Ганна Арендт

1922 року п'ятнадцятирічну Арендт виключили з Луїз-Шулє за те, що вона бойкотувала вчителя, який її образив. Натомість, мати влаштувала їй поїздку до Берліна, до друзів сім'ї, що були соціал-демократами. У Берліні вона жила в студентській резиденції і була вільною слухачкою у Берлінському університеті (1922—1923). Вона сама обрала курси, зокрема класичні дисципліни і християнську теологію, що викладав Романо Ґвардіні. Це дало їй змогу успішно скласти вступний іспит (Абітур) до Марбурзького університету, де 1922 року Мартіна Гайдеґґера призначили професором. Для іспиту її мати найняла приватного репетитора, і тітка Фріда Арендт, вчителька[lower-alpha 3], також допомагала їй, а чоловік Фріди Ернст Арон надав їй фінансову допомогу для навчання в університеті[30].

У Берліні Ґвардіні познайомив її з К'єркегором, і вона вирішила вивчати богослов'я.[31] У Марбурзі (1924—1926) вона вивчала класичні мови, німецьку літературу, протестантську теологію, що викладав Рудольф Бультман та філософію, яку читали Ніколай Гартманн та Гайдеґґер.[32] Арендт приїхала до Марбурґа тієї осені, коли інтелектуальна революція під керівництвом молодого Гайдеґґера була в розпалі, до якого вона ставилась з благоговінням, описуючи його як «таємного царя [що] панував у царині мислення».[33]

Її знайомство з Гайдеґґером означило драматичний відхід від минулого. Він був вродливим, геніальним, романтичним і вчив, що мислення та «буття» — це єдине ціле.[34] Тоді у 17-річної Арендт почались тривалі романтичні стосунки з 35-річним Гайдеґґером[35], який на той час вже був одруженим і мав двох маленьких синів.[lower-alpha 4][36] Арендт пізніше критикували за їх стосунки, коли Гайдеґґер підтримав нацистську партію після обрання ректором Фрайбургського університету в 1933 році. Попри це, його вплив на мислення Арендт був одним з найглибших[37], і пізніше він розповість, що у ті часи вона надихала його мислити пристрасно. Вони домовилися тримати подробиці своїх стосунків у таємниці, зберігати свої листи, але нікому їх не показувати.[38] Про ці стосунки не було відомо до 1982 року, коли з'явилася біографія Арендт, яку написала Елізабет Янг-Брюль. До того часу і Арендт і Гайдеґґер померли, хоча дружина Гайдеґґера, Ельфріде (1893—1992), була ще була жива. Однак, про роман не було відомо широкій публіці до того часу, коли 1995 року Ельжбета Еттінгер отримала доступ до запечатаної кореспонденції[39] і опублікувала суперечливу переписку, яку використали противники Арендт, щоб поставити під сумнів її цілісність. Переписку,[lower-alpha 5] що спричинилася до скандалу, згодом спростували.[41][42]

У Марбурзі Арендт жила за адресою Лутерштрассе, 4.[43] Тоді вона дружила з Гансом Йонасом, єдиним одногрупником-євреєм. Іншим студентом Гайдеґґера був друг Йонаса, єврейський філософ Ґюнтер Зігмунд Штерн (1902—1992) – (син відомого психолога Людвіга Вільгельма Штерна – ), який згодом стане її першим чоловіком.[44]Штерн написав докторську дисертацію під керівництвом Едмунда Гуссерля у Фрайбурзі, і тепер під керівництвом Гайдеґґера працював над своєю дисертацією, але в той час Арендт майже не почмічала його через роман з Гайдеґґером.[45][40]

Влітку 1925 року, перебуваючи вдома в Кеніґсберзі, Арендт написала єдиний автобіографічний твір «Тіні» (нім. Die Schatten), «опис себе»[46][47] адресований Гайдеґґеру.[lower-alpha 6][49] У цьому есеї, сповненому туги та гайдеґґерівської мови, пишучи абстрактно від третьої особи вона розкриває свою невпевненість, пов'язану з її жіночністю та єврейством.[lower-alpha 7] Вона описує стан «відчуження» (нім. Fremdheit) — раптову втрату молодості та невинності — з одного боку та «дивацтво» (нім. Absonderlichkeit) — знаходження визначного в банальному — з іншого.[50] У детальному описі свого дитячого болю та прагнення до захисту вона показує свою вразливість, а також те, як любов до Гайдеґґера звільнила її і знову наповнила світ кольором і таємницею. Свої стосунки з Гайдеґґером вона називає «Незмінна відданість єдиному» (нім. Eine starre Hingegebenheit an ein Einziges).[51][52][23] В цей період напруженого самоаналізу вона також створила багато поезії[53], наприклад вірш «Загублена у самопізнанні» (нім. In sich versunken).[54]

Вчителі

Мартін Гайдеггер

Едмунд Гуссерль

Карл Ясперс

Через рік навчання у Марбурзі, Арендт провела семестр у Фрайбурзі, відвідуючи лекції Гуссерля.[55] 1926 року вона переїхала до Гайдельберзького університету, де 1929 року закінчила дисертацію під керівництвом іншого провідного філософа-екзистенціаліста (революційної на тоді філософії)[56] Карла Ясперса (1883—1969), друга Гайдеґґера.[28] Її дисертація мала назву «Поняття любові в Августина: спроба філософської інтерпретації» (нім. Der Liebesbegriff bei Augustin, трансліт. Der Liebesbegriff bei Augustin: Versuch einer philosophischen Interpretation).[57] Підтримуючи з Ясперсом глибокі інтелектуальні стосунки, вона дружила з ним і його дружиною Гертруд Майєр (1879—1974) все життя.[58] У Гайдельберзі до кола її друзів входив Ганс Йонас, що також переїхав з Марбурґа[lower-alpha 8], а також група трьох молодих філософів: Карла Франкенштейна, Еріха Ноймана та Ервіна Льовенсона.[59] Іншими друзями та студентами Ясперса були лінгвісти Бенно фон Візе та Гюго Фрідріх, з якими вона, за пропозицією Ясперса, відвідувала лекції Фрідріха Гундольфа, і які розпалювали її інтерес до німецького романтизму. На лекції вона також познайомилася з Куртом Блюменфельдом, який познайомив її з єврейською політикою. У Гайдельберзі вона жила в старому місті (нім. Altstadt) поблизу замку, за адресою Шльоссберґ, 16. Будинок знесли у 1960-х роках, але на стіні, що вціліла, висить меморіальна табличка (див. Зображення).[60]

Арендт у Гайдельберґу, 1926–1929

Ганна Арендт (2-га справа), Бенно фон Візе (крайній праворуч), Гюго Фрідріх (2-й зліва) і друг у Гайдельберзькому університеті, 1928 рік

Пам'ятна табличка на будівлі, де проживала Арендт у Гайдельберґу

Закінчивши дисертацію, Арендт почала писати роботу для габілітації, спочатку обравши тему німецького романтизму[61] аби почати свою академічну педагогічну кар'єру. Однак, 1929 рік був роком Великої депресії і кінцем золотих років (Goldene Zwanziger) Веймарської республіки, що впродовж наступних чотирьох років ставав дедалі нестабільнішим. Арендт, як єврейка, майже не мала шансів отримати академічне призначення в Німеччині.[62] І все ж, вона закінчила більшу частину роботи, перш ніж її змусили покинути Німеччину.[63]

Ґюнтер Штерн та Ганна Арендт, 1929 рік

1929 року в Берліні Ганна вийшла заміж за Ґюнтера Штерна, пізніше відомого як Ґюнтер Андерс, й вже незабаром почала стикатися з посиленням антисемітизму нацистської Німеччини 30-х років. Влітку Ганна Арендт успішно подалась на ґрант до нім. Notgemeinschaft der Deutschen Wissenschaft для підтримки своєї габілітації, що підтримали, зокрема, Гайдеґґер та Ясперс. А тим часом з допомогою Ґюнтера працювала над виправленнями, аби дисертацію опублікували.

Після того, як у Гайдельберґу Гюнтер завершив перший варіант роботи для своєї габілітації, Штерни переїхали до Франкфурту, де Гюнтер сподівався закінчити її. Там Арендт брала участь в інтелектуальному житті університету, відвідуючи лекції Карла Маннгайма і Пауля Тілліха зокрема[64]. Штерни співпрацювали інтелектуально, написали статтю[65] про «Дуїнянські елегії» Рільке (1923)[66] і обидвоє писали рецензії на «Ідеологію і утопію» (1929) Маннгайма[67]. Остання була єдиним внеском Арендт в соціологію[68][45][44]. У своєму ставленні і до Маннгайма, і до Рільке Арендт вважала, що любов є трансцендентним принципом:

«Тому що в цьому впорядкованому світі немає справжньої трансцендентності, людина також не може перевищити сам світ, а лише здобути вищий ранг»[lower-alpha 9].'

В Рільке вона побачила сучасного секулярного Августина, описуючи «Елегії» як найвищу форму релігійного документа (нім. letzten literarischen Form religiösen Dokumentes). Пізніше вона знайде обмеження трансцендентної любові в поясненні історичних подій, що підштовхнули її до політичної дії[69]. Ще одна тема про Рільке, яку вона розвине, — це відчай не бути почутим. Роздумуючи над першими рядками Рільке, які вона розмістила як епіграму на початку їхнього есе[70]:

Хто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну? Оригінальний текст (нім.) Wer, wenn ich schriee, hörte mich denn aus der Engel Ordnungen?

Арендт і Штерн починають із твердження[71]:

Парадоксальна, неоднозначна та відчайдушна ситуація, з якої можна зрозуміти окремо Дуїнянські Елегії, має дві характеристики: відсутність відлуння та знання марності. Свідома відмова від вимоги бути почутим, відчай від неможливості бути почутим, і нарешті необхідність говорити навіть без відповіді — це справжні причини темряви, брутальності та напруження стилю, в якому поезія вказує на власні можливості та бажання формувати. Оригінальний текст (нім.) Echolosigkeit und das Wissen um die Vergeblichkeit ist die paradoxe, zweideutige und verzweifelte Situation, aus der allein die Duineser Elegien zu verstehen sind. Dieser bewußte Verzicht auf Gehörtwerden, diese Verzweiflung, nicht gehört werden zu können, schließlich der Wortzwang ohne Antwort ist der eigentliche Grund der Dunkelheit, Abruptheit und Überspanntheit des Stiles, in dem die Dichtung ihre eigenen Möglichkeiten und ihren Willen zur Form aufgibt.

Арендт також опублікувала статтю про Августина (354—430) у Frankfurter Zeitung[72], аби відзначити 1500-ту річницю його смерті. Вона сприймала цю статтю як місток між своїм ставленням до Августина в дисертації та подальшим дослідженням романтизму[73][74]. Наприкінці 1931 року стало очевидно, що Штерн не отримає посаду, і сім'я повернулася до Берліна[75].

Ганна, 1933 рік

У Берліні подружжя спочатку мешкало в переважно єврейському районі Баварського кварталу (нім. Bayerisches Viertel або «Єврейська Швейцарія») у Шонеберзі[76]. Бертольт Брехт допоміг Штерну отримати посаду штатного письменника у культурному додатку Berliner Börsen-Courier під редакцією Герберта Ігерінга. Там він почав писати, використовуючи криптонім від імені Ґюнтер Андерс, тобто «Ґюнтер Інший»[lower-alpha 10][44]. Арендт допомагала Ґюнтеру в його роботі, але тінь Гайдеґґера зависла над їхніми стосунками. Поки Ґюнтер працював над своєю Habilitationsschrift, Арендт покинула початкову тему німецького романтизму дипломної роботи 1930 року, і натомість звернулася до Рахель Фарнхаґен та питання асиміляції[78][61]. Енн Мендельсон випадково придбала копії листування Фарнхаґен і схвильовано показала їх Арендт, залишивши цю колекцію їй. Трохи пізніше робота Арендт про романтизм привела її до вивчення єврейських салонів, а згодом і до творів Фарнхаґен. В Рахелі вона знайшла риси, що віддзеркалювали її власні, зокрема чутливість та вразливість[79]. Рахель, як і Ганна, знайшла свою долю в своїй єврейськості. Ганна Арендт придумала назву для відкриття Рахель Фарнхаґен про життя зі своєю долею — «свідома парія»[80]. Це була особиста риса, яку Арендт упізнала в собі, хоча вона ще довго не використовувала цей термін[81]. Повернувшись до Берліна, Арендт стала активніше займатися політикою і почала вивчати політичну теорію, читати Маркса та Троцького, зав'язуючи контакти в Deutsche Hochschule für Politik[82]. Незважаючи на політичні схильності матері та чоловіка, вона ніколи не бачила себе політичною лівачкою, виправдовуючи власну активність своїм єврейством[83]. Її зростаючий інтерес до єврейської політики та дослідження асиміляції у вивченні Фарнхаґен призвели до того, що вона опублікувала свою першу статтю про юдаїзм «Просвітництво та єврейське питання» (нім. Aufklärung und Judenfrage, 1932)[84]. Блюменфельд познайомив її з «єврейським питанням», яке хвилювало його все життя[85]. Тим часом її погляди на німецький романтизм еволюціонували. Вона написала рецензію на «Походження німецького освітнього принципу» (нім. Die Entstehung des deutschen Bildungsprinzips, 1930)[86] Ганса Вайля, де йдеться про появу освітньої еліти (нім. Bildungselite) за часів Рахель Фарнхаґен[87]. У той же час вона почала займатися описом Макса Вебера статусу єврейського народу в межах держави, як людей з парією (нім. pariavolk) у його праці Wirtschaft und Gesellschaft (1922)[88][89], запозичивши термін Лазара Бернара «свідома парія» (лат. paria conscient)[90], з яким ідентифікувала себе[lower-alpha 11][92][91][93]. В обох цих статтях вона просувала погляди Йоганна Гердера[94]. Ще один її інтерес у той час, статус жінок, вилився в огляд 1932 року[95] книги Еліс Рюле-Ґерстель «Сучасні жіночі питання: Психологічний баланс» (нім. Das Frauenproblem in der Gegenwart. Eine psychologische Bilanz)[96]. Хоча й не на підтримку жіночого руху, огляд все ж був співчутливий. Принаймні щодо тогочасного статусу жінок, вона скептично ставилася до здатності руху досягти політичних змін[97]. Вона також критично ставилася до руху тому, що це був жіночий рух, замість сприяти чоловікам у політичному русі, абстрактний, замість прагнути до конкретних цілей. Таким чином Ганна вторувала Розі Люксембурґ. Як і Люксембурґ, вона пізніше критикуватиме єврейські рухи з тієї ж причини. Арендт послідовно надавала пріоритет політичним питанням над соціальними[98].

До 1932 року, зіткнувшись з погіршенням політичної ситуації, Арендт глибоко непокоїли повідомлення про те, що Гайдеґґер виступав на зборах націонал-соціалістів. Вона написала йому, попросивши заперечити те, що його приваблює націонал-соціалізм. Гайдеґґер відповів, що не прагне заперечувати чутки (які були правдивими) і лише запевнив, що його почуття до неї не змінилися[23]. У нацистській Німеччині Арендт, як єврейці, заборонили заробляти на життя і дискримінували, вона звірилась Енн Мендельсон, що, ймовірно, доведеться емігрувати. Ясперс спочатку намагався переконати її вважати себе німкенею, позиція, від якої вона дистанціювалася, підкреслюючи, що є єврейкою і що «для мене Німеччина — це рідна мова, філософія та поезія» (нім. Für mich ist Deutschland die Muttersprache, die Philosophie und die Dichtung), а не ідентичність. Ця позиція спантеличила Ясперса, і він відповів: «Мені дивно що, як єврейка, ти хочеш відрізнятися від німців»[99].

До 1933 року, життя єврейського населення в Німеччині ставало все небезпечнішим. У січні Адольф Гітлер став рейхсканцлером, а наступного місяця підпалили рейхстаг. Це призвело до призупинення громадянських свобод, з нападами на лівих, і, зокрема, членів Комуністичної партії Німеччини. Штерн, який мав комуністичні зв'язки, втік до Парижа, але Арендт залишилась, аби стати активісткою. Знаючи, що в неї мало часу, вона використовувала квартиру на Опіцштрассе, 6 у Берлін-Штеґліц, де вони із Штерном мешкали з 1932 року, як підпільний, проміжний дорогою на вокзал, притулок для втікачів. Тепер табличка на стіні будинку засвідчує її рятувальну операцію (див. зображення)[100].

Меморіальна табличка на Опіцштрассе, 6

Прусська державна бібліотека

Арендт вже позиціонувала себе як критикиня зростаючої нацистської партії, 1932 року опублікувавши «Відродження-Адама-Мюллера?»[101], критику привласнення життя Адама Мюллера для підтримки ідеології правого крила. Початок дії антиєврейських законів та бойкот припали на весну 1933 року. Наштовхнувшись на системний антисемітизм, Арендт прийняла наступний мотив:

«Якщо на когось нападають як на єврея, треба захищатись як єврей. Не як німець, не як громадянин світу, не як захисник Прав людини»[102]

[56]. Тоді Арендт ввела концепцію єврея як парії, яку вона розглядатиме решту життя у своїх єврейських творах[103]. Вона зайняла публічну позицію, опублікувавши частину практично завершеної біографії Рахель Фарнхаґен під назвою «Оригінальна асиміляція: епілог до столітньої річниці Рахель Варнхаген» (нім. Originale Assimilation: Ein Nachwort zu Rahel Varnhagen 100 Todestag) в Kölnische Zeitung 7 березня 1933 року, і трохи пізніше також в Jüdische Rundschau[lower-alpha 12][62]. У статті вона стверджує, що доба асиміляції, що почалася з покоління Фарнхаґен добігла кінця разом з офіційною державною політикою антисемітизму. Вона почала із заяви:

Сьогодні в Німеччині здається, що асиміляція євреїв повинна оголосити про банкрутство. Загальний соціальний антисемітизм та його офіційна легітимація впливають в першу чергу на асимільованих євреїв, які вже не можуть захистити себе хрещенням або підкреслюючи свої відмінності від східного юдаїзму. Оригінальний текст (нім.) Die jüdische Assimilation scheint heute in Deutschland ihren Bankrott anmelden zu müssen. Der allgemein gesellschaftliche und offiziell legitimierte Antisemitismus trifft in erster Linie das assimilierte Judentum, das sich nicht mehr durch Taufe und nicht mehr durch betonte Distanz zum Ostjudentum entlasten kann[105][106].

Як єврейка, Арендт прагнула повідомити світові про те, що відбувалося з її народом у 1930—1933 роках[56]. Вона оточила себе активістами-сіоністами, зокрема Куртом Блюменфельдом, Мартіном Бубером та Салманом Шокеном, і почала досліджувати антисемітизм. Арендт отримала доступ до Прусської державної бібліотеки для своєї роботи над Фарнхаґен. Сіоністська Федерація Німеччини (нім. Zionistische Vereinigung für Deutschland) Блюменфельда переконала її використати цей доступ, щоб отримати докази масштабу антисемітизму для запланованого виступу на Конгресі сіоністів у Празі. Це дослідження на той час було незаконним[107]. Її дії призвели до того, що бібліотекар звинуватив її в антидержавній пропаганді, внаслідок чого Гестапо заарештував і Арендт, і її матір. Вони відсиділи вісім днів у в'язниці, але її записи були закодовані, і їх не змогли розшифрувати, а молодий співчутливий офіцер зі затримань звільнив її очікувати суду[25][32].

Рахель Варнгаґен, бл. 1800 року

Після звільнення, зрозумівши небезпеку, в якій вона зараз перебуває, Арендт з матір'ю втекла з Німеччини[25] по встановленому маршруту: вночі через Рудні гори до Чехословаччини і далі до Праги, а потім поїздом до Женеви. У Женеві Ганна прийняла свідоме рішення присвятити себе «єврейській справі». Разом з подругою своєї матері, вона отримала роботу в Єврейському агентстві за Палестину Ліги Націй, де видавала візи і писала промови[108]. Восени з Женеви Арендт поїхала до Парижа, де вони возз'єдналися зі Штерном і приєднались до потоку біженців[109]. Тоді як Арендт виїхала з Німеччини без імміграційних документів, її мати мала проїзні документи і повернулася до Кеніґсберґа та свого чоловіка[108]. У Парижі Ганна подружилася із двоюрідним братом Штерна, марксистським літературознавцем і філософом Вальтером Беньяміном (1892—1940), а також єврейським філософом Реймоном Ароном (1905—1983)[109]. Тепер Арендт була емігранткою, вигнанкою, без громадянства, без паперів і залишила позаду Німеччину та німців-фашистів[56]. Її правовий статус був невизначеним, і вона освоювала іноземну мову та культуру, все це впливало на неї психічно та фізично[110]. 1934 року вона почала працювати у просвітницькій програмі Agriculture et Artisanat[111], яку фінансували сіоністсти: читала лекції і займалась організацією одягу, документів, ліків та освіти для єврейської молоді, яка прагнула емігрувати до Підмандатної Палестини, головно як сільськогосподарські робітники. Спочатку працювала секретаркою, а потім офіс-менеджеркою. Для вдосконалення майстерності вивчала французьку, іврит та ідиш. Таким чином змогла забезпечувати себе та свого чоловіка[112]. 1935 року, коли організація закрилася, завдяки своїй роботі на Блюменфельда та сіоністів у Німеччині, вона отримала контакт з заможною меценаткою баронесою Жермен Еліс де Ротшильд (уродженою Гальфен, 1884—1975)[113], дружиною Едуарда Альфонса Джеймса де Ротшильда, ставши її помічницею. На цій посаді наглядала за внесками баронеси в єврейські благодійні організації через Центральну конситсорію ізраїлітян Франції в Парижі, хоч у неї залишалось мало часу для сім'ї загалом[108]. Ротшильди впродовж століття очолювали центральну Консисторію, але підтримували все, чого не підтримувала Арендт, виступаючи проти імміграції та будь-якого зв'язку з німецьким єврейством[109] [114]. Пізніше 1935 року Арендт приєдналася до Молодіжної алії (Молодіжна імміграція)[lower-alpha 13], організації, схожої до Agriculture et Artisanatа, що її заснували в Берліні в день захоплення Гітлером влади. Вона входила до Хадасси[115][116]. Ці організації врятували від Голокосту багато людей[117][118][25]. Там вона врешті стала генеральним секретарем (1935—1939)[10] [109]. Її робота у Молодій Алії також включала пошук їжі, одягу, соціальних працівників та юристів, але, перш за все, залучення коштів[32]. Вона вперше відвідала Палестину 1935 року, супроводжуючи одну з таких груп, і зустрілась зі своїм двоюрідним братом Ернстом Фюрстом[lower-alpha 14][110]. Під час нацистської анексії Австрії та вторгнення у Чехословаччину 1938 року, Париж наповнили біженці, і Ганна стала спеціальною агенткою з порятунку дітей з цих країн[10]. 1938 року Арендт дописала біографію Рахель Фарнхаґен[26][120][121], хоча її не публікували до 1957 року[122][25]. У квітні 1939 року, після руйнівного погрому, відомого як Кришталева ніч, що відбувся у листопаді 1938 року, Марта Бервальд зрозуміла, що її дочка не повернеться, і вирішила залишити чоловіка та приєднатися до неї у Парижі. Одна пасербиця померла, а інша переїхала до Англії, Мартін Бервальд не поїхав, і вона більше не мала тісних зв'язків з Кеніґсберґом. [123]

1936 року в Парижі Арендт зустріла берлінського поета і філософа-марксиста, самоука Гайнріха Блюхера (1899—1970)[25][124]. Блюхер був спартакістом, а потім членом-засновником КПД, але його вислали через роботу у Фракції за примирення (нім. Versöhnler)[125][126][85]. Хоча у 1933 році Арендт возз'дналася зі Штерном, їхній шлюб існував лише формально, а самі вони розійшлися в Берліні. Вона виконувала свої соціальні зобов'язання і використовувала ім'я Ганна Штерн, але стосунки фактично закінчилися, коли Штерн, можливо усвідомлюючи небезпеку краще за неї, емігрував до Америки разом з батьками 1936 року[110]. 1937 року Арендт позбавили німецького громадянства і вони зі Штерном розлучилися. Вона почала частіше зустрічатись з Блюхером, і врешті вони стали жити разом. Саме тривалий політичний активізм Блюхера почав наштовхувати думки Арендт у бік політичних дій[85]. Арендт і Блюхер одружилися 16 січня 1940 року, невдовзі після остаточного розлучення обох[127].

Пам'ятна табличка в таборі Гюрс

5 травня 1940 року військовий генерал Парижа, очікуючи вторгнення Німеччини до Франції та Нижніх країн того ж місяця, видав маніфест з наказом усім «ворожим прибульцям» віком між 17 і 55 років, що прибули з Німеччини (переважно євреї), окремо звітувати про інтернування. 15 травня жінок зібрали на Велодромі д'Івер, і матері Ганни Арендт, якій було більше ніж 55 років, дозволили залишитися в Парижі. Арендт описала процес присвоєння статусу біженців як «створення сучасною історією нового типу людей… їхні вороги поміщають їх в концтабори, а їх друзі — в інтернаційні табори»[127][128]. Чоловіків, включаючи Блюхера, відправили до табору Верне на півдні Франції, недалеко від іспанського кордону. Через тиждень Арендт та інших жінок відправили до табору Гюрс, на захід від Гюрсу. Спочатку табір створили для розміщення біженців з Іспанії. 22 червня Франція капітулювала і підписала Комп'єнське перемир'я, розділивши країну. Гюрс знаходився на південній, підконтрольній Віші ділянці. Арендт описує, як «у результаті хаосу нам вдалося дістати папери на звільнення, з якими вдалося залишити табір»[129], що вона й зробила, разом з приблизно 200 із 7 тис. жінок, утримуваних там, десь через чотири тижні[130]. Тоді там не було Руху опору, але їй вдалося пройти пішки і автостопом на північ до Монтобана [lower-alpha 15], поблизу Тулузи, де вона знала, що знайде допомогу[128][131].

Монтобан став неофіційною столицею для колишніх затриманих[lower-alpha 16], і подруга Арендт Лотта Семпелл Клемборт перебувала там. Табір Блюхера евакуювали через німецький наступ, і йому вдалося втекти з колони та дістатись до Монтобана, де вони разом переховувались. Незабаром до них приєдналися Енн Мендельсон і мати Арендт. Втекти з Франції було надзвичайно важко без офіційних документів; їхній друг Волтер Бенджамін вбив себе після того, як його затримали, під час спроби втечі до Іспанії. Один з найвідоміших нелегальних маршрутів пролягав з Марселя, де американський журналіст Варіан Фрай працював над тим, щоб зібрати кошти, підробляти папери та давати хабарі чиновникам, зокрема Гайраму Бінгему, американському віце-консулу там.

Фрай та Бінгем забезпечили документи на виїзд та американські візи тисячам біженців, і за допомогою Гюнтера Штерна, Арендт, її чоловікові та матері вдалося забезпечити необхідні дозволи на подорож поїздом у січні 1941 року через Іспанію до Лісабона, Португалія, де вони винайняли квартиру[lower-alpha 17][135]. В травні вони врешті змогли дістатися кораблем до Нью-Йорка[136]. Через кілька місяців по тому операції Фрая припинили, а кордони закрили[137][138].

Прибувши до Нью-Йорка 22 травня 1941 року, вони отримали допомогу від сіоністської організації Америки та місцевого німецького імміграційного населення, зокрема Пауля Тілліха та сусідів з Кеніґсберґа. Вони винайняли кімнату, і Марта Арендт приєдналася до них у червні. Виникла термінова потреба знання англійської мови, і було вирішено, що Ганна Арендт має провести два місяці з американською родиною у Вінчестері, штат Массачусетс, за програмою Самопомочі для біженців у липні[139]. Цей досвід був складним для неї, але допоміг сформулювати її ранню оцінку американського життя, Основна суперечність країни — політична свобода в поєднанні з соціальним рабством (нім. Der Grundwiderspruch des Landes ist politische Freiheit bei gesellschaftlicher Knechtschaft)[lower-alpha 18][140].

Після повернення до Нью-Йорка, Арендт прагнула писати знову і стала активною учасницею німецько-єврейської громади, опублікувавши свою першу статтю «Від справи Дрейфуса до Франції сьогодні» (в перекладі з німецької) в липні 1942 року[lower-alpha 19][142]. Працюючи над цією статтею, вона шукала роботу, і в листопаді 1941 року її найняла нью-йоркська німецько-єврейська газета Ауфбау, і з 1941 до 1945 року вона писала там політичну колонку, в якій висвітлювала антисемітизм, біженців та потребу в єврейській армії. Вона також дописувала у єврейсько-американський журнал Менора[143], та інші німецькі еміграційні видання[25].

Першу оплачувану штатну посаду Арендт отимала 1944 року, коли стала директоркою з науки та виконавчою директоркою новоствореної Комісії з питань європейської культурної реконструкції, проектом Конференції з питань єврейських відносин[lower-alpha 20]. Там вона склала списки єврейських культурних цінностей у Німеччині та окупованій нацистами Європі, щоб допомогти їх відновити після війни[146]. Разом з чоловіком вони мешкали на 370 Ріверсайд-Драйв у Нью-Йорку та в Кінґстоні, Нью-Йорк, де Блюхер викладав у сусідньому Бард-коледжі довгі роки[25][147].

Ганна Арендт з Гайнріхом Блюхером, Нью-Йорк, 1950 рік

У липні 1946 року Арендт залишила посаду в Комісії з питань європейської культурної реконструкції, аби стати редакторкою видавництва Schocken Books[lower-alpha 21], що згодом опублікувало низку її праць[149][25]. 1948 року вона долучилась до кампанії Джуди Магнеса за створення в Палестині єврейської держави[85]. Вона повернулася до Комісії у серпні 1949 року. В якості виконавчого секретаря подорожувала Європою, і працювала в Німеччині, Британії та Франції (з грудня 1949 до березня 1950 року), щоб домовитись про повернення архівних матеріалів з німецьких установ; досвід, який засмучував її, і все ж вона писала регулярні звіти[150]. У січні 1952 року стала секретарем Ради, хоча робота організації згорталася[lower-alpha 22], і одночасно займалась власною інтелектуальною діяльністю, втім зберігала цю посаду до своєї смерті[lower-alpha 23] [146][151][152]. Робота щодо культурної реституції дала їй додатковий матеріал для вивчення тоталітаризму[153]. У 1950-х Арендт написала «Витоки тоталітаризму» (1951), [154] Стан людини (1958)[155] та «Про революцію» (1963)[156][25]. 1950 року вона почала листуватися з американською письменницею Мері Маккарті, молодшою за неї на шість років, і невдовзі вони стали подругами на все життя[157][158]. Того ж року Арендт стала натуралізованою громадянкою Сполучених Штатів[159] і знову почала зустрічатися з Мартіном Гайдеґґером, чоловіком, який раніше був її наставником, учителем та коханцем, і в них був «квазі-роман», як це назвав американський письменник Адам Кірш, що тривав два роки[23]. Тоді Арендт захищала його від критиків, що відзначали його захоплене членство в нацистській партії. Вона описала Гайдеґґера як наївну людину, підхоплену силами поза її контролем, і вказала, що філософія Гайдеґґера не має нічого спільного з націонал-соціалізмом[23]. 1961 року вона поїхала до Єрусалиму, щоб написати репортаж про судовий процес Айхмана для журналу «Нью-Йоркер». Цей репортаж вплинув на формування її визнання та викликав багато суперечок (див. нижче). Її роботи отримали багато відзнак, зокрема данську Премію Соннінґа 1975 року за внесок у європейську цивілізацію[160][56].

Ганна Арендт читає лекції в Німеччині, 1955 рік

Від 1951 року Арендт викладала у багатьох вищих навчальних закладах та зберігаючи незалежність, постійно відмовлялася від штатної посади. Вона була запрошеною професоркою університету Нотр-Дам, Каліфорнійського університету, Берклі, Принстонського університету (де була першою жінкою, яку призначили штатним професором 1959 року); та Північно-Західного університету. Також викладала в Чиказькому університеті від 1963 до 1967 року, де була членкинею Комітету з соціальної думки, Новій школі на Манхгеттені, де була викладачкою університету від 1967 року[161], Єльському університеті, де була стипендіаткою, і Центрі перспективних досліджень Весліанського університету (1961–62, 1962–63)[25] 1962 року її обрали стипендіаткою Американської академії мистецтв і наук[162] і членкинею Американської академії мистецтв та літератури 1964 року[163]. 1974 року Арендт зіграла важливу роль у створенні Структурованої ліберальної освіти (СЛУ) в Стенфордському університеті. Вона написала листа до президента Стенфорда, щоб переконати університет прийняти бачення Марка Манкалла про місцеву гуманітарну програму[147]. На момент смерті була професоркою політичної філософії в університеті Нової школи[147].

В оточенні феміністок, як основоположниця у світі, де до цього часу панували чоловіки, Арендт не називала себе феміністкою і була би дуже здивована почути, що її так характеризують[189]. Вона протиставляла себе соціальним вимірам Руху визволення жінок, закликаючи до незалежності, але завжди пам'ятаючи про Viva la petite différence![190]. Коли Арендт стала першою жінкою, яку призначили професором у Принстоні 1953 року, засоби масової інформації дуже цікавились цим винятковим досягненням, але вона ніколи не хотіла аби її розглядали як виняток, а радше жінку («виняткову жінку»)[161] або єврейку, наголошуючи, що «мене взагалі не обходить, що я жінка-професор, бо я дуже добре звикла бути жінкою»[191]. 1972 року, обговорюючи звільнення жінок, вона зауважила: «справжнє запитання — що ми втратимо, якщо переможемо?»[192] Вона радше насолоджувалась тим, що вважала привілеєм бути жіночною, а не феміністкою, «надзвичайно жіночною, а тому не феміністкою», — сказав Ганс Йонас[161]. Арендт вважала, що деякі професії і посади не пасують жінкам, зокрема ті, що стосуються управління, й сказала Ґюнтеру Ґаусу: «Це просто не добре, коли жінка дає накази»[193]. Незважаючи на ці погляди і те, що її називали «антифеміністкою», позицію Арендт щодо фемінізму досліджували неодноразово[194]. В останні роки свого життя Вірджинія Гелд зазначила, що погляди Арендт еволюціонували з появою нового фемінізму в Америці в 70-х роках і вона визнала важливість жіночого руху[195].

У «Витоках тоталітаризму» Ганна Арендт присвячує великий розділ (Занепад національної держави і кінець прав людини)[196] критичному аналізу прав людини, який називають «найбільш читаним нарисом про біженців, що коли-небудь публікували»[197]. Арендт не критично ставиться до політичних прав, натомість відстоює національну або громадянську концепцію прав[198]. «Людські права»  або «Права людини», як їх зазвичай називають, є універсальними, невідчужуваними та отримуються вже за буття людиною. Навпаки, цивільними правами володіють завдяки приналежності до політичної спільноти, найчастіше — за буття громадянином. Основна критика Арендт щодо прав людини полягає в тому, що вони неефективні та ілюзорні, оскільки їх дотримання іде врозріз з національним суверенітетом[199]. Вона стверджувала, що оскільки немає політичних повноважень вищих, ніж у суверенних націй, уряди держав мало зацікавлені в повазі прав людини, коли така політика суперечить національним інтересам. Найчіткіше це можна зрозуміти, вивчивши поводження з біженцями та іншими особами без громадянства. Оскільки у біженців немає держави, яка б забезпечила їх громадянські права, єдині права, до яких вони повинні апелювати — це права людини. Таким чином Арендт використовує біженців як тестовий випадок для вивчення прав людини у відриві від цивільних прав[200]. Аналіз Арендт описує перипетії біженців у першій половині ХХ століття, а також власний досвід біженки, що рятується від нацистської Німеччини. Вона стверджувала, що, оскільки державні уряди почали наголошувати на національній ідентичності, як необхідній умові повноцінного правового статусу, кількість іноземців, які живуть у меншості, зросла разом із кількістю осіб без громадянства, яких жодна держава не бажала визнати юридично[201]. Два потенційні рішення проблеми біженців, репатріація та натуралізація, не змогли вирішити кризу. Арендт стверджувавла, що репатріація не змогла вирішити кризу біженців тому, що жоден уряд не готовий був їх прийняти і заявити, що вони є своїми. Коли примусово депортували біженців до сусідніх країн, приймаюча країна визнавала таку імміграцію незаконною і тому не вдалося змінити основний статус мігрантів, як осіб без громадянства. Спроби натуралізації та асиміляції біженців також не мали великого успіху. Ця невдача була передусім результатом опору як державних урядів, так і більшості громадян, оскільки вони прагнули сприймати біженців як небажаних осіб, що загрожують їх національній ідентичності. Опір натуралізації також був від самих біженців, що чинили опір асиміляції і намагалися зберегти власну етнічну та національну ідентичність[202]. Арендт стверджує, що ні натуралізація, ні традиція надання притулку не змогли впоратися із великою кількістю біженців. Замість того, щоб прийняти деяких біженців із законним статусом, держава часто відповідала денатуралізацією меншин, що поділяли національні чи етнічні зв'язки з біженцями без громадянства[200]. Вона стверджує, що послідовне поводження з біженцями, більшість з яких розміщувались в інтернаційних таборах, є свідченням відсутності прав людини. Якщо до поняття прав людини, як універсальних та невідчужуваних, ставитись серйозно, то ці права повинні реалізовуватись з огляду на особливості сучасної ліберальної держави[203]. Вона зробила висновок: «Права людини, нібито невідчужувані, виявилися невиконаними — навіть у країнах, де конституції ґрунтувалися на них  — кожного разу, щойно з'являлися люди, які вже не були громадянами жодної суверенної держави»[204]. Арендт стверджує, що вони не можуть бути реалізовані, оскільки конфліктують принаймні з однією особливістю ліберальної держави — національним суверенітетом. Один з головних способів здійснення нацією суверенітету — це контроль над національними кордонами. Державні уряди послідовно надають своїм громадянам вільний рух для переходу національних кордонів. Навпаки, рух біженців часто обмежується в ім'я національних інтересів[205]. Це обмеження представляє дилему для лібералізму, оскільки ліберальні теоретики, як правило, віддані і правам людини й існуванню суверенних націй[200].

В одному з найцитованіших уривків[206] вона висуває концепцію, що права людини — це не що інше, як абстракція:

Концепція прав людини, що ґрунтується на передбачуваному існуванні людини як такої, зламалася в той самий момент, коли ті, хто сповідував у це вірити, вперше зіткнулися з людьми, які справді втратили всі інші якості та конкретні стосунки — крім що вони ще були людьми. Світ не знайшов нічого святого в абстрактній наготі буття людини[207].

Зростання нативізму, наприклад, обрання Дональда Трампа в Америці[236] та занепокоєння щодо все авторитарнішого стилю управління, призвели до зростання інтересу до Арендт та її творів, зокрема[237] радіопередачі[238] та письменники, серед яких Джеремі Адельман[113] та Зої Вільямс[239], переглянули заново ідеї Арендт, аби знайти наскільки вони інформативні для нашого розуміння таких рухів[240], які називають «Темні часи»[241]. У той же час Амазон повідомив, що розпродав всі примірники «Джерел тоталітаризму» (1951)[242]. Мітіко Какутані розглядає явище, яке називає «Смерть правди»[243]. У своїй книзі вона стверджує, що підйом тоталітаризму базувався на зневажанні правди. Вона починає свою книгу великою цитатою з «Джерел тоталітаризму»[154]:

Ідеальний суб'єкт тоталітарного правління — це не переконаний нацист чи переконаний комуніст, а люди, для яких різниця між фактом і вигадкою (тобто реальність досвіду) та відмінність між справжнім і неправдивим (тобто стандартами думки) більше не існує[244].

Какутані та інші вважали, що слова Арендт говорять не просто про події попереднього століття, але однаково стосуються сучасного культурного ландшафту[245], сповненого фальшивими новинами і брехнею. Вона також звертається до нарису Арендт «Брехня в політиці» зі збірки «Кризи в республіці»[246] вказуючи на рядки: Історик знає, наскільки вразлива вся текстура фактів, в яких ми проводимо своє повсякденне життя; вона завжди загрожує бути пробитою поодинокою брехнею або розірваною на клаптики організованою брехнею груп, націй чи класів, або запереченою і спотвореною, часто ретельно прикритою шматочками неправди або просто їй дозволяють впасти в небуття. Факти потребують пам'яті, що слід пам'ятати, і встановлювати довірених свідків, щоб знайти безпечне житло в галузі людських справ[247].

Какутані зауважує, що Арендт привернула увагу до критичної ролі, яку відіграє пропаганда в газлайтингу населення, цитуючи рядки[248]:

У постійно мінливому, незрозумілому світі маси досягли такої точки, що вони водночас повірили б у все і в ніщо, думали, що все можливо і що нічого не відповідає дійсності. … Тоталітарні лідери мас ґрунтували свою пропаганду на правильному психологічному припущенні, що за таких умов можна було змусити людей повірити найфантастичнішим заявам одного дня, і вірити, що якщо наступного дня їм нададуть беззаперечні докази неправди, вони сховаються у цинізмі; замість того, щоб кинути лідерів, які їм брехали, вони протестуватимуть, що знали весь час, що ця заява була брехнею, і захоплюватимуться лідерами за їхню вищу тактичну кмітливість[249].

Але також актуально, що Арендт мала ширший погляд на історію, ніж просто як на тоталітаризм початку ХХ століття, заявивши, що «свідома фальсифікація і відверта брехня використовуються як законний засіб для досягнення політичних цілей від початку письмової історії»[250]. Сучасна актуальність відображається також у поширенні її вислову «ніхто не має права коритися», щоб відобразити, що дії є результатом вибору, а отже, і судження, і що ми не можемо відмовлятися від відповідальності від того, до чого ми маємо силу діяти[251]. Крім того, центри, створені з метою підтримки дослідження Арендтіани, у її роботах продовжують шукати рішення для широкого кола сучасних питань[252].

Вчення Арендт про покору були також пов'язані з суперечливими психологічними експериментами Стенлі Мілґрема, які припускали, що звичайних людей легко можна спонукати скоїти жорстокість[253]. Сам Мілґрем звернув на це увагу 1974 року, заявивши, що він перевіряє теорію про те, що Айхман, як і інші, буде просто виконувати накази, але на відміну від Мілґрема, вона стверджувала, що дії передбачають відповідальність[254].

Теорії Арендт щодо політичних наслідків того, як країни поводяться з біженцями, залишаються актуальними і переконливими. Арендт спочатку спостерігала за переміщенням великої кількості населення без громадянства і без прав, до яких ставилися не як до людей в біді, а як до проблеми, яку треба вирішити, а в багатьох випадках — протистояти[214]. Про це вона написала у своєму нарисі 1943 року «Ми біженці»[255]. Ще одна тема Арендтіани, яка знаходить відгомін у сучасному суспільстві — її спостереження, натхнене Рільке, про відчай бути непочутим, марність трагедії, яка не знаходить слухача, що може заспокоїти, дати впевненість та втручання. Прикладом цього є збройне насилля в Америці і наслідки політичної бездіяльності[71].

«У пошуках останньої агори» — ілюстрований документальний фільм ліванського режисера Раяна Даббоса про працю Ганни Арендт 1958 року «Людський стан» вийшов 2018 року, щоб відзначити 50-річчя книги. Екранізований в Коледжі Барда, експериментальний фільм описують як пошук «нового значення в концепціях політичної теоретики про політику, технологію і суспільство у 50-х роках», зокрема в її передбаченні зловживань явищами, невідомими за часів Арендт, включаючи соціальні медіа, інтенсивну глобалізацію і нав'язливу культуру знаменитостей[256].

Життя та творчість Ганни Арендт продовжують вшановувати різними способами, як-от табличками (нім. Gedenktafeln) із зазначенням місць, де вона жила. В її честь названо низку громадських місць та установ[257], зокрема школи[258]. Також на її батьківщині є День Ганни Арендт (Hannah Arendt Tag)[259]. Різні об'єкти названо в її честь: від астероїдів до поїздів[260], а також її зображено на марках. Музеї і фонди названо на її честь[261].

Arendt Studies — це рецензований науковий журнал, що вивчає життя, роботу і спадщину Ганни Арендт. Заснований 2017 року, він публікує дослідницькі статті і переклади, зокрема перший англійський переклад Ганни Арендт «Націє-держава і демократія» (1963)[262][263]. Серед його авторів: Ендрю Бенджамін, Пег Бірмінгем, Адріана Кавареро, Роберт П. Кріс і Сельсо Лафер. Статті, опубліковані в цьому журналі, включають у міжнародну Бібліографію Ганни Арендт.[264] Arendt Studies також включено до JSTOR.[265]. Його редагує Джеймс Баррі в Університеті Індіани і видає Центр філософських документів.

Хоча Арендт ніколи не розробляла цілісної політичної теорії, і її роботу складно категоризувати, традиція думки, що найтісніше ототожнюється з нею, це традиція громадянського республіканізму — від Арістотеля до Токвіля. Її політична концепція зосереджена на активному громадянстві, яке наголошує на громадянській участі та колективній дискусії[55]. Вона вважала, що попри всі старання, уряду ніколи не вдасться знищити свободу людини, незважаючи на те, що сучасні суспільства часто відступають від демократичної свободи з притаманним їй безладом до відносного комфорту адміністративної бюрократії. Її політична спадщина — сильний захист свободи в умовах дедалі менш вільного світу[25]. Вона не дотримується єдиної систематизованої філософії, а навпаки, охоплює коло предметів, що висвітлюють тоталітаризм, революцію, природу свободи та властивості думки і здорового глузду[270].

Хоча Арендт найкраще знана за роботу про «темні часи»[lower-alpha 26], природу тоталітаризму і зла, вона пронизала це іскрою надії та впевненості в природі людства[266]:

Що навіть за найтемніших часів ми маємо право сподіватися бодай якогось промінця, не стільки від теорій та понять, скільки від непевного, мерехтливого і незрідка кволого світла, котре дехто в своєму житті і праці, засвідчує за будь-яких обставин і котрим осяває визначений йому на землі строк[273].

Докторську дисертацію Арендт «Поняття любові в Авґустина»[57] опубліковано 1929 року і її розкритикували, хоча англійський переклад не з'являвся до 1996 року[274]. У цій роботі вона поєднує підходи як Гайдеґґера, так і Ясперса. Інтерпретація Арендт любови у праці Августина стосується трьох понять: любови як жаги чи бажання (лат. Amor qua appetitus), любови у стосунках між людиною (лат. creatura) та творцем (лат. Creatura) та любови до ближнього (лат. Dilectio proximi). Любов як жага передбачає майбутнє, тоді як любов до Творця стосується згадуваного минулого. З цих трьох, сaritas[lower-alpha 27] або лат. dilectio proximi сприймається як найфундаментальніша, на яку дві перші орієнтовані, до яких вона ставиться як до суспільного життя (лат. vita socialis). Друга з Заповідей любови (або Золоте правило) «Возлюби ближнього свого як самого себе» об'єднує і перевершує попередню Мт. 22:39. Вплив Августина (і погляди Ясперса на його творчість) зберігся в працях Арендт до самої смерті[276]. Деякі з лейтмотивів її канону були очевидними: ввівши концепцію Натальності (Natalität) як ключової умови існування людини та її ролі у розвитку особистості[274], вона розвивала її далі в «Становищі людини» (1958)[155]. Вона пояснила, що застосувала конструкт натальності у своєму обговоренні нових починань і піднесення людини до Творця як nova creatura[277]. Центральність теми народження та оновлення очевидна в постійному відсиланні до Августинської думки, а саме до новаторської природи народження — від цієї, першої її роботи до останньої, «Життя розуму»[278]. Любов — ще одна об'єднавча тема. Окрім обміркованих у її дисертації Августинських видів любови, вислів amor mundi (любов світу) часто асоціюють з Арендт, і всі вони пронизали її роботу та були поглинаючою пристрастю[279]. Вона взяла фразу з проповіді Августина в першому посланні святого Іоанна: «Якщо любов світу живе в нас»[280]. «Amor mundi» була першопочатковою назвою «Становища людини» (1958)[lower-alpha 28], підзаголовком біографії Елізабет Янг-Брюль (1982)[43], назвою збірки творів про віру в її роботі[282], а також назвою інформаційного бюлетеня Центру Ганни Арендт у Бард-коледжі[283].

Перша велика книга Ганни Арендт «Витоки тоталітаризму» (1951)[154], досліджувала коріння комунізму та нацизму, містила три нариси: «Антисемітизм»[284], «Імперіалізм» та «Тоталітаризм». Арендт стверджує, що тоталітаризм був «новою формою правління», яка «суттєво відрізняється від інших відомих нам форм політичного гноблення, таких як деспотія, тиранія та диктатура»[285] тим, що застосовувала терор для підкорення масового населення, а не просто політичних супротивників[286]. Критика включала інтерпретацію, що ці два рухи зображуються як однаково тиранічні[287]. Арендт також стверджувала, що єврейськість не була головним чинником Голокосту, а лише зручною заміною, оскільки нацизм застосовував терор і послідовність, а не просто викорінення євреїв[288]. Арендт пояснила тиранію, використовуючи вислів Канта «Радикальне зло»,[289] за яким їх жертви стали «Зайвими людьми»[290]. У пізніших виданнях вона розширила текст[291], включивши свої праці «Ідеологія та терор: нова форма правління»[286] та про Угорську революцію, але потім опублікувала останню працю окремо[292].

Докторську дисертацію про Рахель Фарнхаґен Арендт дописала в Парижі 1938 року, коли жила у вигнанні, але не публікувала її до 1957 року, коли праця вийшла друком в Сполученому Королівстві за сприяння Східно-Західної бібліотеки, що є частиною Leo Baeck Institute[293]. Ця біографія єврейської світської левиці ХІХ століття стала важливим кроком у її аналізі історії євреїв і питань асиміляції та емансипації, а також тут вона ввела трактування єврейської діаспори як парії або парвеню. Крім того, вона є раннім варіантом її концепції історії[294]. Цю книгу присвячено Енн Мендельсон, яка вперше звернула її увагу на Фарнхаґен[295]. Ставлення Арендт до Фарнхаґен пронизує її подальшу роботу. Її розповідь про життя Фарнхаґен сприйняли в час руйнування німецько-єврейської культури. Вона частково відображає власне сприйняття Арендт себе як німецько-єврейської жінки, вигнаної із власної культури в існування без громадянства[294], що веде до опису «біографії як автобіографії»[296].

У своїй, напевно найвпливовішій, праці «Становище людини» (1958) [155] Арендт розмежовує політичні та соціальні концепції, роботу і працю, та різні форми дій, і далі досліджує наслідки цих відмінностей. У цій роботі вона широко розвинула свою теорію політичної дії, що відповідає існуванню суспільної сфери. Арендт стверджує, що, хоча життя людини завжди розвивається в межах суспільства, соціальна частина людської природи, політичне життя, була навмисно реалізована лише в декількох суспільствах, як простір для індивідів досягти свободи. Різко окреслює концептуальні категорії, які намагаються усунути розрив між онтологічними та соціологічними структурами. У той час як Арендт відносить роботу і працю в сферу соціального, вона надає перевагу людському стану дії як такому, що є і екзистенційним, і естетичним[55]. З людських дій Арендт виділяє дві, які вона вважає важливими. Це прощення минулого неправильно (або виправлення фіксованого минулого) та обіцяння майбутньої користі (або виправлення нефіксованого майбутнього)[297].

Арендт вперше ввела концепцію «натальності» у праці «Любов та святий Августин» (1929)[57], і в праці «Становище людини» продовжує її розвивати. Тут вона відходить від наголосу Гайдеґґера на смертності. Позитивне послання Арендт полягає у «дарі починанння», коли постійно з'являється нове для створення дії, тобто для зміни стану справ, спричиненого попередніми діями[298]. «Люди», писала вона, «хоча вони повинні померти, народжуються не для того, щоб померти, а для того, щоб почати». Вона визначила «натальність» як: Диво, яке рятує світ, царину людських справ від його звичного, «природного» руйнування, зрештою є фактом натальності, в якому дар дії вкорінений онтологічно. Іншими словами, це народження нових людей і новий початок, дія, на яку вони здатні через силу народження[299].

Наталітність продовжувала ставати центральною концепцією її політичної теорії, й Карін Фрай також вважає її найоптимістичнішою[300].

Між минулим і майбутнім — це антологія з восьми нарисів, написаних між 1954 і 1968 роками, що стосуються низки різних, але взаємопов'язаних філософських тем. Ці нариси поділяють центральну думку про те, що люди живуть між минулим та невизначеним майбутнім. Людина повинна постійно думати, щоб існувати, але повинна навчитися мислити. Люди вдалися до традиції, але відмовляються від поваги до цієї традиції та культури. Арендт намагається знайти рішення, щоб допомогти людям подумати ще раз, оскільки сучасній філософії не вдалось допомогти людям жити правильно[267].

У книзі Арендт Про революцію[301] йдеться про порівняння двох головних революцій XVIII століття — Американської та Французької. Вона не поділяє загального враження марксистів, і лівих, коли стверджує, що Франція, хоч і добре вивчена та часто наслідувана, була провалом, і, що, здебільшого ігнорована Американська революція мала успіх. Поворотною точкою в Французькій революції був момент, коли її лідери полишили свої ідеї свободи та почали слухатись мас. У Сполучених Штатах батьки-засновники ніколи не зраджують меті Constitutio Libertatis. Арендт вважає, що революційний дух тих людей було втрачено, і виступає за «систему рад» як відповідну інституцію для відновлення цього духу[302].

Антологія нарисів «Люди за темних часів» презентує інтелектуальні біографії деяких творчих і моральних діячів ХХ століття, як от Вальтер Беньямін, Карл Ясперс, Роза Люксембург[303], Герман Брох, Папа Іван ХХІІІ та Ісак Дінесен[268].

Кризи республіки[246] — третя антологія Арендт, що складалася з чотирьох нарисів: «Брехня в політиці», «Громадянська непокора», «Про насильство» та «Думки про політику та революцію». Ці споріднені нариси стосуються сучасної американської політики та криз, які вона відчула у 1960-70-х роках. «Брехня в політиці» шукає пояснення, що є обманом адміністрації щодо війни у В'єтнамі, як виявилось з документів Пентагону. «Громадянська непокора» розглядає опозиційні рухи, а заключне есе «Думки про політику та революцію» — це коментар у формі інтерв'ю на третій твір «Про насильство»[246]. У нарисі «Про насильство» Арендт обґрунтовує, що насильство передбачає владу, яку вона розуміє як власність груп. Таким чином, вона відмежовується від переважаючої концепції влади, яка походить від насильства.

Арендт також була поеткою, але тримала це в таємниці[304][305]. Вона почала писати в сімнадцять, і її творчість відзначається глибокою меланхолією, яку вона назвала втома (Müdigkeit), романтична туга з минулого, пронизана к'єркегорською тривогою.

Коли 1975 року Ганна Арендт померла, залишилась незавершеною головна праця, яку опублікували 1978 року під назвою «Життя розуму». Відтоді було зібрано та опубліковано низку її невеликих праць, здебільшого під редакцією Джерома Кона. 1994 року «Нариси розуміння» з'явилися в першій із серії книг, що охоплювала період 1930—1954 років, та привернула мало уваги. 2004 року вийшла нова версія «Витоків тоталітаризму», а потім «Обіцянка політики» 2005 року. Відновлення зацікавлення працями Арендт після цих публікацій призвело до укладання другої серії нарисів «Мислення без обмежень: Нариси розуміння, 1953—1975 років», опублікованих 2018 року. Інші зібрання розглядали її єврейську ідентичність, як-от «Єврей як парія» (1978) та «Єврейські писання» (2007), моральну філософію, наприклад «Лекції про політичну філософію Канта» (1982) та «Відповідальність і судження» (2003) разом з її літературною працею «Роздуми про літературу та культуру» (2007)[149].

Есе Арендт «Про насилля» розділяє насилля та владу. Вона стверджує що, хоча Ліві і Праві вважають насилля крайнім проявом влади, ці поняття є несумісними. Влада виходить з колективного бажання і не потребує насилля для досягнення будь-якої мети, оскільки добровільне виконання заміняє його. Коли влада починає втрачати легітимність, насилля стає штучним засобом для досягнення цієї мети, тому насилля виявляється лише за відсутності влади. Бюрократія стає ідеальним місцем для виникнення насильства, оскільки визначається «правилом нікого», якого не визнають, тому використовує його для заміщення відсутніх зв'язків з людьми, якими вона керує.

Іммануїл Кант

Остання велика праця Арендт, «Життя розуму»[306] залишилась незавершеною на момент її смерті, але ознаменувала повернення до моральної філософії. Зміст книги опирався на її курс політичної філософії для аспірантів «Філософія розуму» та Ґіффордських лекцій у Шотландії[307]. Вона задумала твір як трилогію, засновану на розумовій діяльності мислення, волі та судження. В певному сенсі «Життя розуму» вийшла за рамки її попередньої роботи про vita active. В своїй дискусії про мислення вона багато опиралась на Сократа і його уявлення про мислення як діалог між Мною і Собою. Це переосмислення Сократа приводить її до введення новітнього поняття совісті (яке не дає певних позитивних рекомендацій, але, замість того, каже, що я не можу робити, якщо я хочу залишитись другом самому собі, коли я повторюю думку, в якій звітую сам перед собою) і моралі (абсолютно ненегативна річ, пов'язана з неприйняттям участі в деяких діях, щоб бути другом самому собі)[308].

Арендт померла раптово, через п'ять днів після завершення другої частини, перша сторінка «Судження» все ще була в друкарській машинці, а Маккарті потім відредагувала перші дві частини і дала деяку вказівку щодо напрямку третьої[309]. Точні наміри Арендт щодо третьої частини невідомі, але вона залишила низку рукописів (як-от Мислення та моральні міркування, Деякі питання про моральну філософію та Лекції про політичну філософію Канта), що стосуються її думок про психічну здатність судження. Відтоді їх публікували окремо[310][311].

Після смерті Ганни Арендт низку її нарисів та заміток редагували і публікували посмертно друзі та колеги, зокрема й ті, що дають деяке уявлення про незакінчену третю частину «Життя розуму»[149]. Єврей як парія: єврейська ідентичність та політика в сучасну епоху (1978)[312] — це збірка з 15 нарисів та листів періоду 1943—1966 років про становище євреїв у новий час, щоб спробувати пролити деяке світло на її погляди щодо єврейського світу, як реакція у відповідь на процес Айхмана, але виявилася так само суперечливою[313]. Наступну збірку творів про єврейство опублікували під назвою «Єврейські писання» (2007)[314]. Інша робота, що містить збірку сорока, здебільшого коротких[lower-alpha 29], нарисів, звернень та рецензій, вийшла під назвою «Нариси розуміння 1930—1934 років: становлення, вигнання та тоталітаризм» (1994),[315] що передували монументальній праці «Витоки тоталітаризму»[154] зокрема праця «Про природу тоталітаризму» (1953) та «Стурбованість політикою сучасної європейської філософської думки» (1954)[316]. Решта есе були опубліковані як «Мислення без обмежень: Нариси розуміння, 1953—1975 років» (2018)[317]. Її записники, сформовані як серія мемуарів, було опубліковано як Denktagebuch 2002 року[318].

Деяке подальше розуміння способу мислення Арендт можна знайти в постійних посмертних публікаціях її листування з багатьма важливими у її житті людьми, зокрема Карлом Ясперсом (1992)[58], Мері Маккарті (1995)[158], Генріхом Блюхером (1996)[319], Мартіном Гайдеґґером (2004) [lower-alpha 30], Альфредом Казіном (2005), [320] Вальтером Бенджаміном (2006),[321] Гершом Шолем (2011)[322] і Ґюнтером Штерном (2016)[323]. Інше опубліковане листування було з низкою жінок-коліжанок, як-от Хільде Френкель та Енн Мендельсон Вайль (див. Стосунки)[324].

Айхман під час суду, 1961 рік

1960 року, почувши про затримання Адольфа Айхмана та плани щодо розгляду його справи у суді, Ганна Арендт зв'язалася з The New Yorker і запропонувала поїхати в Ізраїль, аби писати звідти репортажі, процес почався 11 квітня 1961 року[325]. Арендт хотіла перевірити свої теорії, описані у «Витоках тоталітаризму» і побачити, як справедливість здійсниться щодо такої людини, про яку вона писала. Крім того, вона була свідком «трошки нацистського режиму напряму»[lower-alpha 31] і це була можливість на власні очі побачити агента тоталітаризму[326].

ЇЇ пропозицію прийняли і вона пробула там шість тижнів з п'ятимісячного судового розгляду зі своєю молодшою двоюрідною сестрою із Ізраїлю Едною Брокк[325]. Після приїзду до неї ставилися як до знаменитості, вона зустрілась із головним суддею процесу Моше Ландау та міністром закордонних справ Ґолдою Меїр[327]. У своєму наступному звіті 1963 року[328], що ґрунтувався на спостереженнях і стенограмах[325], які перетворилися на книгу Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі[212], Арендт розкритикувала те, що ізраїльтяни провели суд як «показовий процес», з розмитими мотивами, замість того, щоб просто використати докази та здійснити правосуддя[329]. Вона зобразила генерального прокурора Ґідеона Гауснера, як людину, що використовувала гіперболізовану риторику для досягнення політичної програми прем'єр-міністра Бен-Гуріона[330]. Арендт, яка вірила, що може зосередитись на моральних принципах навіть у гніві, все більше засмучував Гауснер, вона описувала його парад з тих, що вижили, як такий, що «не має очевидного стосунку до справи»[lower-alpha 32]. Вона заперечувала проти ідеї, що сильний Ізраїль необхідний для того, щоб захистити світове єврейство, яке знову знаходиться там, де «їх дозволять заколоти, як овець», пригадуючи біблійну фразу[lower-alpha 33]. Її особливо турбувало те, що Гауснер неодноразово запитував «чому ви не збунтувалися?»[332], а не ставив під сумнів роль єврейських лідерів, як це із непередбачуваними наслідками зробить вона[331].

Арендт ввела фразу «банальність зла», щоб описати феномен Айхмана. Вона, подібно до інших[333], була вражена його цілковитою звичайністю і манерою, яку він демонстрував як маленький, лисіючий, безликий бюрократ, на противагу до жахливих злочинів, в яких його звинувачували[214]. Він був, як вона писала, «страшенно і жахаюче нормальним»[334]. Вона вивчила питання, чи є зло радикальним чи просто функцією бездумності, схильністю звичайних людей виконувати накази та дотримуватися масової думки без критичної оцінки наслідків своїх дій. Аргумент Арендт полягав у тому, що Айхман не був чудовиськом, вона протиставляла неосяжність його вчинків і його людську звичайність. Айхман, за її словами, не тільки називав себе сіоністом, спочатку виступав проти переслідування євреїв, але й очікував, що його тюремники зрозуміють його. Вона зазначила, що його дії не були зумовлені злобою, а радше доволі сліпою відданістю режиму та його необхідностю належати, бути членом.

З цього приводу Арендт пізніше заявила:

Іти разом з усіма і хотіти сказати „ми“ — цього було цілком достатньо, щоб зробити можливим найбільший з усіх злочинів. Оригінальний текст (нім.) Er wollte Wir sagen, und dies Mitmachen und dies Wir-Sagen-Wollen war ja ganz genug, um die allergrössten Verbrechen möglich zu machen.

Той, кого Арендт побачила під час судового процесу, був буржуазним клерком з продажів, який знайшов для себе важливу роль і відчуття важливості в нацистському русі. Вона зазначила, що його прихильність до кліше та використання бюрократичної моралі затьмарило його здатність ставити під сумнів свої вчинки, «думати». Це призвело до того, що вона виклала свій найвідоміший і найбільш дискусійний вислів: «урок, якого навчив нас цей довгий курс людської злості — це урок страхітливої банальності зла, що заперечує слово і думку»[328]. Стверджуючи, що Айхман не думає, вона не натякала на відсутність в нього усвідомлення своїх вчинків, а під «мисленням» мала на увазі рефлексивну раціональність, якої бракує. Арендт, яка відмовилася від політики ідентичності, також критично ставилася до того, як Ізраїль розглядав злочини Айхмана як злочини проти національної держави, а не проти самого людства[335].

Арендт також критично ставилася до того, що деякі єврейські лідери, пов'язані з єврейськими Радами (Judenräte), зокрема, М. Х. Румковський, діяли під час Голокосту, співпрацюючи з Айхманом «майже без винятку» для знищення власного народу[336]. Вона висловила занепокоєння з цього приводу ще до початку судового розгляду[lower-alpha 34]. Вона описала це як моральну катастрофу. Вона описує співпрацю єврейських лідерів з точки зору розпаду єврейської моралі: «Ця роль єврейських лідерів у знищенні власного народу є, безсумнівно, найтемнішою главою у всій темній історії». Неправильно сприйняті широкою публікою, ці слова викликали ще більшу суперечку та навіть ворожнечу до неї в єврейській громаді та Ізраїлі[25]. Для Арендт суд над Айхманом ознаменував переломний момент її мислення в останні десять років життя, коли її все більше цікавила моральна філософія[337].

Серія нарисів з 5-ти частин «Айхман в Єрусалимі», що її написала Арендт, з'явилася в The New Yorker в лютому 1963 року[328], майже через дев'ять місяців після того, як Айхмана повісили 31 травня 1962 року. До цього часу, громадськість, значною мірою, призабула цей процес й увага людей перемкнулась на інші світові події[338]. Однак, жоден інший погляд на Айхмана чи на націонал-соціалізм не викликав стільки суперечок[339]. До цієї публікації Арендт вважали блискучою та оригінальною гуманістично-політичною мислителькою[340]. Однак, її наставник Карл Ясперс попередив її про можливий несприятливий результат: «Суд над Айхманом буде тобі неприємним. Боюся, він не може пройти добре»[lower-alpha 35]. Після публікації, три суперечності одразу привернули увагу громадськості: концепція Айхмана як банального зла, критика ролі Ізраїлю та опис ролі, яку відігравав сам єврейський народ[342].

Арендт сильно шокувала така реакція, вона писала Карлу Ясперсу: «Люди вдаються до будь-яких засобів, аби знищити мою репутацію… Вони витратили тижні, намагаючись знайти щось таке у моєму минулому, щоб очорнити мене». Тепер її називали зарозумілою, безсердечною та малоінформованою. Її звинуватили в тому, що Айхман обвів її довкола пальця, що вона «закомплексована єврейка» і, навіть, ворог Ізраїлю[32]. Її критикували учасники Антидефамаційної ліги та багатьох інших єврейських груп, редактори видань, куди вона дописувала, викладачі з університетів, де вона викладала, та друзі з різних періодів її життя[340]. Її друг Гершом Шолем, провідний вчений єврейської містики, розірвав з нею відносини, опублікувавши їх листування без її дозволу[343]. Арендт критикували багато єврейських громадських діячів, які звинувачували її у холодній байдужості та відсутності співчуття до жертв Голокосту. Через таку тривалу критику ні цю книгу, ні будь-які інші її твори не перекладали на іврит до 1999 року[344]. Арендт відповіла на ці суперечки своїм Постскриптумом до книги.

Хоча Арендт скаржилася, що її критикують за те, що вона говорила правду — «яка ризикована справа говорити правду на рівні фактів, без теоретичного та наукового гаптування»[lower-alpha 36] — здебільшого критика була спрямована на її теоретизацію щодо природи людства і зла, і думки, що звичайні люди були змушені чинити незрозуміле не стільки керуючись ненавистю та ідеологією, скільки честолюбством, і нездатністю співпереживати. Не менш проблематичною була думка про те, що жертви обманювали себе і самі згоджувались на власне знищення[345]. Перш, ніж Арендт змалювала Айхмана, його описували як «найзліше чудовисько людства»[346] (як писала «Нью-Йорк Таймс»), а також представника «жорстокого злочину, що не має аналогів в історії», «винищення європейських євреїв»[329]. Як виявилося, Арендт та інші вірно вказали, що оцінка Айхмана стороною обвинувачення, як архітектора і головного техніка Голокосту, не була цілком достовірною[347].

Роджер Берковіц стверджує, що Арендт ані не захищала Айхмана, ні не заперечувала, що його дії були злом і що він антисеміт, і що його не слід страчувати за його дії. Але швидше писала, щоб ми розуміли, що ці дії не були ні жахливими, ні садистськими. Зрозумівши Айхмана, стверджує Арендт, ми можемо зрозуміти більше правди про природу зла, як те що люди беруть участь у злодіяннях від нездатності критично дослідити сліпу відданість ідеологіям, які забезпечують відчуття сенсу в самотньому і чужому світі. Таким чином, вона підсумовує, бездумна завзятість — це обличчя зла в сучасному світі[25]. Також Арендт не була єдиною, хто висловлював занепокоєння з приводу ролі, яку відігравав Юденрат[348].

Відкидання опису Айхмана, зробленого Арендт[349], та звинувачення її у расизмі продовжуються й далі[350], хоча значна їх частина ґрунтується на інформації, що не була доступна під час судового розгляду[339]. Питання щодо фактичної точності були спірними, як і те чи Айхман просто прикидався. Ірвінґ Гов, один з її критиків, розповів, як питання Айхмана спричинило те, що можна назвати «громадянською війною» серед нью-йоркських інтелектуалів. Гов справедливо переконав, що «такі суперечки ніколи не врегулювати. Вони стихають, гаснуть і знову спалахують»[148]. Таким чином, поява фільму Ганна Арендт 2012 року знову пожвавила цю суперечку. Берковіц каже, що ствержувати, що Арендт виправдовує Айхмана як просто людину, яка виконувала накази, є неправильним прочитанням книги. Насправді вона стверджувала, що Айхман діяв і з переконання також, і навіть, часом не виконував наказів, як-от наказу Гіммлера. Айхман був, як стверджує Берковіц, «тим, хто переконаний, що жертвує легкою мораллю задля вищого блага»[351]. Після цих суперечок з'явився консенсус, що попри те, чи мала Арендт рацію щодо Айхмана чи ні, вона мала рацію щодо природи зла[352], яке у тих жахливих подіях може надто легко виникнути з рутинних джерел. Опис природи зла Арендт виявився стійким і позачасовим своєю значимістю[214].

Попри те, що про ставлення Арендт до Айхмана вже багато сказали, Ада Ушпіз, у своєму документальному фільмі «Vita Activa: Дух Ханни Арендт»[232] 2015 року, зобразила його в значно ширшому контексті використання раціональності для пояснення, здавалося б, ірраціональних історичних подій[lower-alpha 37].

В інтерв'ю з Йоахімом Фестом 1964 року[353] Арендт запитали про захист Айхмана і про те, що він зробив принцип Канта обов'язку покори керівним принципом усього свого життя. Арендт відповіла, що це обурливо, і що Айхман зловживає Кантом, не враховуючи елемент судження, необхідного для оцінки власних дій — «Ніхто не має, згідно з Кантом, права підкорятися» (нім. Kein Mensch hat bei Kant das Recht zu gehorchen), сказала вона, перефразовуючи Канта. Посилання було на працю Канта «Релігія в межах чистого розуму» 1793 року (Die Religion innerhalb der Grenzen der bloßen Vernunft), де він говорить:

Кажуть, «Ми повинні слухати Бога, а не людину», — це означає не більше ніж це, тобто, якщо будь-яке земне законодавство має щось негайно суперечливе моральному закону, послух не повинен надаватися[354]. Оригінальний текст (нім.) Der Satz 'man muß Gott mehr gehorchen, als den Menschen' bedeutet nur, daß, wenn die letzten etwas gebieten, was sich böse (dem Sittengesetz unmittelbar zuwider) ist, ihnen nicht gehorcht werden darf und soll[355].

Кант чітко визначає вищий моральний обов'язок, ніж просто віддавання Цезарю. Сама Арендт написала у своїй книзі: «Це було обурливим, і це також незрозуміло, оскільки моральна філософія Канта настільки тісно пов'язана з розумовою здатністю людини, що виключає сліпий послух»[356]. Арендт перервала свою відповідь Фесту аби прочитати «Ніхто не має обов'язку слухатися» (Niemand hat das Recht zu gehorchen), рядки що широко використовуються, хоча вони втілюють погляд її моральної філософії[149][357].

Напис Niemand hat das Recht zu gehorchen став одним зі знакових, його нанесли на стіну будинку, в якому Ганна Арендт народилася (див. Пам'яті)[358]. 2017 року цю фразу трьома офіційними мовами регіону додали на барельєфі фашистського періоду у Palazzo degli Uffici Finanziari (1942), на площі Piazza del Tribunale[lower-alpha 38] міста Больцано, Італія поряд з Муссоліні і словами «Повірте, Підкоріться, Бийтеся» (Credere, Obbedire, Combattere)[359][lower-alpha 39][251][359].

Ці слова також з'являються в інших мистецьких творах, що містять політичні послання, як-от інсталяція Вілфріда Ґерстеля 2015 року, що породила концепцію опору диктатурі, як це сказано у її нарисі «Особиста відповідальність за диктатуру» (1964)[102][236].

• Zebadúa Yáñez, Verónica (18 листопада 2017). Reading the Lives of Others: Biography as Political Thought in Hannah Arendt and Simone de Beauvoir. Hypatia 33 (1): 94–110. ISSN 0887-5367. doi:10.1111/hypa.12383.

• Ojakangas, Mika, ред. (2010). Hannah Arendt: Practice, Thought and Judgement. Collegium (Special issue) 8.
  • Ojakangas, Mika (2010). Arendt, Socrates, and the Ethics of Conscience. с. 67–85.
• Durst, Margarete (2004). Birth and Natality in Hannah Arendt. с. 777–797. ISBN 9789401000475.
• Hannah Arendt. Social Research (Special issue) 44 (1). Spring 1977. JSTOR i40043622.

• Berkowitz, Roger. Album notes for Hannah Arendt: A brief biography. Zeitgeist Films.

• Hannah Arendt [Film]. British Board of Film Classification.
  • Weigel, Moira (16 липня 2013). Heritage Girl Crush: On "Hannah Arendt". Los Angeles Review of Books (Review). Процитовано 18 серпня 2018.
• Hannah Arendt [Radio panel discussion]. Процитовано 20 вересня 2018.
• Vita Activa - The Spirit of Hannah Arendt (Documentary) [Film]. Zeitgeist Films.
  • Scott, A. O. (5 квітня 2016). Review: In 'Vita Activa: The Spirit of Hannah Arendt,' a Thinker More Relevant Than Ever. Нью-Йорк таймс (Review).

• Baier, Annette (1995). Moral Prejudices: Essays on Ethics. Harvard University Press. ISBN 978-0-674-58716-8.
  • «Ethics in many different voices» pp. 247–268, see also revised versions as Baier, (1998, pp. 247–268) and Baier, (1997, pp. 325–346)
• Bernstein, Richard J. (2018). Why Read Hannah Arendt Now?. Wiley. ISBN 978-1-5095-2863-9.
• Clément, Catherine (2001) [1999 Calmann-Lévy]. Martin et Hannah [Martin and Hannah: A Novel]. translated from French by Julia Shirek Smith. Prometheus Books. ISBN 978-1-57392-906-6.
  • Schroeder, Steven (2002). Review of "Martin and Hannah: A Novel". Essays in Philosophy (Review) 3 (1). ISSN 1526-0569.
• Copjec, Joan, ред. (1996). Radical Evil. Verso. ISBN 978-1-85984-911-8.
• Hattem, Cornelis Van; Hattem, Kees van (2005). Superfluous people: a reflection on Hannah Arendt and evil. University Press of America. ISBN 978-0-7618-3304-8.
• Kakutani, Michiko (2018). The Death of Truth: Notes on Falsehood in the Age of Trump. Crown/Archetype. ISBN 978-0-525-57484-2.
  • Hayes, Chris (18 липня 2018). Michiko Kakutani's Book About Our Post-Truth Era. Нью-Йорк таймс (Review). Процитовано 3 вересня 2018.
• Keen, David (2006). Endless war? Hidden functions of the "war on terror". Pluto Press. ISBN 978-0-7453-2417-3. (see also excerpt at Keen, (2007)
• Lamey, Andy (2011). Frontier Justice: The Global Refugee Crisis and What To Do About It. Doubleday Canada. ISBN 978-0-307-36792-1.
• Milgram, Stanley (2017) [1974]. Obedience to Authority. HarperCollins. ISBN 978-0-06-280340-5. (see also Obedience to Authority)
• Oatley, Keith (2018). Our Minds, Our Selves: A Brief History of Psychology. Princeton University Press. ISBN 978-1-4008-9004-0.
• Simmons, William Paul (2011). Human Rights Law and the Marginalized Other. Cambridge University Press. ISBN 978-1-139-50326-6.
  • Simmons, William Paul (2011). Arendt, Little Rock, and the Cauterization of the Marginalized Other (Essay).
• Swedberg, Richard; Agevall, Ola (2016). The Max Weber Dictionary: Key Words and Central Concepts (вид. 2nd). Stanford University Press. ISBN 978-1-5036-0022-5.
• Weber, Hermann; Drabkin, Jakov; Bayerlein, Bernhard H., ред. (2014). Deutschland, Russland, Komintern. II Dokumente (1918–1943): Nach der Archivrevolution: Neuerschlossene Quellen zu der Geschichte der KPD und den deutsch-russischen Beziehungen [Germany, Russia, Comintern. II Documents (1918-1943): After the Archive Revolution: New sources on the history of the KPD and German-Russian relations]. Berlin: Walter de Gruyter GmbH & Co KG. ISBN 978-3-11-033978-9.

• Арендт, Ганна // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
• H. Ротар. Арендт (Arendt) Ганна // Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови). — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 38. — ISBN 978-966-611-818-2.
• Принц, Алоїз (2016). Ханна Арендт або Любов до світу. К.: Темпора. с. 342. ISBN 9786175692653.
• AAAS (2018). Book of members, 1780 – present: A. Cambridge MA: American Academy of Arts and Sciences. с. 18. Процитовано 27 липня 2018.
• Ettinger, Elzbieta (1997) [1995]. Hannah Arendt/Martin Heidegger. Yale University Press. ISBN 978-0-300-07254-9.
  • Brent, Frances (30 травня 2013). Arendt's Affair. Tablet (Review).
• Grunenberg, Antonia (2003). Arendt (нім.). Фрайбург: Herder. ISBN 978-3-451-04954-5.
• — (2017). Hannah Arendt and Martin Heidegger: History of a Love. Indiana University Press. ISBN 978-0-253-02718-4.
• Heller, Anne Conover (2015). Hannah Arendt: A Life in Dark Times. Houghton Mifflin Harcourt. ISBN 978-0-544-45619-8. excerpt
• Kristeva, Julia (2001) [1999 Фаяр (видавництво)]. Le Génie féminin: Hannah Arendt [Hannah Arendt]. translated from the French by Ross Guberman. Columbia University Press. ISBN 978-0-231-12102-6.
• Maier-Katkin, Daniel (2010a). Stranger from Abroad: Hannah Arendt, Martin Heidegger, Friendship and Forgiveness. W. W. Norton. ISBN 978-0-393-07731-5.
• May, Derwent (1986). Hannah Arendt. Penguin Books.
• Nixon, Jon (2015). Hannah Arendt and the Politics of Friendship. Bloomsbury Publishing. ISBN 978-1-4725-0754-9.
• Stangneth, Bettina (2014). Eichmann Before Jerusalem: The Unexamined Life of a Mass Murderer. Knopf Doubleday Publishing Group. ISBN 978-0-307-95968-3.
• Vowinckel, Annette (2004). Hannah Arendt: zwischen deutscher Philosophie und jüdischer Politik [Hannah Arendt: Between German philosophy and Jewish politics] (german). Lukas Verlag. ISBN 978-3-936872-36-1. (full text)
• Young-Bruehl, Elisabeth (2004) [1982]. Hannah Arendt: For Love of the World (вид. Second). Yale University Press. ISBN 978-0-300-10588-9. (updated by way of a second preface, pagination unchanged)[lower-alpha 1]

• Shenhav, Yehouda (3 травня 2007). All Aboard the Arendt Express. Гаарец (Review). Процитовано 30 липня 2018.
• Berkowitz, Roger; Storey, Ian, ред. (2017). Artifacts of Thinking: Reading Hannah Arendt's Denktagebuch. Oxford University Press. ISBN 978-0-8232-7217-4.
• Bernauer, J.W., ред. (1987). Amor Mundi: Explorations in the Faith and Thought of Hannah Arendt. Springer Science+Business Media. ISBN 978-94-009-3565-5.
  • Bernauer, James W. (1987a). The Faith of Hannah Arendt: Amor Mundi and its Critique — Assimilation of Religious Experience. с. 1–28.
• Bernstein, Richard J. (2013). Hannah Arendt and the Jewish Question. Wiley. ISBN 978-0-7456-6570-2.
• Birmingham, Peg (2006). Hannah Arendt and Human Rights: The Predicament of Common Responsibility. Indiana University Press. ISBN 978-0-253-11226-2.
• Courtine-Denamy, Sylvie (2000) [1997 Éditions Albin Michel]. Trois femmes dans de sombres temps [Three Women in Dark Times: Edith Stein, Hannah Arendt, Simone Weil, or Amor fati, amor mundi]. trans. from French by GM Goshgarian. Cornell University Press. ISBN 978-0-8014-8758-3.
• Grunenberg, Antonia (2018). Hannah Arendt-Studien / Hannah Arendt Studies (en, de). Peter Lang. Процитовано 27 серпня 2018.
• Hinchman, Lewis P.; Hinchman, Sandra, ред. (1994). Hannah Arendt: Critical Essays. SUNY Press. ISBN 978-0-7914-1853-6.
• Luban, David. Arendt After Jerusalem: The Moral and Legal Philosophy. To be published. Процитовано 14 грудня 2018.
• Ring, Jennifer (1998). The Political Consequences of Thinking: Gender and Judaism in the Work of Hannah Arendt. SUNY Press. ISBN 978-1-4384-1739-4.
• Swift, Simon (2008). Hannah Arendt. Routledge. ISBN 978-1-134-09355-7.
• —, ред. (2000). The Cambridge Companion to Hannah Arendt. Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-64571-3. text at Pensar el Espacio Público

• Augustine, Saint (1995). In Joannis evangelium tractatus [Tractates on the Gospel of John, 111-24]. trans. John W Rettig. CUA Press. ISBN 978-0-8132-0092-7.
• — (2008). Tractatus in epistolam Joannis ad Parthos [Homilies on the First Epistle of John]. trans. Boniface Ramsay. Фоколяри., available in Latin as
• — (1793). Die Religion innerhalb der Grenzen der bloßen Vernunft. Königsberg: Friedrich Nicolovius. с. 99.
• — (1838). Religion Within the Boundary of Pure Reason. translated from German by J W Semple. Edinburgh: Thomas Clark. с. 125.
• Lazare, Bernard (2016) [1898 Kadimah, Paris]. Le Nationalisme Juif. Ашетт Лівр. ISBN 978-2-01-359879-8. facsimile text at Національна бібліотека Франції, and reproduced on Вікіджерела
• Rühle-Gerstel, Alice (1932). Das Frauenproblem der Gegenwart: eine psychologische Bilanz [Contemporary Women's Issues: A psychological balance sheet] (нім.). S. Hirzel.
• Weber, Max (1978) [1922]. У Roth, Guenther; Wittich, Claus. Wirtschaft und Gesellschaft: Grundriss der verstehenden Soziologie [Economy and Society: An Outline of Interpretive Sociology]. University of California Press. ISBN 978-0-520-03500-3. full text available on Інтернет-архів
• Weil, Hans (1967) [1930]. Die Entstehung des deutschen Bildungsprinzips [The Origin of the German Educational Principle]. H. Bouvier.

• Baier, Annette C (1997). Ethics in many different voices. с. 325–346., in May та Kohn, (1997)
• Brocke, Edna (2009a). Afterword. "Big Hannah" - My Aunt. с. 512–522., in Arendt, (2009a)
• Canovan, Margaret (2013). Introduction. с. vii–xx. ISBN 9780226924571., in Arendt, (2013)
• Elon, Amos (2006a). Introduction. с. xxi. ISBN 9781101007167., in Arendt, (2006a)
• Fry, Karin (2014). Natality. с. 23–35., in Hayden, (2014)
• Gould, Carol (2009). Hannah Arendt and Remebrance. с. 65–72. ISBN 9781461636564., in Richter, (2009)
• Kippenberger, Hans (8 лютого 1936). 376a. Vertraulicher Bericht Kippenbergers uber den Parteiselbstschutz (PSS) der KPD [Confidential report by Kippenberger on the party self-protection of the KPD]. Moscow. с. 1182–1185., in Weber et al, (2014)
• Luban, David (1994). Explaining Dark Times: Hannah Arendt's Theory of Theory. с. 79–110., in Hinchman та Hinchman, (1994)
• Scott, Joanna Vecchiarelli; Stark, Judith Chelius (1996). Preface: Rediscovering Love and Saint Augustine. с. vii–xviii. ISBN 9780226025964., in Arendt, (1996)
• Weyembergh, Maurice (1999). Remembrance and Oblivion. с. 79–96. ISBN 9789042907812., in Hermsen та Villa, (1999)

• Baron, Salo (2007). «Conference on Jewish Social Studies». Encyclopaedia Judaica. Thomson Gale. https://www.encyclopedia.com/religion/encyclopedias-almanacs-transcripts-and-maps/conference-jewish-social-studies. Процитовано 5 січня 2019.
• d'Entreves, Maurizio Passerin (2014). «Hannah Arendt». Hannah Arendt. Стенфордський університет. https://plato.stanford.edu/entries/arendt/. Процитовано 6 лютого 2019. (Version: January 2019)
  • Whitfield, Stephen J. (1998). Hannah Arendt (1906 - 1975). с. 61–64. Процитовано 25 липня 2018., in Hyman та Moore, (1998)
• Wood, Kelsey (7 січня 2004). «Hannah Arendt». Hannah Arendt. The Literary Dictionary Company Limited. https://www.litencyc.com/php/speople.php?rec=true&UID=143. Процитовано 24 липня 2018.
• Yar, Majid. «Hannah Arendt (1906—1975)». Hannah Arendt (1906—1975). https://www.iep.utm.edu/arendt/. Процитовано 18 липня 2018.
• Cullen-DuPont, Kathryn (2014) [1996]. «Encyclopedia of Women's History in America». Encyclopedia of Women's History in America (2nd вид.). Infobase Publishing. ISBN 978-1-4381-1033-2. https://books.google.com/books?id=oIro7MtiFuYC.

• Adelman, Jeremy (Spring 2016). Pariah: Can Hannah Arendt Help Us Rethink Our Global Refugee Crisis?. Wilson Quarterly. Архів оригіналу за 6 жовтня 2018. Процитовано 2 вересня 2018.
• Austerlitz, Saul (30 травня 2013). A New Movie Perpetuates the Pernicious Myth of Hannah Arendt. The New Republic.
• Bernstein, Richard (19 серпня 2018). The Urgent Relevance of Hannah Arendt. The Philosophers' Magazine (82): 24–31.
• Gellhorn, Martha (February 1962). Eichmann and the Private Conscience. The Atlantic., reprinted in Gellhorn, (1988, pp .217–233)
• Heinrich, Kaspar (19 листопада 2013). Fotografien von Fred Stein: Der Poet mit der Kleinbildkamera. Шпіґель (german).
• Held, Virginia; Kazin, Alfred (21 жовтня 1982). Feminism & Hannah Arendt. The New York Review of Books.
• Howe, Irving (5 червня 2013). Banality and Brilliance. Dissent. Процитовано 6 вересня 2018.
• Jones, Kathleen B. (12 листопада 2013). Hannah Arendt's Female Friends. Los Angeles Review of Books. Процитовано 18 серпня 2018.
• Kirsch, Adam (12 січня 2009). Beware of Pity: Hannah Arendt and the power of the impersonal. The New Yorker. Процитовано 25 липня 2018.
• Kohler, Lotte (21 березня 1996). The Arendt/Heidegger Affair. The New York Review of Books.
• Maier-Katkin, Daniel (2010). How Hannah Arendt Was Labeled an "Enemy of Israel". Tikkun 25 (6): 11–14. ISSN 2164-0041.
• Obermair, Hannes (April 2018). Da Hans a Hannah—il "duce" di Bolzano e la sfida di Arendt [From Hans to Hannah—Mussolini in Bolzano and Arendt's Challenge]. Il Cristallo. Rassegna di Varia Umanità (italian) 60 (1): 27–32. ISBN 978-88-7223-312-2. ISSN 0011-1449.
• Seliger, Ralph (15 квітня 2011). Hannah Arendt: From Iconoclast to Icon. Tikkun. Процитовано 16 січня 2016.
• Wieseltier, Leon (7 жовтня 1981). Understanding Anti-Semitism: Hannah Arendt on the origins of prejudice. The New Republic. Процитовано 2 вересня 2018.

• Bernstein, Richard J. (20 червня 2018). The Illuminations of Hannah Arendt. Нью-Йорк таймс.
• Bird, David (4 грудня 1975). Hannah Arendt, Political Scientist Dead. Нью-Йорк таймс (Obituary). Процитовано 24 липня 2018.
• Butler, Judith (29 серпня 2011). Hannah Arendt's challenge to Adolf Eichmann. The Guardian. Процитовано 13 грудня 2018.
• Frantzman, Seth J. (5 червня 2016). Hannah Arendt, white supremacist It's time to admit that through Arendt's writing runs a thread of European white supremacy. Джерусалем пост.
• Grenier, Elizabeth (2 лютого 2017). Why the world is turning to Hannah Arendt to explain Trump. DW.
• Invernizzi-Accetti, Carlo (6 грудня 2017). A small Italian town can teach the world how to defuse controversial monuments. Гардіан. Процитовано 5 вересня 2018.
• Moreira, Cristiana Faria (23 грудня 2017). Hannah Arendt. A passagem por Lisboa a caminho da liberdade. Publico (порт.).
• Pfeffer, Anshel (9 травня 2008). Dear Hannah. Гаарец. Процитовано 27 липня 2018.
• Sznaider, Natan (20 жовтня 2006). Human, citizen, Jew. Гаарец. Процитовано 27 липня 2018.
• Tavares, Rui (10 грудня 2018). Hannah Arendt em Lisboa. Publico (порт.).
• Walters, Guy (19 січня 2015). Don't be fooled - Eichmann was a monster. The Telegraph. Процитовано 21 серпня 2018.
• Williams, Zoe (1 лютого 2017). Totalitarianism in the age of Trump: lessons from Hannah Arendt. Гардіан.
• Killer of 6,000,000; Adolf Eichmann. Нью-Йорк таймс. 26 травня 1960. с. 18.
• 'Show' Trial Promised. Нью-Йорк таймс. 28 травня 1960. с. 9.

• Herman, Dana (2008). Hashavat Avedah: a history of Jewish Cultural Reconstruction, Inc. (Дипломна робота). Montreal: Department of History, Університет Макгілла.
• Miller, Joshua A (August 2010). Hannah Arendt's theory of deliberative judgement (Дипломна робота). Університет штату Пенсильванія.

• Ali, Amro (25 квітня 2017). "We Refugees" – an essay by Hannah Arendt.
• Fred Stein: Hannah Arendt, photograph (1944): Philosopher in a contemplative pose. Arts in Exile (Virtual exhibition). Процитовано 2 серпня 2018.
• Heuer, Wolfgang. Zeitschrift für politisches Denken (english, german). Процитовано 14 серпня 2018.
• Barry, James, ред. (2017). Arendt Studies (journal). Процитовано 14 серпня 2018.
• Addison, Sam (1972–1974). Hannah Arendt: The Life of the Mind. Gifford Lectures. Абердинський університет.
• Hannah Arendt & the University of Heidelberg. Between Truth and Hope. 30 жовтня 2016. Архів оригіналу за 29 серпня 2018. Процитовано 28 серпня 2018.
• Hannah Arendt. Vertrauen in das Menschliche (Exhibition brochure) (нім.). Goethe-Institut. 2011. Процитовано 31 серпня 2018.
• Krieghofer, Gerald (1 липня 2017). "Niemand hat das Recht zu gehorchen." Hannah Arendt (angeblich). Zitaträtsel. Процитовано 5 вересня 2018.
• Miller, Joshua A. (25 вересня 2017). How the Schocken Books collections changed Arendt scholarship. Anotherpanacea. Процитовано 5 вересня 2018.
• Obedience and Dictatorship. Desperado Philosophy. 22 грудня 2017. Процитовано 6 вересня 2018.
• Hill, Samantha Rose (26 березня 2017). What does it mean to love the world? Hannah Arendt and Amor Mundi. openDemocracy. Процитовано 8 вересня 2018.
• Brecht, Bertolt. An die Nachgeborenen. Lyrik-line: Listen to the poet (нім.). Haus für Poesie. Процитовано 14 вересня 2018. — includes Brecht reading (english)
• Waterhouse, Peter (July 2013). Truth And Translation. European Institute for Progressive Cultural Policies (EIPCP).
• Gold, Hannah (29 січня 2017). Amazon Needs to Restock Hannah Arendt's The Origins of Totalitarianism. Jezebel. Процитовано 20 вересня 2018.
• Hannah Arendt. kulturreise-ideen (нім.). Процитовано 8 жовтня 2018.
• Hill, Samantha Rose (6 грудня 2015). A Meditation on Arendt, Rilke, & Guns (англ.). Hannah Arendt Center. Процитовано 17 жовтня 2018.
• Rilke, Rainer Maria (1912–1922). Duineser Elegien (нім.). Zeno. Процитовано 17 жовтня 2018. (English translation by A. S. Kline 2004)
• Paula, Luisa (28 грудня 2018). Hannah Arendt em Lisboa. Espaço Crítico (порт.). Процитовано 20 лютого 2019.

• AAAL. Academy Members: Deceased. Members. American Academy of Arts and Letters. Процитовано 28 липня 2018.
• Heller, Anne C (6 липня 2015). Hannah Arendt: A Brief Chronology. Процитовано 17 серпня 2018.
• Ludz, Ursula (2005). Vita Hannah Arendt. HannahArendt.net (нім.). с. 251–256. Процитовано 16 вересня 2018., in Arendt, (2005)
• Schoenberg, Randy (23 травня 2018). Hannah Arendt. Geni. Процитовано 27 липня 2018.

• Bernstein, Richard J. (2017). Hannah Arendt Center. New York: The New School for Social Research. Процитовано 14 серпня 2018.
• Hannah Arendt Centre. Institut für Philosophie: Carl von Ossietzky Universität Oldenburg. Процитовано 27 серпня 2018.
• Hannah Arendt Center for Political Studies. Department of Human Sciences, University of Verona. 2018. Процитовано 10 вересня 2018.
• Hannah Arendt Gymnasium, Berlin (German). 2018. Процитовано 1 серпня 2018.
• Dries, Christian (July 2018). Vita Günther Anders (1902-1992). Translated by Christopher John Müller. Internationale Günther Anders Gesellschaft. Архів оригіналу за 14 жовтня 2017. Процитовано 11 вересня 2018.
• GDW (2016). Hannah Arendt. Exile and Resistance. German Resistance Memorial Center. Процитовано 19 вересня 2018.
• Hannah Arendt Tage. Das offizielle Portal der Region und der Landeshauptstadt Hannover. City of Hanover. Процитовано 24 липня 2018.
  • Hannah Arendt in Hannover. Das offizielle Portal der Region und der Landeshauptstadt Hannover. City of Hanover. 22 серпня 2017. Процитовано 24 липня 2018.
• CAS (2011). Guide to the Center for Advanced Studies Records, 1958 - 1969. Wesleyan University Library. Процитовано 27 липня 2018.
• UNHCR (2 серпня 2017). Arendt, Hannah. UNHCR Central Europe. Процитовано 2 серпня 2018.

• The Hannah Arendt Center for Politics and Humanities at Bard College. Процитовано 14 серпня 2018.
  • McCarthy House. About Us (англ.). The Hannah Arendt Center. Процитовано 18 вересня 2018.
  • Bard. The Hannah Arendt Collection. Hannah Arendt Center, Stevenson Library, Bard College. Процитовано 29 липня 2018.
    • Kettler, David (2009). Hannah Arendt Collection: Arendt on Mannheim. Процитовано 21 вересня 2018.
  • The Hannah Arendt Center. Medium. Процитовано 20 вересня 2018.
  • Amor Mundi. Medium. Процитовано 26 жовтня 2018.
  • Film Screening: In Search of The Last Agora. Hannah Arendt Center News. 15 листопада 2018. Процитовано 13 березня 2019.

• Rue Hannah Arendt. Google Maps. Процитовано 8 жовтня 2018.

• «Hannah Arendt (1906—1975)». Internet Encyclopedia of Philosophy. 1988. http://www.iep.utm.edu/wp-content/media/arendt-257x300.jpg. Процитовано 18 липня 2018.
• Hannah Arendt, stamp, Germany 2006 (Photograph of commemorative stamp). Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. 2006. Процитовано 2 серпня 2018.
• Map of location of Hannah Arendt Straße, Berlin. GeoHack (Map). Процитовано 30 липня 2018.
• Stein, Fred (2018). Hannah Arendt, 1944. Portrait Portfolio (Photographic portrait). Fred Stein Archive. Процитовано 1 серпня 2018.
• Hannah Arendts Erkennungskarte der Universität Heidelberg 1928. Bild des Monats (Student identity card). Гайдельберзький університет Рупрехта-Карла. November 2015. Процитовано 28 серпня 2018.
• Arendt, Hannah (1975). Life of the Mind: Judging. ISBN 9780226025957.
• Cover. Saturday Review of Literature (Cover image). 24 березня 1951. Процитовано 25 вересня 2018.
• Plaque. Lisbon City Council. 10 грудня 2018. Процитовано 25 вересня 2018.

1. 1st ed. Preface ix–xxv; 2nd ed. Preface to Second Edition ix–xxxvi, Preface xxxvii-l