Стародубський полк (військове формування)

1782-го року полковий козацький устрій в Україні остаточно був скасований російською імперською адміністрацією. Було ліквідовано і Стародубський козацький полк як адміністративну і військову одиницю колишньої Гетьманщини. Але 1784-го року російська адміністрація змушена була піти на деякі поступки українцям — так замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6 ескадронів у кожному, з яких складався окремий корпус — «Малоросійська кіннота». Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої української козацької організації. Рядовий склад здебільшого становили козаки старого полку, командний склад — здебільшого колишня полкова та сотенна старшина. У російській армії карабінерні полки являли собою майже автономну організацію[1].

Першим полковником Стародубського карабінерного полку стає Іван Максимович, унук прибічника Івана Мазепи Петра Максимовича. З 1785-го року полком керує Андрій Леванідов, росіянин, але закоханий в Україну. Андрій Леванідов, який у майбутньому був корпусним командиром у Києві та генерал-губернатором Слобідської України, підтримував тісні зв'язки з українськими політичними колами, що стояли на позиціях політичної автономії України. Допомагав А. Худорбі та А. Веделю. Цікавився історією України. Залишив рукописний збірник «Андрія Леванідова Малоросійський літописець», написаний близько 1790-го року, який довгі роки зберігався в Національному музеї у Львові.

1788-го року Стародубський карабінерний полк перетворено у «важкокінний», разом з Чернігівським, Ніжинським, Київським та Глухівським, а 1789-го року на чолі полку встає Михайло Миклашевський, правнук стародубського полковника кінця ХVІІ ст. Михайла Андрійовича Миклашевського. Тільки 1796-го року Стародубський карабінерний полк перетворено на кірасирський, і він поволі починає втрачати національний український дух, що було вибито з нього російською казарменою дисципліною.

Українська національна революція 1917-го року посприяла утворенню українських національних військових формувань. 18 липня командувач Південно-Західного фронту генерал Лавр Корнілов видав наказ про початок українізації 34-го російського корпусу, яким командував генерал-лейтенант Павло Петрович Скоропадський. З особового складу корпусу було виведено всіх неукраїнців, а сам корпус переведено до подільського міста Межибожа для укомплектування його українцями. Ця реорганізація завершилася 1 жовтня, а сам корпус отримав назву Першого українського.

Корпус налічував 60 тисяч бійців, та складався з двох дивізій, по чотири полки у кожній. Елітною вважалася 1-ша дивізія, якою командував генерал Яків Гандзюк, а начальником штабу дивізії був полковник Микола Капустянський. Усі чотири полки 1-ї дивізії мали спеціальні назви, у яких відзначалися імена найголовніших українських міст та гетьманів-героїв: Перший Київський полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, Третій Полтавський полк імені гетьмана Петра Сагайдачного, Четвертий Чернігівський полк імені гетьмана Павла Полуботка. Другим по значенню у дивізії був Другий Стародубський полк імені гетьмана Івана Скоропадського. Командував полком полковник Дмитро Масалитинів. Другий Стародубський полк імені гетьмана Івана Скоропадського, у складі цілого корпусу, знаходився поблизу німецько-австрійського фронту в районі Шепетівка-Козятин-Христинівка-Вапнярка, де захищав західні рубежі України від нападу противника.

1-й український корпус був найбільш боєздатною частиною Української Народної Республіки наприкінці 1917 року. Він дислокувався в районі Білої Церкви, Бердичева, Фастова і Вінниці. Під час більшовицького повстання в Києві він перекрив шлях червоним частинам 2-го гвардійського корпусу, що прямував на Київ. В районі Вінниці українці роззброїли більшовизованих солдат і відправили їх ешелонами в Росію.

На початку січня 1918 року, через розходження з політикою Центральної Ради і Генерального секретаріату, Павло Скоропадський подав у відставку з поста командира корпусу. Його заступив Яків Гандзюк, але дисципліна в корпусі різко впала. Незважаючи на розпал українсько-радянської війни, більшість українських солдат самовільно полишила корпус і він перестав існувати.

Наприкінці 1917-го року брав участь у боях з військами М. Муравйова, захищаючи Київ від наступу військ більшовиків. Командував полком Микола Шаповал[2].

Для захисту Стародубщини у краї, як і в інших місцевостях України, в 1917-му році створювалися добровольчі загони Вільних козаків, які мали виконувати міліцейські функції — стежити за порядком та запобігати розбійництву та грабіжництву в ті часи, коли верховна державна влада не в змозі була цим займатися сама. Усе Вільне козацтво розподілялося по губерніях, і таким чином стародубська міліція входила до складу Вільного козацтва Чернігівщини. Місцеві загони Вільного козацтва не були великими за чисельністю, адже вважалося, що до збройних суточок з чиєюсь регулярною армією на Східній Україні справа ніколи не дійде, тому загони в 20-50 козаків вважалися цілком достатніми для невеличких повітових міст. До того ж, більшість чоловіків призовного віку була у цей час на фронті, в російському та українському військах. Командували загонами Вільного козацтва українці-офіцери колишньої царської армії. У Стародубі було на цей час 25 вільних козаків під керівництвом поручника Шакотька, а у Новозибкові — 50, якими командував підстаршина Андросюк. Такими ж за чисельністю були загони Вільного козацтва й в інших чернігівських містах: у Борзні — 40, в Глухові — 50, у Новгороді-Сіверському — 30, і лише у губернському Чернігові було 140 козаків. Загін Вільного козацтва був і у Гомелі, чисельністю у 20 козаків, під керівництвом підпоручника Гончаренка[3].

• 5-й Чернігівський корпус
• Стародубський полк

• Ігор Роздобудько. Стародубщина. Нарис українського життя краю.