Рятівники євреїв під час Другої світової війни на території України

На сьогодні на позначення людей, які рятували євреїв під час Голокосту в Україні, вживаються такі терміни, як «Праведник народів світу» (або «Праведник світу» – що є довільним скороченням офіційного звання), «Праведник України» та «Праведник Бабиного Яру».

Меморіальний комплекс історії Голокосту «Яд Вашем» (Єрусалим) використовує термін «Праведник народів світу», це – почесне звання, що присвоюється від імені Ізраїлю відповідно до Закону про увічнення пам’яті мучеників і героїв (1953) представникам різних національностей та віросповідань. Справу про присудження звання Праведника розглядає спеціальна громадська Комісія, яку очолює суддя Верховного суду Ізраїлю[1]. Відповідно до визначених критеріїв, громадська Комісія присвоїла це звання вихідцям із теренів, що нині входять до складу 44 країн світу[2] Україна займає четверте місце у світі за кількістю Праведників народів світу, які рятували євреїв на її території (після Польщі, Голландії та Франції). На 1 січня 2018 р. серед 26 973 Праведників народів світу були наявні дані про 2619 рятівників євреїв з України[3].

В Україні 1989 р. за ініціативою Всеукраїнської єврейської ради та Фонду «Пам’ять жертв фашизму в Україні» було запроваджено звання «Праведник України». Це звання присуджувалися тим людям, щодо яких були відомості про рятування ними євреїв від нацистського геноциду в Україні, у разі якщо цих даних було недостатньо для комісії «Яд Вашем». За даними Всеукраїнської єврейської ради, «…Більше 3000 громадян України отримали звання Праведник України, з них 1625 Праведники народів Світу. Створена картотека і фототека розстріляних і врятованих євреїв, а також їх рятівників. Документи праведників України направляються до інституту Яд-Вашем (Єрусалим) для присвоєння їм звання Праведник народів світу» [4]. Головним натхненником запровадження звання «Праведник України» був відомий громадський діяч, президент Єврейської ради України, голова фондів «Пам’ять Бабиного Яру» і «Пам’ять жертв фашизму в Україні» Ілля Левітас (1931–2014). Він же зініціював запровадження у квітні 1989 р. звання «Праведник Бабиного Яру». Відповідальний секретар Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру Віталій Нахманович зазначає, що

«оскільки критерії надання звання “Праведник Бабиного Яру” не були визначені, а надавалося воно, фактично, одноосібним рішенням Іллі Левітаса, багато з науковців та громадських діячів навіть в Україні не визнають цього звання і заперечують проти правомірності офіційного увічнення їхніх імен»[5].

Те ж можна сказати і про звання «Праведник України».

Системні дослідження феномену рятування євреїв українцями під час Голокосту почалися лише після 1991 р., коли живих свідків та самих врятованих було значно менше, ніж у повоєнні роки[6]. Крім того, є категорія людей, свідчення про рятування якими євреїв або не були прийняті через низку причин громадською Комісією «Яд Вашем» або взагалі не були передані до неї та залишилися невідомими дослідникам. Тому, щоб уникнути неоднозначності у дефініціях, історик Ігор Щупак пропонує запровадити до наукового обігу більш широке поняття «український рятівник євреїв під час Голокосту». Воно має охопити як «Праведників народів світу», так і тих людей, щодо яких є ґрунтовні з точки зору історичної науки докази про рятування євреїв.

Відмінності історичних сценаріїв Голокосту в країнах Європи обумовлювалися способами дії гітлерівської «машини знищення», які значною мірою залежали від усталених форм адміністративного управління на місцях, традицій громадського та культурного життя, впливовості єврейських громад, ставлення нацистів до населення окупованих країн, врешті, масштабу загрози для рятівників євреїв.

На захист євреїв під час Голокосту на окупованій території України не виступила жодна українська політична сила чи воєнна організація. Водночас радянський уряд, який володів інформацією про винищення євреїв нацистами, не довів її до відома єврейського населення. Не робилося декларацій, заяв, закликів до українського населення надати допомогу євреям ані з боку українського чи польського підпілля, ані з боку радянського уряду та підпорядкованих йому радянських партизанських загонів і радянського підпілля. Це відіграло сумнозвісну роль у трагічній долі українських євреїв, півтора мільйони з яких стали жертвами Голокосту.

Такі чинники, як рівень демократичності суспільства і гуманістичність його базових цінностей впливали на людські стосунки, готовність до взаємодопомоги. Українські терени перебували під владою тоталітарних режимів, тим паче за умов війни. Мовчазна згода з насильством могла бути пов'язана з радянською спадщиною «одностайного» засудження "ворогів народу"та мізерною цінністю людського життя. Глибокий травматичний слід у суспільній свідомості, який залишив сталінський режим, помножувався на тотальну деморалізацію від катастрофи Червоної армії на першому етапі радянсько-німецької війни, швидкого наступу гітлерівських військ і захоплення ними величезних територій.

Історик Тімоті Снайдер відніс територію України до «кривавих земель»[7], де вбивство величезної кількості людей сприймалося як буденність через звичку до «банальності зла», — вислів, поширений завдяки книзі Ганни Арендт[8]. За таких умов людяні почуття часто поступалися прагматичним міркуванням. Атмосфера насильства та заохочення до вбивств, підсилена антисемітизмом частини населення та іншими чинниками, створили передумови для сприйняття масового винищення євреїв як «норми» за умов нацистського «нового порядку». За деякими свідченнями,

«якщо не брати до уваги купку шляхетних людей, християнські жителі міста [йдеться про Львів] з ентузіазмом брали участь у ганебних операціях полювання на євреїв, які проводилися німцями»[9].

Згодом, як зауважує професор Михайло Коваль, настрої українців змінювалися, коли вони ставали свідками жахливих злочинів гітлерівських катів — таких, як розстріли у Бабиному Яру в 1941 р.[10]. Місцевих мешканців вражала нелюдська жорстокість, з якою нацисти знищували євреїв, у тому числі жінок і дітей.

«Факт розстрілів був настільки жахливим,

 — йдеться в документі про розслідування нацистських злочинів в селі Михайлівці Запорізької області,

що населення […] кварталів пересувалося до посадок, тікаючи зі своїх домівок, щоб не бачити і не чути жахливих звірств і знущань»[11].

Історик та свідок подій Голокосту Шимон Редліх згадує, що «українці проклинали німців за вбивства невинних людей»[12], але випадки рятування євреїв не були та, мабуть, не могли бути численними. Опір загарбникам вимагав сміливості та самопожертви; з іншого боку, відповідно до нацистської расової політики, українців–рятівників євреїв очікувало найжорстокіше покарання: знищення їх самих та членів їхніх сімей. Навіть надання притулку євреям загрожувало тут смертною карою.

Так, в оголошенні за підписами генерал-губернатора Франка та штадгауптмана Гелера говорилося, що навіть

«підбурювачі та помічники підлягають цій самій карі, що й особи, які допустилися чину. Намір буде караний як довершений чин»[13].

Відомі факти про розстріли українців за переховування євреїв у багатьох містах та селах на Вінниччині, Дніпропетровщині, Київщині, Львівщині, Харківщині[14].

Підрахунки кількості випадків рятування євреїв на українських теренах на сьогодні ведуться в основному за статистикою «Яд Вашем» щодо Праведників народів світу. Незалежно від регіону, найбільше Праведників налічується в місцях, де доля євреїв у населенні була відносно великою (Вінниця, західноукраїнські міста, містечка й села, а також Київ, Житомир, Одеса тощо), тож допомога сусідів, які мали досвід співжиття у довоєнні часи, відіграла значну роль у рятуванні євреїв під час Голокосту. Абсолютна першість за кількістю Праведників народів світу в Україні належить сучасній Вінницькій області, мешканці якої складають майже п’яту частину від усіх українських Праведників (19,6 %). Це на 10% більше за сумарну кількість Праведників у восьми сучасних областях півдня та сходу України (включно з Одеською областю) та у Криму. Цей факт пояснюється, окрім вищезгаданих чинників, тим, що саме на Вінниччині був поширений такий вид допомоги євреям, як організація їхнього переходу з німецької до румунської зони окупації, де у них було порівняно більше шансів на виживання. Ще ширшою є картина рятування євреїв мешканцями України, які не отримали звання Праведника народів світу. На офіційному сайті «Яд Вашем» сказано:

«Кількість Праведників у тій чи іншій країні не обов’язково свідчить про фактичну кількість історій рятування, а лише відображає ті випадки, про які відомо Яд Вашем»[15].

Чимало таких випадків трапилося на Західній Україні, де існували свої особливості у «механізмі» знищення євреїв та умов і можливостей їхнього порятунку. Якщо на території райхскомісаріату «Україна» українських рятівників євреїв часто розстрілювали на місці, то в дистрикті «Галичина» справи про рятування розглядав нацистський суд. Унікальні документи з цього питання містить Державний архів Львівської області, де зберігаються матеріали Спеціального суду при Німецькому суді дистрикту «Галичина» у Львові[16]. Серед цих документів за 1941–1944 рр. є близько 40 справ щодо обвинувачення жителів регіону в «переховуванні євреїв»[17], «у наданні притулку»[18] та «у сприянні втечі євреїв з гетто у Львові»[19].

Серед тих, хто надавав допомогу євреям, були представники різних верств населення та різних спільнот, які керувалися різними мотивами:

1. Було чимало випадків, коли члени подружніх національно змішаних пар, їхні рідні рятували євреїв як своїх родичів. Сюди ж треба додати українців, поляків та інших, які відчували романтичні почуття, кохання до своїх обранців–представників єврейського народу.

Щоправда, були й інші випадки, коли матері видавали на смерть своїх дітей-«напівкровок», або хтось із подружжя видавав свого єврейського чоловіка або дружину.

1. Колишні колеги євреїв по навчанню й роботі, сусіди, яких пов'язувало з євреями життя у довоєнні часи, допомагали їм через дружні почуття, товариські відносини. Були випадки, коли українці рятували тих євреїв, які колись надали їм допомогу у скрутні часи.
2. Українські підпільники та партизани іноли вбачали у допомозі євреям одну із форм Опору нацистському режиму.
3. Окремі люди, яких можна назвати нон-конформістами, що не могли адаптуватися в суспільстві за панування нацистського режиму, намагалися протистояти насильству через допомогу жертвам цього режиму.
4. Християни й мусульмани нерідко рятували євреїв через свої релігійні переконання.
5. Деякі люди намагалися врятувати євреїв через раптовий душевний порив.
6. Були й корисливі мотиви надання допомоги євреям, намагання отримати від їхнього порятунку матеріальну вигоду.

Чимало рятівників надавали допомогу переслідуваним євреям абсолютно безкорисливо, натомість у багатьох випадках рятування євреїв у тому чи іншому вигляді фігурував матеріальний чинник. Отримання матеріальної винагороди за рятування євреїв під час Голокосту не відповідає критеріям, за якими громадська Комісія «Яд Вашем» присвоює звання «Праведник народів світу». Однак переховування людей протягом довгого періоду — багатьох місяців, а інколи й років — завжди мало «економічну складову», пов'язану з необхідністю, насамперед, закупівлі харчів. «Як випливає зі спогадів, — зазначає Ярослав Грицак, — вижити могли тільки євреї, які мали гроші — бо треба було втримати і самих себе, й заплатити тим, хто тебе переховував»[20]. Часто бувало, коли рятівники не вимагали від євреїв конкретної суми грошей, а питали про їхні можливості. За ці гроші господарі купували продукти харчування для себе та тих, кого переховували[21].

Рятування євреїв за платню (відшкодування витрат, або «для прибутку») мало кілька аспектів:

1. Інколи, коли гроші у євреїв закінчувалися, «корисливі рятівники» видавали їх нацистам або поліцаям на розправу і вірну смерть.
2. Інколи, коли у євреїв вичерпувалися матеріальні ресурси, рятівники, які початково керувалися матеріальними стимулами, виявляли найкращі людські якості і продовжували допомагати їм, уже не отримуючи винагороди.
3. Навіть якщо єврея (або групу євреїв) рятували за гроші, це не означало меншого ризику для рятівників, яких нацисти карали так само, як і безкорисливих Праведників народів світу. Для певних людей переховування євреїв справді стало певним «бізнесом», на якому вони намагалися заробити у скрутні воєнні часи. Але німецькі окупанти обіцяли винагороду і за виказування євреїв та за доноси на їхніх рятівників, і цей «спосіб заробітку» був безпечнішим.

Варто зазначити, що видання євреїв було не просто «виявом лояльності» гітлерівському режиму, але й визначалося нацистськими законами й постановами та представлялося геббельсівською пропагандою як «чеснота» для суспільства і «моральний обов'язок» його членів. За умов викривленої тоталітарними системами суспільної свідомості та сплюндрованої моралі цей чинник робив справу рятування євреїв ще більш небезпечною. Безкорисливе рятування євреїв українцями було обумовлене різними мотивами. Чимало було випадків, коли люди намагалися врятувати євреїв–членів своїх родин чи коханих. Так, українська дружина єврея Ісаака Шлимовича (ім'я жінки в документі відсутнє), яка у жовтні 1941 р. зустріла німецьку окупацію в селі Михайлівка Запорізької області, поліцаям «дитя на вбивство… не віддала», і, врешті, врятувала дитину від змішаного шлюбу[22]. Полька Антонія Хомчинська зі Львова «впродовж декількох місяців приховувала чотирьох євреїв» у квартирі, де вона жила; з одним із цих євреїв, за версією нацистських слідчих, Хомчинська «мала стосунки»[23].

Відомі приклади порятунку євреїв не лише окремими особами, але і групами людей, іноді доволі великими. Історик Ілля Альтман пише про те, що у кількох українських селах місцеві жителі зуміли укрити всіх євреїв: в селі Ярузі на Поділлі вдалося заховати не лише місцевих жителів-євреїв, але й біженців; у селі Раковці Львівської області селяни переховували 33 єврейські сім'ї; в селі Благодатному Дніпропетровської області було врятовано 30 євреїв. Альтман підкреслює, що їхній порятунок став можливим лише завдяки колективній підтримці решти жителів цих сіл[24].

Приклади такого колективного порятунку не було поодинокими. Арон Вайс, ізраїльський історик, який пережив Голокост на Галичині, у своїх спогадах розповідає, що мешканка західноукраїнського міста Борислава українка Юлія Матчишин для організації порятунку його сім'ї заручилася підтримкою іншої сусідки — польки пані Потенжної[25]. В окупованому Запоріжжі українка Євдокія Купа переховувала дівчинку Марію Чапату, мати якої розстріляли гітлерівці. Щоб убезпечити дитину від загрози арешту і знищення, сусіди клопотали перед німецькою владою про видачу Марії паспорта як українці; четверо людей виступили як офіційні свідки (двох із них допитували), розуміючи, чим їм загрожує обман нацистів. Загалом про єврейську дівчину, яка переховувалася від гітлерівців, знали майже всі мешканці вулиці — кілька десятків людей; ніхто з них не видав Марію, а багато хто допомагав її порятунку[26].

Найчастіше рятівниками євреїв виступали місцеві мешканці (українці, росіяни, поляки та інші), які мали єврейських родичів (дружин, чоловіків, батьків одного з подружжя та їхніх близьких); партизани й підпільники, які сприймали рятування євреїв як одну із форм опору окупантам; обивателі, яких поєднували з євреями сусідське життя або спільна робота чи навчання до війни, а також пам'ять про добрі вчинки євреїв-сусідів у критичних ситуаціях (ілюстрацією останнього може слугувати випадок у селі Джурині Вінницької області: тутешні українські селяни вирішили допомогти євреям, які в роки сталінської колективізації заступилися за місцевого священика[27]).

Поширеними були випадки рятування євреїв українцями через релігійні переконання, які диктували гуманне ставлення до гнаних та переслідуваних. Історик Карел Беркгоф стверджує, що серед українських християн євреям євреям найактивніше допомагали протестанти — баптисти і християни-євангелісти.

«На самій тільки Волині, — пише він, — вони, вочевидь, врятували сотні людей. Ці протестанти гадали, що їхня християнська віра не дозволяла їм чинити інакше». Крім того, використовуючи взаємні зв'язки між протестантськими громадами, вони «могли швидко переводити євреїв із однієї місцевості до наступної»[28].

Вагому кількість серед рятівників-священнослужителів становлять представники Українська греко-католицька церква. Тут слід згадати і «рядових» священиків УГКЦ, серед яких св. Омелян Ковч, котрий заплатив життям за рятування євреїв, і її голову митрополита Андрея Шептицького. Останній особисто врятував чимало євреїв, серед них — львівського рабина Давида Кахане та синів загиблого рабина Єзекіїля Левіна Курта (Ісаака) і Натана.

«Митрополит залучив до рятування євреїв деяких українських священиків, серед яких були його брат Климентій, голова ордену Студитів, а також ігуменя Студитського монастиря Йосефа, преподобний Марко Стек та інші»[29]. Андрей Шептицький рятував усіх, кому він міг надати допомогу, передусім дітей. Їм виписували фальшиві довідки про хрещення, давали українські імена, а потім розподіляли по жіночих та чоловічих монастирях та дитячих будинках. Деяким дітям студитські монахи допомагали перетинати румунський та угорський кордони[30]. Загалом за допомогою митрополита було врятованіо близько двохсот євреїв. «Яд Вашем» до цього часу утримується від визнання Андрея Шептицького Праведником народів світу (з огляду на вітання ним гітлерівської армії у перші дні після нападу Німеччини на СРСР, контакти з нацистськими високопосадовцями тощо), тоді як його брата Климентія було удостоєно цього звання у 1996 р.[31].

За даними польських дослідників, 34 монастирі і римо-католицькі організації Західної України брали участь в операціях з порятунку євреїв. Так, ченці ордена Святої Марії у Львові, Самборі та Долині врятували 47 єврейських дітей[32]. Керівництво римо-католицької парафії Буковини неодноразово зверталося до румунської влади із проханням полегшити долю хрещених євреїв і, врешті-решт, добилося того, що в середині 1942 р. їх припинили переслідувати (на той час частину хрещених євреїв уже було вислано до «Трансністрії»)[33].

Незважаючи на антисемітські настрої серед частини церковнослужителів, євреїв рятувало чимало православних священиків. Особливе місце в історії порятунку євреїв займає сім'я православного священика Олексія Глаголєва, завдяки якій десятки євреїв уникли загибелі. З початку трагедії Бабиного Яру в Києві рятівним ковчегом для багатьох єврейських сімей стали будинок Глаголєвих на Подолі і Варваринська церква.

«Не піддається переказу шлях Глаголєвих (через рови здичавіння і страху, крок за кроком) заради позбавлення від пекла невідомих їм раніше співгромадян»,

 — пише філософ Костянтин Сігов. Праведниками народів світу було визнано отця Олексія, його дружину, матінку Тетяну їхніх дітей Магдалину та Миколу Глаголєвих[34].

Були серед рятівників євреїв України і мусульмани. Серед них — кримські татари Аджикадир, Айше і Джафер Куртієви, Аліме Бекірова, Ільмі Ільясов, Зилха Ібрагімова[35]. Саіде Аріфова, кримськотатарська дівчина, вихователька дитячого садочку в Бахчисараї, врятувала під час війни кілька десятків єврейських дітей. Її подвиг ліг в основу сюжету художнього фільму Ахтема Сеітаблаєва «Чужа молитва» (2017).

Відомі випадки, коли на допомогу євреям за критичних умов приходили службовці міських управ, а також німецькі офіцери, угорські солдати і навіть німецькі солдати та місцеві поліцаї, які брали участь у розстрілах євреїв. Але такі випадки були нетиповими. Траплялися випадки, коли рятування євреїв було продиктовано душевним, людським поривом, прагненням надати допомогу жертвам нелюдської жорстокості нацистів. Піддавшись «першому пориву», часто надалі люди вже мусили продовжувати смертельно небезпечну справу.

• Альтман И. А. Холокост и еврейское Сопротивление на оккупированной территории СССР. – Москва: Фонд «Холокост», 2002.
• Беркгоф К. Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою. – Київ: Критика, 2011.
• Грицак Я. Як українці переховували євреїв // Обозреватель. – 2017. – 21 квітня.

https://www.obozrevatel.com/society/15436-yak-ukraintsi-perehovuvali-evreiv.htm

• Гутман И., Галиль Н. Катастрофа и память о ней. – Иерусалим: Яд Вашем, 2002.
• Коваль М. В. Нацистський геноцид щодо євреїв та українське населення (1941–1944 рр.) // Український історичний журнал. – 1992. – № 2. – С. 25–32.
• Ковба Ж. Вплив митрополита Шептицького на вірних у часи Голокосту // Проблеми історії Голокосту. – 2007. – Вип. 4. – С. 127–151.
• Ковба Ж. М. Людяність у безодні пекла: Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання». – Київ: Дух і Літера, 2009.
• Ковба Ж. М. Останній рабин Львова Єзекіїль Левін. – Львів; Київ: Дух і Літера, 2009.
• Маринович М. Постать Митрополита Шептицького у нелінійному просторі історичного часу // Проблеми історії Голокосту. – 2007. – Вип. 4. – С. 81–87.
• Митрополит Андрей Шептицький: Документи і матеріали, 1941–1944 / упоряд. Ж. Ковба. – Київ: Дух і Літера, 2003.
• Нахманович В. Бабин Яр: місце пам’яті у пошуках майбутнього // Бабин Яр: історія і пам’ять / за ред. В. Гриневича та П.-Р. Маґочія. – Київ: Дух і Літера, 2016. – C. 313–334.
• Палдиэль М. Праведники народов мира в годы Катастрофы // Яд Вашем. https://web.archive.org/web/20180328193655/https://www.yadvashem.org/yv/ru/education/lesson_plans/pdf/righteous1.pdf
• Професор Шимон Редліх: «Шептицький заперечував расистське мислення» // Історична правда. – 2011. – 3 березня.

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/3/28812/

• Редлих Ш. Моральные принципы в повседневной действительности: Митрополит Андрей Шептицкий и евреи в период Холокоста и Второй мировой войны // Єгупець. – 2007. – № 16. – С. 195–222.
• Редліх Ш. Разом і нарізно в Бережанах: Поляки, євреї та українці, 1919–1945. – Київ: Дух і Літера, 2007.
• Снайдер T. Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним. – Київ: Грані-Т, 2011.
• Чайка Т. Колаборація у «просторі смерті»: До осмислення моральної колізії Митрополита Андрея Шептицького // Проблеми історії Голокосту. – 2007. – Вип. 4. – С. 100–113.
• Щоденник Львівського гетто: Спогади рабина Давида Кахане / упоряд. Ж. Ковба. – Київ: Дух і Літера, 2009.
• Щупак И. Я. Отношение украинского населения Запорожья к евреям во время войны 1941–1945 гг. // Запорожские еврейские чтения. – 1997. – Вып. 1. – С. 120–121.
• Щупак І. Митрополит Андрей Шептицький: особистість та символ в історії // Проблеми історії Голокосту. – 2007. – Вип. 4. – С. 88–99.
• Щупак І. Я. Трагедія євреїв України // Національне питання в Україні ХХ – початку ХХІ ст.: Історичні нариси / кер. авт. кол. Л. Д. Якубова. – Київ: Ніка-Центр, 2012. – С. 402–424.
• Щупак І. Українські рятівники євреїв під час Голокосту // Праведники народів світу: Довідник / за ред. І. Щупака. – Дніпро: Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», 2016. – С. 8–15.
• Bociurkiw B. R. Sheptyts’kyi and the Ukrainian Greek Catholic Church under the Soviet Occupation of 1939–1941 // Morality and Reality: The Life and Times of Andrei * Sheptyts’kyi / еd. by P. R. Magocsi. – Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1989. – P. 101–123.
• Righteous Among the Nations Honored by Yad Vashem by 1 January 2018 // Yad Vashem.

http://www.yadvashem.org/yv/pdf-drupal/ukraine.pdf

• The Righteous Among the Nations/About the Program // Yad Vashem. https://www.yadvashem.org/righteous/about-the-program.html
• The Righteous Among the Nations/Names of Righteous by Country // Yad Vashem. https://www.yadvashem.org/righteous/statistics.html