Снейк

Канадський першопроходець Девід Томпсон вперше записав індіанську назву річки як Shawpatin, коли він спускався від верхів'їв до гирла в ході своєї експедиції 1800 року. Учасники експедиції Льюїса і Кларка 1805 дали річці назву «Льюїс» або «Льюїс-Форк» на честь Меріуезер Льюїса, який був першим з експедиції, хто побачив річку[29]. Вони також відзначили, що індіанські племена Снейк (насправді маються на увазі Шошони) називають річку Ki-moo-e-nim або Yam-pah-pa за назвою трави, яка повсюдно росте вздовж її берегів[30]. Пізніші дослідники сточища річки, багато з яких спочатку були учасниками експедиції Льюїса і Кларка, використовують ще кілька назв. Учасник Асторської експедиції, першопроходець Вілсон Прайс Хант, називає річку «Мед». Інші назви, пов'язані з річкою, включають «Шошони» (за назвою племені) і «Септін»[14]. Зрештою, за річкою закріпилася назва «Снейк».

Люди почали заселяти берега річки Снейк за 9 кілороків до Р.Х.. У східній частині долини річки є свідчення, що вказують на присутність тут культур Кловіс, Фолсом і Плано, які відносяться до періоду близько 8 Кілороків до Р.Х.. Перші торговці і дослідники відзначають присутність у сточищі річки Снейк регіональних торговельних пунктів; наступні археологічні розкопки показали, що деякі з таких пунктів достатньо древні. Так, торговий пункт, розташований в районі сучасного містечка Уїзер, існував вже близько 2,5 Кілороків до Р.Х.. Передбачається, що культура Фремонт сприяла історичному становленню шошонів, але достеменно це невідомо. Коні стали поширені серед місцевих індіанців близько 1700 року і досить сильно вплинули на культуру шошонів і північних пайютів[31][32]. У пониззі річки, на території штату Вашингтон, є кілька цікавих археологічних об'єктів. Один з найвідоміших і найдавніших з них — Печера Мармс, яка, проте, була затоплена після створення водосховища Герберт-Уест у 1968 році[33].

Велику частину сточища річки Снейк населяли 2 основні етнічні групи. Територія не-персе простягалася від південно-східної частини Колумбійського плато до північного Орегону і західного Айдахо, а територія шошонів займала Плато Снейк-Рівер як вище, так і нижче від водоспаду Шошони. Спосіб життя індіанців досить сильно різнився. В області нижче водоспадів економіка шошонів ґрунтувалася переважно на ловлі лосося, який піднімався по річці на нерест у величезних кількостях. Лосось був основою житті не-персе і більшості інших індіанських племен, що проживали нижче водоспадів. Життя в регіоні вище водоспадів значно відрізнялася. Плато Снейк-Рівер утворює один з небагатьох порівняно легких перевалів через головний хребет Скелястих гір на ділянці довжиною в сотні кілометрів, що сприяло взаємодії племен, що живуть на схід і на захід від гір. Це в свою чергу сприяло тому, що економіка шошонів ґрунтувалася переважно на торгівлі.

Згідно з легендою, не-персе спочатку проживали в долині річки Кліруотер — одного з нижніх приток річки Снейк. Вздовж цієї річки розташовувалося 26 поселення не-персе і ще 11 розташовувалися на річці Снейк між її гирлом і річкою Кліруотер. Існувало також кілька сіл на річках Салмон, Гранд-Ронд і Туканнон, а також в нижній частині каньйону Хеллс. Кількість лосося, щорічно проходить в ті часи, оцінюється в 4 мільйони особин у вдалі роки. На відміну від багатьох племен, що жили на південному сході сточища річки Снейк, не-персе вели осілий спосіб життя і проживали в постійних поселеннях. Вони підтримували торговельні відносини з Саліш і племенами, що проживали в середній частині річки Колумбія. У той же час, не-персе були ворогами шошонів та інших племен, що жили у верхній частині сточища річки Снейк [34].

Шошони були номадами; вони перейняли свою культуру від ранішої етнічної групи Бітеррут і від племен Великого Басейну які мігрували на північ через долину річки Овайхі. До XVIII століття територія шошонів простягалася від плато Снейк-Рівер далі на схід, на іншу сторону континентального вододілу, до верхньої частини басейну Міссурі, а також далі на північ, на територію Канади[35]. Епідемія віспи, принесена європейськими дослідниками і трапперами, знищила більшу частину шошонів на схід від Скелястих гір, проте вони продовжували контролювати сточище річки Снейк. Зрештою, культура шошонів фактично злилася з культурою північних паютів і баннок, які прийшли з Великого басейну і каньйону Хеллс відповідно. Баннок принесли з собою навички полювання на бізонів, а також коней, які вони придбали у європейців, що сильно змінило спосіб життя шошонів[36].

Експедиція Льюїса і Кларка 1804-06 років була першою американською експедицією, яка перетнула Скелясті гори і спустилася вниз по річках Снейк і Колумбія до Тихого океану[37].. Сам Льюїс був, ймовірно, першою білою людиною, що побачив сточище річки Снейк 12 серпня 1805, за кілька днів до решти частини експедиції, а також побачив долину річки Салмон з перевалу Лемі, в декількох милях від сучасного міста Салмон. Далі експедиція попрямувала на північ, спустившись по річках Лемі і Салмон і намагаючись спуститися по річці Снейк, але визнала це неможливим через небезпечні пороги. Просуваючись далі на північ, Льюїс і Кларк пройшли через річки Кліруотер і Лочса, після чого спустилися в пониззя річки Снейк і далі потрапили в річку Колумбія.

Наступні експедиції почали досліджувати річку Снейк і основні її притоки вже у 1806 році, відразу після повернення Льюїса і Кларка. Першим з таких дослідників був Джон Одуей, який у 1806 досліджував пониззя річки Салмон. Джон Колтер був першим з європейців, хто побачив верхів'я річки Снейк[38]. У 1810, Ендрю Генрі з групою трапперів відкрили притоку Хенріс-Форк, яка була названа на його честь. У 1811, Дональд Маккензі пройшов по нижній частині річки Снейк; пізніші дослідники сточища річки: Ульсон Прайс Хант, Рамзей Крукс, Франсіско Пайель, Джон Грей, Тьєрі Годдін і багато інших після 1830-х років. Багато хто з цих людей були учасниками експедиції Льюїса і Кларка, які повернулися сюди, щоб нанести на карту і детальніше дослідити певний район. Пізніше даний регіон продовжував досліджуватися трапперами в пошуках місць, багатих бобрами. Незабаром, єдиним значущим конкурентом у цій галузі стала Компанія Гудзонової затоки, яка вперше послала групу трапперів у 1819 році. Тим часом, в регіон стали проникати і американські траппера. Компанія Гудзонової затоки дала канадським трапперів розпорядження вбити так багато бобрів, скільки було можливо, що призвело чи не до викорінення цього виду в басейні річки Снейк. Аргумент був простий: «якщо немає бобрів, то для американців немає і причини щоб ​​приходити»[39]. Їх кінцевою метою було отримати контроль над всією територією Орегон, яка включала сучасні американські штату Вашингтон, Орегон і Айдахо, а також частини Монтани і Вайомінгу[40]. Проте, ця територія була приєднана до США.

У середині XIX століття виник Орегонський шлях, значна частина якого проходила вздовж річки Снейк. Шлях перетинав річку поблизу сучасного міста Онтаріо, штат Орегон; за кілька років на цьому місці була заснована поромна переправа. Інший перетин шляхом річки Снейк знаходився вище за течією, в місці відомому як «Переправа трьох островів», недалеко від гирла річки Бойсе. У даному місці на річці розташовувалися 3 острови (звідки й назва), які розділяли Снейк на 4 рукави, кожен з яких приблизно 61 м шириною. Деякі емігранти вирішувалися переходити Снейк вбрід, слідували вздовж західного боку річки і знову перетинали її поблизу Форт-Бойсе, в каньйоні Хеллс, продовжуючи йти по східній стороні каньйону, або спускаючись далі по річках Снейк і Колумбія до річки Уїлламетт , яка і була кінцевим пунктом шляху. Розумним аргументом використовувати «Переправу трьох островів» була краща забезпеченість травою і водою[41]. Пізніше на річці стали діяти кілька поромних переправ[42][43].

На річці розташовані ГЕС Палісейдс, ЕС Айдахо-Фоллс-Аппер, ЕС Gem State, ГЕС Американ-Фоллс, ГЕС Мінідока, ГЕС Мілнер, ГЕС Твін-Фоллс, ГЕС Shoshone Falls, ГЕС Аппер-Салмон-Фолс ГЕС Ловер-Салмон-Фоллз, ГЕС Блісс, ГЕС C.J.Strike, ГЕС Сван-Фолс, ГЕС Браунлі, ГЕС Оксбоу, ГЕС Геллз-Каньйон, ГЕС Ловер-Граніт, ГЕС Літтл-Гус ГЕС Ловер-Монументал, ГЕС Айс-Гарбор.

Перша гребля, Сван-Фолс, була побудована на річці Снейк у 1901. Сьогодні на річці побудовано в цілому 15 гребель, які відіграють важливу роль у житті населення регіону. Всі ці греблі можна розділити на 3 секції. Перша секція: від витоку і до ущелини Хеллс; тут є кілька невеликих гребель, побудованих головним чином для забезпечення зрошення. У районі ущелини Хеллс греблі забезпечують виробництво електроенергії. Греблі третьої секції (від ущелини Хеллс до гирла) побудовані переважно для зручностей навігації. Над будівництвом гребель на річці працювали багато державних і приватних компаній.

У рамках іригаційного проекту Мінідока, 1902 Бюро меліорації США видало Закон про Меліорацію, який передбачав відвід вод річки Снейк вище водоспаду Шошони для зрошення території близько 4500 км², а також створення водосховищ із загальним об'ємом води близько 5,1 км³[44]. Перші дослідження можливостей зрошення в даному регіоні вивчалися геологічною службою США з кінця XIX століття; проект був затверджений 23 квітня 1904[45] . Першою греблею, побудованої в рамках проекту, була гребля Мінідока, створена в тому ж 1904. ГЕС цієї греблі почала діяти у 1909, виробляючи 7 МВт електроенергії. До 1993 року її потужність була підвищена до 20 МВт[46]. У 1907, в рамках проекту у верхів'ях річки була побудована гребля Джексон-Лейк для додаткового зберігання води. У 1927 році вище греблі Мінідока була побудована дамба Американ-Фолс, яка була перебудована заново у 1978 році[45]. Пізніше були побудовані також інші греблі для зрошення, у тому числі Туїн-Фолс і Палісейдс.

Другим важливим проектом з будівництва дамб був проект Хеллс-Каньйон, який очолювався енергетичною компанією Айдахо і стартував у 1940-і роки. Три греблі, побудовані в рамках проекту, Браунлі, Оксбоу і Хеллс-Каньйон, розташовані у верхній частині ущелини Хеллс. Всі три греблі призначаються головним чином для виробництва електроенергії та боротьби з повенями і не мають шлюзів для суден і пристосувань для проходження риби[47]. Найвища з трьох гребель, Браунлі, була побудована у 1959 і виробляє 728 МВт електроенергії. Гребля Оксбоу була завершена у 1961, виробляючи 220 МВт енергії, а гребля Хеллс-Каньйон — у 1967, виробляючи 450 МВт електроенергії[48].

Третій проект з будівництва гребель стартував у 1945, і включав в себе створення гребель в пониззі річки, на ділянці нижче каньйону Хеллс, для забезпечення навігації на цій ділянці[49]. Греблі проекту: Лоуер-Граніт, Літл-Гус, Лоуер-Монументал і Айс-Харбор. Крім того, на всьому протязі ділянки були проведені днопоглиблювальні роботи. Всі греблі у нижній частині річки формують безперервний каскад водосховищ. Крім того, відразу після греблі Айс-Харбор на річці Колумбія розташоване водосховище Уаллула, утворене греблею Макнері.

Є плани з ліквідації гребель в пониззі річки Снейк; якщо подібні роботи будуть здійснені, то це буде найбільший проект з ліквідації гребель у США[50]. Видалення гребель обумовлене необхідністю відновлення популяцій лосося на річці Снейк та деяких її притоках, проте це призведе до значних втрат електроенергії[51].

Гребля Браунлі — найвища гребля в каньйоні Хеллс	Гребля Літл-Гус	Гребля Сван-Фолс — найдавніша гребля на річці Снейк, побудована у 1901	Гребля і водосховище Лоуер-Граніт

Спори і суперечності щодо чотирьох нижніх гребель на річці Снейк розгорілися, починаючи з останніх десятиліть XX століття. Основним аргументом на користь їх ліквідації є те, що дана дія дозволить мігруючим на нерест рибам досягати нижніх приток річки Снейк (річок Кліруотер, Туканнон і Гранд-Ронд) і розмножуватися в більших кількостях. Проте, прихильники демонтажу гребель зустріли запеклий опір з боку деяких громадських груп з Тихоокеанського Північного Заходу[52]. Вагомим аргументом проти служить те, що більша частина електроенергії регіону проводиться за рахунок гідроенергетики і видалення гребель буде сильним ударом по даній галузі. На освоєння ж інших джерел енергії, ймовірно, буде потрібно чимало часу. Демонтаж гребель завдасть також удар по судноплавству і можливостям зрошення. Прихильники руйнування дамб стверджують, що транспортування зерна в регіоні може успішно здійснюватися залізничним транспортом, крім того, лише одне з чотирьох водосховищ у пониззі річки активно використовується для зрошення[53][54].

У відповідь на конфлікт Конгрес США запропонував законопроект, що пропонує вивчити можливості демонтажу цих чотирьох гребель[55][56].. Замість цього план рекомендує вивчення наслідків зміни клімату та спроби розширення місць існування видів, тоді як усунення гребель вважає «останньою мірою»[57]. У лютому 2010 року суддя Джеймс Редден визнає цей план недостатнім і дає Національному управлінню океанічних і атмосферних досліджень три місяці на формулювання більш вдалого плану[58]. Новий план було представлено у травні 2010 року з кількома суттєвими змінами[59].

Пароплав на річці Снейк, 1898

Уламки пароплаву Annie Faxon після вибуху котла, 1893

Здійснення пароплавства на річці Снейк було набагато складніше, ніж на Колумбії. Перепад висот Колумбії від витоку до гирла становить лише 820 м, тоді як у річки Снейк цей показник становить більше 2600 м при тому, що по довжині Колумбія значно перевершує Снейк, будучи майже на 320 км довше. З 1860 по 1940 роки пароплавство здійснювалося на ділянці від гирла річки приблизно до місця впадання в неї річки Аймнаха, в нижній частині каньйону Хеллс[60]. Тим не менше, більшість пароплавів працювали лише на короткій ділянці від гирла до міста Льюїстон, розташованого в гирлі річки Кліруотер[61]. Ця ділянка була найпростішою для навігації і з найменшим перепадом висот, тим не менше, навіть тут налічувалося понад 60 порогів[62].

Пасажирське і вантажне перевезення здійснювалося на ділянці нижче Льюїстону протягом останніх десятиліть XIX століття і зберігалося до будівництва залізниць у сільськогосподарському регіоні в районі пагорбів Палус і навіть аж до будівництва в пониззі річки гребель. Греблі забезпечили можливість проходження барж, що сприяло різкому зниженню використання, як пароплавства, так і залізниць. Досить типовим був річковий шлях з містечка Уаллула на річці Колумбія, в 190 км вище гирла річки Снейк і далі до Льюїстону[63].. Орегонська пароплавна компанія пустила пароплав «Shoshone» з міста Форт-Бойсе у 1866 році, який забезпечував пасажирське і вантажне повідомлення у верхній частині річки Снейк, на шахтах Бойсе і Овайхі[64].

До 1870-х років Орегонська пароплавна компанія оперувала вже сім'ю пароплавами на річці Снейк, які здійснювали переважно перевезення зерна в порти в низов'ях Колумбії. Ці пароплави: «Harvest Queen», «John Gates», «Spokane», «Annie Faxon», «Mountain Queen», «RR Thompson», і «Wide West», всі вони були побудовані на річці Колумбія[65].. У 1890-х роках в районі каньйону Хеллс були знайдені родовища мідної руди. Кілька пароплавів були побудовані спеціально для перевезення руди звідти до Льюїстону. Цими пароплавами були «Imnaha», «Mountain Gem», і «Norma»[66]. У 1893 році пароплав «Annie Faxon» затонув на річці Снейк, дещо нижче Льюїстон через вибух котла[61][67].

У 1960-1970-ті роки інженерними військами США були побудовані 4 мости в нижній частині річки Снейк для поліпшення можливостей навігації. Глибокий канал проходив через шлюзи гребель і з'єднував Тихий океан і річку Снейк до міста Льюїстон, штат Айдахо, яке розташовано в 230 км від гирла річки Снейк і в 748 км від гирла річки Колумбія. Все це дало можливості важким баржам курсувати між річкою Снейк і глибоководними портами в нижній частині Колумбії, такими як Портленд (Орегон)Портленд. Основним продуктом, що перевозиться на баржах по річці з Айдахо і східного Вашингтона, є сільськогосподарська продукція. Це головним чином пшениця , яка становить більше 85% від усіх вантажів в нижній частині річки Снейк. Пшениця експортується з портів у нижній течії Колумбії. Інші продукти, які перевозяться на баржах по річці Снейк, включають сочевицю, продукцію лісової промисловості і нафтопродукти[68].

Фарватер річки має як мінімум 4,3 м завглибшки і 76 м завширшки. На ділянках, де русло річки було менше цієї глибини, були проведені днопоглиблювальні роботи. З фарватером майже на 1,5 м глибше, ніж у системи річки Міссісіпі , річки Снейк і Колумбія дозволяють проходження барж майже в 2 рази важче[69].

Всесвітній фонд дикої природи поділяє сточище річки Снейк на 2 екорегіони: «Колумбія, що не зазнала заледеніння» і «Верхній Снейк». Межею між цими екорегіонами є водоспад Шошони. Тим не менш, в одному місці межа зміщується майже на 50 км нижче водоспадів, для того, щоб включити у верхній екорегіон річку Біг-Вуд (одна з двох складових річки Малад), біологічно сильно відрізняється від решти частини нижнього екорегіону. Водоспад Шошони досить довгий термін був бар'єром для міграцій прохідних риб вгору по річці. Як результат, лише 35% іхтіофауни верхньої частині басейну і 40% іхтіофауни річки Біг-Вуд збігаються з іхтіофауною нижньої частини Снейк[70][71].

Екорегіон «Верхній Снейк» охоплює більшу частину території південно-східної частині штату Айдахо, а також невеликі частини штатів Вайомінг, Юта і Невада. А також озеро Джексон. У порівнянні з нижнім екорегіоном, а також з іншою частиною сточища річки Колумбія, верхній екорегіон відрізняється вищим рівнем ендемізму , особливо серед черевоногих і двостулкових молюсків. У верхньому екорегіоні мешкають також 14 видів риб, які не зустрічаються більше ніде у сточищі Колумбії, але мешкають також в екорегіоні Бонневіль на заході Юти, який відноситься до Великого Басейну. Вид [[Cottus leiopomus]] ендемічний тільки для річки Вуд-Рівер, а вид Cottus greenei — тільки для невеликої ділянки річки Снейк від водоспаду Шошони до річки Вуд-Рівер[72].

Для річки Снейк нижче водоспаду Шошони характерні 35 тубільних видів риби, з яких 12 мешкають також в річці Колумбія і 4 ендемічні для річки Снейк (Percopsis transmontana, Cottus confusus, Cottus marginatus і Oregonichthys crameri). Втім, Oregonichthys crameri живе також у сточищі річки Ампкуе, що впадає в Тихий океан в штаті Орегон, а також у деяких прилеглих сточищах. У нижньому екорегіони зустрічаються 7 видів тихоокеанських лососів. Тут також досить високий, часто локалізований рівень ендемізму у молюсків, особливо в районі каньйону Хеллс і у сточищах річок Кліруотер і Салмон. Багатство молюсками продовжується і далі, вниз по річці Колумбія і деяким її притоках, таким як Дейшутес[72].

Верхів'я річки Снейк як і колись займають густі ліси, що особливо характерно для різних природоохоронних територій

Сточище річки Снейк відрізняється досить великою різноманітністю рослинних угруповань[2], чому сприяє розмаїтість кліматичних зон, які змінюються від напівпустель до альпійського пояса. Велика частина сточища, головним чином плато Снейк-Рівер і Колумбійське плато, була раніше покрита чагарниковою та трав'янистою степовою рослинністю. Вздовж течії річки Снейк та її приток були поширені річкові співтовариства і співтовариства боліт. На великих висотах були поширені хвойні ліси, де переважала жовта сосна. У лісах верхньої частини сточища поширені також осика, псевдотсуга і ялина, які займали колись близько 20% від загальної площі сточища. У передгір'ях основою рослинності була полин. Через збезлісення близько однієї четвертої від площі лісів також були зайняті трав'янистою рослинністю. У той же час, сосна скручена широкохвойна збільшила територію свого поширення в порівнянні з історичною. У сточищі річки Снейк росте більше 118 рідкісних або ендемічних видів рослин[2].

Крім водних видів, на території сточища річки Снейк водиться велика кількість видів ссавців, птахів, земноводних і плазунів. У верхній частині сточища і в інших гірських районах широко поширені вовк, ведмідь грізлі, росомаха, пума і канадська рись. Встановлено, що у верхній частині сточища, вище впадання притоки Хенріс-Форк, мешкає 97 видів ссавців[2]. Сточище річки Снейк служить також домом для 274 видів птахів, серед яких такі рідкісні як білоголовий орлан, сапсан, американський журавель, шавлієвий тетерев і жовтодзьоба американська зозуля. Вздовж нижньої частини річки зустрічається ісландський гоголь[2].

У водно-болотних угіддях верхньої частини сточища річки Снейк водяться 10 видів земноводних та 20 видів плазунів. Для північно-східної частини сточища характерні леопардова жаба, anaxyrus boreas, rana luteiventris, ambystoma macrodactylum і лопатоногі[2]. У нижній частині сточища живе також кілька інтродукованих видів тварин, серед яких жаба-бик, буроголовий коров'ячий трупіал, азійський кеклик, звичайний шпак, звичайний фазан тощо[73].

Гребля Хеллс-Каньйон є сьогодні верхньою межею міграцій риби

Снейк — вельми важлива річка для мігруючих риб, які проводять більшу частину життя в океані і вирушають на нерест у верхів'я річок[74][75]. Серед них варто відзначити такі види як кижуч, Чавича, нерка, Пструг райдужний і білий осетер. Відомо, що до будівництва гребель нерест чавичі на річці проходив у три стадії (навесні, влітку і восени), загальна чисельність риб при цьому сягала близько 120 000 особин, а чисельність нерки досягала 150 000 особин. Історичним бар'єром на шляху міграції риб був водоспад Шошони[74].

На початку XX століття, коли вище за течією від каньйону Хеллс була побудована перша гребля, починаються проблеми з міграцією риби. Згодом на шляху риби були створені ще 15 гребель і водосховищ; крім того, труднощів додавали забруднені стічні води, які потрапляють у річку з полів. Сьогодні лососеві можуть проходити по річці аж до греблі Хеллс-Каньйон, використовуючи рибопропускні споруди, наявні на чотирьох греблях, розташованих нижче, а також є подібні споруди на греблях річки Колумбії. Таким чином, з усіх приток річки Снейк задіяними у нересту залишаються тільки Кліруотер, Гранд-Ронд і Салмон. На всіх цих річках на сьогоднішній день практично немає ніяких перешкод для проходження риби за винятком греблі Дуоршак на річці Норт-Форк (одне з верховій річки Кліруотер). Нижні греблі на річці Снейк також створюють певні проблеми, так як їх водосховища порушують сформовані шляхи міграції риби[76].

У місці злиття річок Кліруотер і Снейк молодь лосося часто затримується через значну різницю температур води. Затримка води у водосховищах розташованих вище за течією служить причиною того, що в місці впадання річки Кліруотер температура Снейк значно вище. Відразу нижче впадання в Снейк молодь потрапляє у водосховищі Лауер-Граніт, що утворене однойменною греблею. Як не парадоксально, але дані чинники дозволяють молоді триваліший час зростати і харчуватися у водосховищі Лауер-Граніт і коли вони продовжують мігрувати далі на шляху до Тихого океану, то найчастіше мають великі шанси вижити, ніж молодь, що мігрувала в океан раніше[76].

Сільськогосподарські стоки з ферм і ранчо, розташованих на величезній території басейну річки, роблять сильний вплив на екологію річки протягом усього XX століття. Вже після будівництва на річці перших гребель, використовуваних для зрошення, смужка землі шириною в кілька миль, що простягнулася вздовж річки, була перетворена на поля або пасовища та сільськогосподарські стоки почали забруднювати річку Снейк. Стоки з декількох загонів для худоби також надходили у води річки Снейк аж до видання закону, який заборонив це[77]. Добрива, гній та інші хімічні забруднювачі різко підвищують біогенне навантаження; особливо підвищується кількість фосфору, азоту і фекальних ентеробактерій. Під час низького рівня води на спокійних ділянках річки досить звичайно цвітіння води, яке є причиною зниження рівня кисню[78].