Смикавець їстівний

Існує припущення, земляний горіх складав основу раціону австралопітеків Бойса, які жили приблизно 2 млн років тому. Рослина культивувалась населенням Стародавнього Єгипту, де мала важливе харчове значення. Археологи знаходили рослину в гробницях II—III тисячоліть до н. е. коло Тебів. Згадки про цю рослину є в Геродотових, Теофрастових і Плінієвих[1] працях.

В Іспанію смикавець їстівний був завезений арабами в середньовіччі та культивується там в комерційних масштабах, найбільше в області Валенсія. В меншій мірі вона культивується в інших країнах Середземномор'я та в Ґані. Земляний мигдаль — культура мало розповсюджена, хоча має високу поживність та приємний смак. Наприкінці XVIII століття земляний горіх потрапляє на терени Російської імперії, а відтак і нинішньої України. Рослина розповсюджувалась під назвою «сить», «зимовник»[2]. Теперішні назви «смикавець їстівний», «земляний мигдаль», «чуфа»), «цибора їдна», «чиберка» (походить від латинського «циперус»). У СРСР до «кукурудзяної революції» вона входила до державної сільськогосподарської програми.

Синоніми

Багаторічна рослина (в культурі вирощують як одноліток) висотою 30—90 см. Бульби смикавцю містять 20–27 % жирів, 15–20 % цукрози, 25–30 % крохмалистих речовин. Їх можна вживати в їжу в сирому та смаженому вигляді, підсмажені бульбочки — як замінник кави. У кондитерській промисловості бульби вживають як замінник солодкого мигдалю. Олія з неї нагадує смаком прованську (сорт маслинової олії).

Коренева система добре розвинута, з багатьма тонкими кореневищами, на яких утворюється велика кількість (за сприятливих умов до тисячі) невеличких довгастих бульбочок довжиною до 3 см та шириною 0,5—1 см. Забарвлення бульбочок від світло- до темно-коричневого з жовтавим або рожевим відтінком. На поверхні є 3-6 поперечних борозен. М'якоть біла, солодка на смак, консистенція тверда, хрумка. Тонкі прямі, тригранні в перерізі куці стебла, ростуть від бульбочок, несуть численні пучки лінійних грубих листків шириною 3—10 мм. Квіти дрібні, непримітні, двостатеві, зібрані в зонтичні суцвіття, запилюються вітром. В помірних широтах смикавець нормально росте й утворює бульбочки, але не квітне. Смикавець невибагливий до ґрунту, але дає ліпший врожай на родючих пухких ґрунтах, надає перевагу сонячним місцям та помірному поливу, на перезволоженому ґрунті росте гірше.

Тарілка з бульбочками земляного мигдалю

Бульбочки смикавцю їстівного великим планом

Бульбочки смикавцю їстівні, вони мають 17—25 % жирів, близько 20 % крохмалю, до 4 % білку і до 28 % цукру[1] та мають характерний солодкуватий горіховий присмак.

Їх вживають у їжу як у сирому, так і в підсмаженому стані. Оскільки бульбочки доволі тверді, рекомендується замочувати їх у воді перед вживанням. Подрібнені бульбочки додають до кондитерських виробів, роблять халву. В Іспанії з них готують солодкий прохолодний напій — орчату. Підсмажені подрібнені бульбочки використовують як замінник кави. Олія з бульбочок смикавцю за хімічним складом наближена до маслинової олії. Вона не висихає, густіє при окисленні, золотавого кольору і приємного смаку. Використовується при виготовленні кондитерських виробів і як столова олія. Також застосовується при виготовленні високоякісного мила. Зелень чуфи доволі декоративна, її можна вирощувати на клумбах або в якості бордюрної рослини. Сушене листя використовують як наповнювач до подушок при неспокійному сні.

• Список видів роду смикавець.

• Чуфа // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• ScienceDirect — Industrial Crops and Products: Yellow nut-sedge (Cyperus esculentus)(англ.)
• Plants For a Future: Cyperus esculentus(англ.)