Софі Шолль

Ратуша в Форхтенберзі, місце народження Софі Шолль

Шолль народилася у сім'ї Магдалени (Мюллер) і ліберального політика й затятого критика нацизму Робета Шолля, який на момент народження доньки був мером міста Форхтенберг-на-Кохері на півночі землі Баден-Вюртемберг. Софія була четвертою з шести дітей:

1. Інге Айхер-Шолль (1917—1998)[7][8][9]
2. Ганс Шолль (1918—1943)
3. Елізабет Хартнагель-Шолль (1920 р.)[10]
4. Софі Шолль (1921—1943)
5. Вернер Шолль (1922—1944), зниклий безвісти і визнаний загиблим у червні 1944 року
6. Тільда Шолль (1925—1926)

Виховувалася в лютеранській церкві. Пішла в школу в семирічному віці, навчалася легко, і мала безтурботне дитинство. У 1930 році сім'я переїхала у Людвігсбург, а через два роки в Ульм, де її батько мав офіс з бізнес-консультування.

У 1932 році Шолль стала відвідувати середню школу для дівчаток. У дванадцятирічному віці вона вирішила вступити у Союз німецьких дівчат, як і більшість її однокласниць. Її ентузіазм згодом поступився місцем критиці. Їй було відомо про опозиційні політичні погляди свого батька, друзів і деяких вчителів. Навіть її власний брат Ганс, який колись активно брав участь в Гітлер'югенді, повністю розчарувався в нацистській партії.[11] Політичні погляди стали важливим критерієм у виборі друзів. Арешт її братів і друзів у 1937 році за участь у Німецькому молодіжному русі справив на неї сильне враження.

Софі мала талант до малювання і живопису, цікавилась так званими дегенеративними художниками. Будучи завзятим читачем, розвинула інтерес до філософії і теології.

Навесні 1940 року вона заледве закінчила середню школу, втративши всяке бажання брати участь у заняттях, де часто викладалася нацистська доктрина.[11] Через свою любов до дітей, вона стала вихователькою дитячого садка Інституту Фребеля в Ульмі. Вона також обрала цю роботу, сподіваючись, що вона буде визнаватися як альтернатива службі в Reichsarbeitsdienst (Служба праці Рейху), що була обов'язковою умовою для вступу в університет. Це не спрацювало, і навесні 1941 року вона почала шестимісячне перебування в допоміжній військовій службі як вихователь дитячого садка Блумбергу. Подібний до військового режим роботи в Службі праці змусив її добре осмислити політичну ситуації, а також почати практикувати пасивний опір.

Після шести місяців у Службі праці Рейху, у травні 1942 року вона вступила в Мюнхенський університет на факультети біології та філософії.^{[джерело?]} Її брат Ганс, який вивчав там медицину, познайомив її зі своїми друзями. Хоча згодом ця група стала відома за свої політичні погляди, спочатку їх об'єднувала любов до мистецтва, музики, літератури, філософії і теології.

У Мюнхені Шолль зустрілася з рядом художників, письменників і філософів, зокрема Карлом Мутом і Теодором Геккером, які стали важливими для неї знайомими. Найбільше вони обмірковували питання, як індивід має поводитися в умовах диктатури. Під час літніх канікул в 1942 році Шолль довелося відбувати військову службу на металургійному заводі в Ульмі. У той же час її батько відбував термін у в'язниці за те, що зробив критичне зауваження співробітникові про Гітлера.

Шолль дізналася про памфлети Білої Троянди, коли знайшла їх у своєму університеті. Зрозумівши, що її брати допомагав його писати, Софі сама почала працювати у Білій Троянді.[12]

Шість основних учасників Білої Троянди створили і розповсюдили влітку 1942 року ще три памфлети.[13]

До основного складу групи спочатку входили Ганс Шолль (брат Софі), Віллі Граф і Крістоф Пробст. Спочатку її брат хотів залишити сестру в незнанні про їхню діяльність, але після приєднання вона виявилася корисною для групи, оскільки було значно менше шансів, що її, жінку, буде випадково перевіряти СС. Називаючи себе «Біла Троянда», вони заохочували німців пасивно протистояти нацистському уряду. В листівках використовувалися і біблійні, і філософські аргументи на користь опору.[13] Окрім участі в написанні, Софі допомагала копіювати, розповсюджувати і надсилати поштою памфлети, а також вела фінанси групи.[14]

Її та інших учасників Білої Троянди було заарештовано за поширення шостої листівки в Мюнхенському університеті 18 лютого 1943 року. 22 лютого 1943 року в народному суді перед суддею Роландом Фрайслером Шолль сказала такі слова:

Врешті-решт, хтось мав почати. У те, що ми писали і говорили, вірили багато інших людей. Просто вони не наважувалися висловити свої думки так, як це робили ми.

Ніяких показань підсудних не було дозволено; це був увесь їхній захист.[15]

Могила Ганса Шолля, Софі Шолль і Крістофа Пробста на цвинтарі Перлахер поряд з в'язницею Штадельгайм у Мюнхені

22 лютого 1943 року Шолль, її брат Ганс і їхній друг Крістоф Пробст були визнані винними в зраді і засуджені до смерті. Всі вони були обезголовлені на гільйотині катом Йоганном Райхгартом у мюнхенській в'язниці Штадельгайм лише кількома годинами пізніше, о 17:00. Виконанням вироку керував Вальтер Ремер, голова Мюнхенського окружного суду. Тюремні чиновники, пізніше описуючи цю сцену, відзначили хоробрість, з якою вона йшла на страту. Її останні слова були:

Як можна очікувати, що переможе справедливість, якщо ніхто не хоче пожертвувати собою на благо справедливості? Такий гарний сонячний день, і мені треба піти, але що означає моя смерть, якщо завдяки нам прокинуться і повстануть до дії тисячі людей?

Її коханий і соратник Фріц Гартнагель пішов на фронт у травні 1942 року і був евакуйований зі Сталінграда в січні 1943 року, але не повернувся в Третій Рейх до страти Софі. У жовтні 1945 року він одружився із сестрою Софі, Елізабет.

Після її смерті, копію шостої листівки таємно вивіз з Третього Рейху через Скандинавію до Великої Британії німецький юрист Гельмут Джеймс граф фон Мольтке, де її використовували союзні війська. В середині 1943 року вони скинули над Третім Рейхом мільйони копій пропагандистської листівки, що нині відома під назвою «Маніфест студентів Мюнхена».[16]

В історичному контексті, спадщина Білої Троянди має значення для багатьох дослідників, як демонстрація зразкової духовної хоробрості й як добре задокументований випадок соціального інакомислення в суспільстві жорстоких репресій, цензури і конформістського тиску.

Драматургиня Ліліан Ґаррет-Ґроуґ зазначила в «Newsday» 22 лютого 1993 року, що «це, можливо, найбільш захопливий момент опору в ХХ столітті, який я можу назвати… Той факт, що п'ятеро малих дітей, у роті вовка, де це дійсно має значення, мали величезну хоробрість, щоб робити те, що вони зробили, мене просто вражає.»[17]

У тому ж номері Newsday, історик голокосту Джуд Ньюборн зазначає, що «ефект від такого роду опору насправді не можна виміряти, порівняно з підриванням n мостів чи повалення режиму… Біла Троянда дійсно має більше символічне значення, але це дуже важливе значення.»

Ельза Гебель була в одній камері з Софі Шолль і записала її останні слова.

Ушанування

Бюст Софі Шолль

22 лютого 2003 року бюст Софі Шолль встановлено урядом Баварії в меморіалі Валгалла.

Інститут політичних наук імені брата і сестри Шолль в Мюнхенському університеті названо на честь Софі Шолль і її брата Ганса.

Багато місцевих шкіл, а також безліч вулиць і площ в Німеччині названі на честь Софі Шолль і її брата.

У 2003 році телекомпанія ZDF провела конкурс Unsere Besten, це обирався десяток найбільш важливих німців всіх часів. Софі й Ганс Шолль опинилися на четвертому місці, вище за Баха, Гете, Гутенберга, Бісмарка, Віллі Брандта й Альберта Ейнштейна; а якби враховувалися лише голоси молодих глядачів, вони були б на першому місці. За кілька років до того читачі німецького журналу для жінок Brigitte назвали Софі Шоль «найвизначнішою жінкою ХХ століття».

9 травня 2014 року Google зобразив Шолль на дудлі з нагоди її 93-го дня народження.

• Aretz, Bernd: Sophie Scholl. Der Mut, sich selbst treu zu sein. Ein Lebensbild. Neue Stadt Verlag, München 2013, ISBN 978-3-87996-987-6.
• Bald, Detlef: «Wider die Kriegsmaschinerie». Kriegserfahrungen und Motive des Widerstandes der «Weißen Rose». Klartext Verlag, Essen 2005, ISBN 3-89861-488-3.
• Beuys, Barbara: Sophie Scholl. Biografie. Carl Hanser Verlag, München 2010, ISBN 978-3-446-23505-2.
• Michael Kißener. Scholl, Sophie Magdalena. // Neue Deutsche Biographie. Berlin, 2007, Band 23, S. 445 f. (Digitalisat).
• Leisner, Barbara: «Ich würde es genauso wieder machen». Sophie Scholl. List Verlag, Berlin 2005, ISBN 3-548-60191-X.
• Selg, Peter: «Wir haben alle unsere Maßstäbe in uns selbst.» Der geistige Weg von Hans und Sophie Scholl. Verlag des Goetheanums, Dornach 2006, ISBN 3-7235-1275-5.
• Sichtermann, Barbara: Wer war Sophie Scholl? Verlagshaus Jacoby & Stuart, Berlin 2008, ISBN 978-3-941087-11-8.
• Vinke, Hermann: «Hoffentlich schreibst Du recht bald.» Sophie Scholl und Fritz Hartnagel, eine Freundschaft 1937—1943. Maier Verlag, Ravensburg 2006, ISBN 3-473-35253-5.
• Frank McDonough: Sophie Scholl: The Real Story of the Woman who Defied Hitler. The History Press, 2009, ISBN 978-0-7524-4675-2 (als Hardcover), ISBN 978-0-7524-5511-2 (als Taschenbuch).
• Waage, Peter N.: Es lebe die Freiheit! — Traute Lafrenz und die Weiße Rose. Aus dem Norwegischen von Antje Subey-Cramer. Urachhaus, Stuttgart 2012, ISBN 978-3-8251-7809-3.

• The Geschwister-Scholl-Institut
• Court documents and testimonies (Center for White Rose Studies
• Sophie Scholl's childhood years in Ludwigsburg
• The Line, a comic that compares and contrasts Sophie Scholl and Traudl Junge
• Софі Шолль на сайті Find a Grave (англ.)
• Weiße Rose Stiftung e.V. (нім.)
• Caldwell, Simon (3 квітня 1999). Woman who defied Hitler 'was inspired by Newman'. The Catholic Herald. Архів оригіналу за 28 березня 2010. Процитовано 21 березня 2016.
• Shoah Education website article, Sophie Scholl and the White Rose у Wayback Machine (архівовано 20 квітня 2010)