка» (La Leggenda del santo bevitore, 1988) італійського режисера Ерманно Ольмі (у 1988 фільм отримав «Золотого лева» Венеційського фестивалю).

В 1990-х роках все частіше співпрацює з невеликими незалежними кіностудіями, намагаючись відійти від нав'язаного йому Голівудом образу. Це зменшило його популярність у США, але у себе на батьківщині — у Нідерландах — залишається дуже популярним, про що свідчить гучне святкування його 50-річчя в 1994 році. Тоді показано ретроспективу його найвідоміших картин, перед якою йшов документальний фільм «Актор у жовтогарячому» (Acteur van Oranje). Через рік, до 100-річчя світового кінематографа, поштова служба Нідерландів випустила ювілейний набір марок, одна із яких зображала Гауера в ролі з картини «Турецькі насолоди».

Друга половина 1990-х років і початок нового тисячоліття для актора, який уклав контракт зі своїм новим агентом Джоан Гайлер (англ. Joan Hyler), почалися досить вдало. У цей період він знімається у фільмах кіностудії «Hallmark» — «Поклик предків» (The Call of the Wild: Dog of the Yukon, 1997) за романом Джека Лондона і «Мерлін» (Merlin, 1998). На телеканалі «NBC» — у фентезійній казці «Десяте королівство» (The 10th Kingdom, 1999), де зіграв роль злого Мисливця. Кінокартину «Саймон Магус» (Simon Magus, 1998), де зіграв м'якого й доброго читця поезії Альбрехта (Count Albrecht), презентовано на декількох міжнародних кінофестивалях.

У квітні 1999 року одержує в Нідерландах звання «Найкращий актор століття». Святкування нагороди на нідерландському телебаченні вилилося в нову ретроспективу його фільмів, проведену без зупинок протягом цілого дня.

У 2000 році актор спробував себе в режисурі, в результаті чого на екрани вийшов короткометражний фільм «Кімната» (The Room), що одержав в наступному році Приз глядацьких симпатій на Паризькому кінофестивалі (Paris Film Festival) як «найкращий короткометражний фільм».

1. «Oogverblindend» (2009)
2. «Містер Стітч» (ТВ) (Mr. Stitch, 1995)
3. «Крижана безмовність» (рос. — Ледяное безмолвие, англ. — Arctic Blue, 1993)
4. «Submitting» (1989)

1. «Starfish Tango» (відео) (2006)
2. «Кімната» (Room, The, 2001)

1. «У місячну ніч» (In una notte di chiaro di luna, 1989)