Сили самооборони Японії

Сили самооборони Японії (яп. 自衛隊, じえいたい, дзіейтай; англ. Japan Self-Defense Forces, JSDF) — державна організація оборони Японії заснована з 1 липня 1954 року. Виконує роль збройних сил, хоча не має відповідного юридичного статусу. Діяльність сил самооборони регулюється Конституцією Японії, законом про сили самооборони та низкою положень із дотичних законів та урядових указів.

Сили самооборони Японії
日本国自衛隊
じえいたい
Прапор сил самооборони
Засновані 9 червня 1954
Види збройних сил
Сухопутні сили самооборони Японії
Морські сили самооборони Японії
Повітряні сили самооборони Японії
Штаб Японія, місто Токіо
Командування
Міністр оборони Нобуо Кісі
Командувач Фуміо Кісіда
Начальник штабу адмірал Катсутоші Кавано
Людські ресурси
Вік 18—27 роки
Населення у
призовному віці
27 003 112 ч., віком 18–49 (2005),
26 153 482 ж., віком 18–49 (2005)
Придатних для
військової служби
22 234 663 ч., віком 18–49 (2005),
21 494 947 ж., віком 18–49 (2005)
Щорічно досягають
призовного віку
683 147 ч. (2005),
650 157 ж. (2005)
Активні службовці 239 430
Резерв 57 899
Витрати
Бюджет $ 48,8 мільярдів[1] (2008)
Відсоток у ВВП 1% (2004)

Сили самооборони Японії у Вікісховищі

Історія

Заснування

1945 року, в результаті поразки Японії у Другій світовій війні, країну було окуповано силами США та СРСР, а її Збройні сили Імперська армія та Імперський флот — розпущено. 3 травня 1947 року, за вказівкою американців, було ухвалено нову Конституцію Японії, 9 стаття якої проголошувала відмову країни від війни як методу ведення міжнародної політики, забороняла утримувати власні сухопутні, морські та повітряні військові сили, а також не визнавала право японців на ведення війни[2][3].

Попри це, після спалаху Корейської війни 25 червня 1950 року та передислокації військ США, що квартирувалася в Японії, до Корейського півострова, Японія опинилася беззахисною, тому головнокомандувач окупаційними силами в Японії Дуглас Макартур 8 липня того ж року дав вказівку створити національний резерв із 75 тисяч японських поліцейських та збільшити кількість Берегової охорони до 8 тисяч осіб з метою захисту і оборони країни. 10 серпня окупаційна адміністрація проголосила наказ про створення Національного поліцейського резерву, що набув чинності з дня проголошення[4]. Наказ не було ратифіковано японським Парламентом, але його виконання почалося негайно, поклавши початок формуванню нових збройних сил Японії. Формально національний поліцейський резерв підпорядковувався Кабінету міністрів Японії, а його завданнями були підтримання правопорядку на території країни та допомога поліції. Проте насправді ним керувала окупаційна адміністрація, яка перетворила резерв на невелику сухопутну армію, дислоковану у 4 військових округах Японії з метою виконання обов'язків окупаційних сил США. Особовий склад Національного поліцейського резерву було озброєно американською зброєю: гвинтівками, пістолетами, кулеметами, гранатометами та мінометами[3].

26 квітня 1952 року було ухвалено поправку до закону про Берегову охорону, за якою було створено парамілітарні Сили берегової охорони. На них покладалися обов'язки захисту життя і майна громадян, а також забезпечення правопорядку в японських берегових водах[3].

31 липня 1952 року Парламент Японії ухвалив закон про Управління безпеки, яке було створено при адміністрації прем'єр-міністра Японії. Йому підпорядковувалися сухопутні сили безпеки та морські сили охорони. За законом Управління мусило «підтримувати мир та порядок в Японії» і могло використовувати свої сили в особливих випадках «для захисту життя і майна громадян»[5][3]. Сили Управління було озброєно американськими гаубицями та танками, а також маленькими зв'язковими літаками. Наприкінці 1952 року, після укладання японсько-американського договору про позичання кораблів, японці отримали фрегати та великі десантні кораблі. Проте, попри процес озброєння, обов'язки сил Управління були лише поліційними.

1 травня 1954 року було підписано Договір про взаємну оборону Японії і США[6], за яким Японія почала відкрито отримувати американську військову допомогу та взяла на себе військові зобов'язання. Як наслідок, 9 червня 1954 року Парламент прийняв закон про заснування Управління оборони Японії та закон про Сили Самооборони, спрямовані на перетворення поліцейських частин Управління у повноцінне військо. За законами старе Управління національної безпеки скасовувалося, а на його основі було утворено нове квазіміністерське Управління оборони Японії. Сили Управління перейменовувалися на Сили Самооборони, що відтепер поділялися на три роди військ: армію, флот і авіацію. Прийняття обох законів завершило процес відновлення японських Збройних сил після Другої світової війни.

Холодна війна

З кінця 1950-х років функції Сил Самооборони поступово змінилися з поліцейських на військові, вони стали виконувати роль захисника Японії від потенційної військової загрози з суші, моря і повітря. До потенційних ворогів належали країни соціалістичного табору, насамперед, Північна Корея, Китай і СРСР. Після підписання 19 січня 1960 року Договору про взаємодію і безпеку між Японією і США, Сили Самооборони зобов'язані були брати спільну участь в операціях сил США, зокрема захисті Окінави[3].

1965 року, перед загрозою нової Корейської війни, японський уряд уклав з Республікою Корея, а 1969 року (під час спільної декларації Сато-Ніксона) офіційно затвердив курс на військову співпрацю з південними корейцями, вважаючи безпеку Республіки запорукою безпеки власної країни[3].

Організація

Відповідно до Закону про Сили Самооборони право здійснювати верховне командування й нагляд над Силами Самооборони, разом із Міністром оборони, має Прем'єр-міністр Японії, що представляє Кабінет Міністрів країни[7]. Це право реалізується за планом, затвердженим на засіданнях Кабінету Міністрів. У зв'язку з цим, зазвичай, Прем'єр-міністр Японії визначається як верховний головнокомандувач Сил Самооборони[3].

Міністр оборони очолює Міністерство оборони Японії, завідує адміністративними справами Сил Самооборони і має широкі повноваження в межах доручених йому питань. Він підпорядковується Прем'єр-міністру, виконує його вказівки щодо командування і нагляду над Силами Самооборони, і здійснює загальне керівництво Силами Самооборони. Міністру оборони допомагають віце-міністр оборони, два заступники віце-міністра, секретар, віце-міністр з адміністративних питань, радники, голови служб Міністерства оборони, Об'єднаний штаб, штаби сухопутних, військово-морських і повітряних Сил Самооборони[3].

Система радників існує лише в Міністерстві оборони. Радники призначаються з цивільних осіб і діють за наказом Міністра оборони. Вони допомагають йому визначати основний план реалізації завдань, пов'язаних з обов'язками Міністерства. Кількість радників не перевищує 10 осіб. Їхня головна роль — посилення цивільного контролю за діяльністю військових. Функції радників виконують також голови внутрішніх структур Міністерства: Секретаріату Міністра оборони, Відділу оборонної політики, Відділу керування та планування, Відділу кадрових питань та освіти і Відділу фінансів та забезпечення[3].

За Законом про заснування Міністерства оборони, Голови Секретаріату та Відділів Міністерства радять Міністру оборони щодо планування розвитку Сил Самооборони та шляхів виконання поставлених планів; затверджують плани розвитку всіх видів військ Сил Самооборони, представлені головами штабів видів військ Сил Самооборони; визначають зміст роботи Об'єднаного генерального штабу; здійснюють загальний нагляд та інспекцію усіх видів військ Сил Самооборони[8][3].

Об'єднаний штаб та штаби видів військ Сил Самооборони допомагають Міністру здійснювати безпосереднє командування Силами Самооборони в мирний і воєнний час[3]. Начальником Об'єднаного штабу є Голова Об'єднаного штабу, який має найвище звання і посаду в Силах Самооборони. Від часу існування Об'єднаної ради начальників штабів його повноваження було розширено завдяки посиленню японсько-американської співпраці у сфері оборони. Голова має право складати генеральні плани оборони і захисту країни, видавати основні накази в Силах Самооборони на час воєнних дій за особливим дозволом Міністра оборони, а також збирати та аналізувати інформацію військового характеру для допомоги Міністру. Крім цього, за наказом Міністра Голова має право керувати підрозділами спеціального призначення усіх видів військ Сил Самооборони на час війни, поліцейських акцій, захисту територіальних вод або природних катаклізмів[3]. З 1996 року йому підпорядковувався Розвідувальний центр Міністерства оборони, кількістю 1300 осіб, який збирає розвідувальні дані. Після 2006 року центр перейшов під безпосередній контроль Міністра.

Голови штабів сухопутних, військово-морських і повітряних Сил Самооборони допомагають Міністру оборони як найвищі радники у сфері своїх видів військ. Через них реалізується його право командування і нагляду над Силами Самооборони. Голови штабів здійснюють безпосередню перевірку особового складу, устаткування та виконання наказів у видах військ Силах Самооборони. Вони відповідають за реалізацію наказів Міністра певним військовим частинам[3].

Примітки

Джерела та література

Сили самооборони Японії // 『日本大百科全書』 [Енциклопедія Ніппоніка]. — 第2版. — 東京: 小学館, 1994—1997. — 全26冊. (яп.)

Посилання


This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.